Під час стажування в Бейруті молодий Агатангел Кримський отримав з України щойно виданий роман Ольги Кобилянської «Царівна». Перший емоційний відрух Кримського був негативний. Знову цей любовний роман! Сльози, зітхання, затхлий світик особистого міщанського щастя, солодкаві красивості й сентиментальні теревені. Однак знічев’я почав читати, поки не дочитав до кінця за одним заходом. Щось подібне відчуваєш, коли берешся за книжку Саллі Руні «Нормальні люди». Адже йдеться про щось більше, ніж чергова історія кохання.

На перший погляд, це love story для дівчат-підлітків. Тягомотина зустрічей і розлучень упродовж кількох років, що нічим певним так і не закінчується, полишаючи бідолашних читачів, яким не увірвався терпець це дочитати, із зубним болем у серці. Утім, попри рух по коло чи завдяки йому, інтрига, як у класичному детективі зберігається до останньої сторінки. За словами авторки, їй найцікавіше було простежити, як стосунки змінюють поведінку героїв. Відтак маємо наразі не стільки любовний роман, скільки роман виховання. Ні з чим не сплутаєш тональність, що проймає подібні історії від Саллі Руні. Це драматизм, який от-от обернеться трагедією, але зрештою так і залишається «невеличкою драмою». Письменниця полюбляє відкриті фінали. Нічого певного, усталеного, передбаченого. Щастя швидко змінюється нещастям і навпаки. 

Серіал «Нормальні люди», створений за однойменною книгою, за мистецьким рівнем не поступається літературному першоджерелу. Увагу привертаються численні й блискуче зафільмовані еротичні сцени. Трапляються й напрочуд зворушливі. Їм не властива ні вульгарність, ані солодкавість. У нашому кіно пробував знімати в такому ключі ще Олександр Довженко. Це почасти помітно в знаменитій кінокартині «Земля», а особливо в кіноповісті «Україна в огні». Проте в умовах радянської цензури Довженко небагато міг собі дозволити.

Критики, рецензенти, блогери, дописувачі принагідних відгуків майже не звертають увагу на відчутний пласт соціальної критики в романі «Нормальні люди» (у серіалі меншою мірою). Без цього навряд чи можливо адекватно витлумачити поведінку героїв і авторський задум. На сторінках роману зринають назви марксистських і феміністських книг. Молоді люди критикують сучасний капіталістичний лад, цінності західної цивілізації. Ба більше, в наступному романі Саллі Руні «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» трапляється незвична для ірландців ностальгія за Радянським Союзом («світ перестав бути прекрасним після падіння Радянського Союзу»). Соціальна критика – наскрізний мотив усіх дотеперішніх книг авторки-лівачки, спадок соціально-психологічного роману ХІХ ст.

Скажімо, історія кохання Фредеріка Моро і заміжньої пані Марії Арну (роман «Виховання почуттів») така ж переривчаста, соціально наснажена, проте куди драматичніша. Між іншим, однією з попередніх назв цієї «найневтішнішої з усіх книг Густава Флобера» була «Пересічні люди». А сенс остаточного заголовка полягає в розвінчанні «сентиментального виховання» (так в оригіналі), переміні почуттів від романтичної піднесеності до житейського прагматизму.

Звісно, будь-який соціальний лад має свої недоліки. «Ще не було епохи для поетів…» Але протиставляти західний капіталізм на користь соціалізму в його радянській версії – щонайменше наївно. Здається, досить прочитати «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, щоб назавжди позбутись ілюзій щодо світопорятункової місії радянської системи. У будь-якому разі класові та майнові упередження, соціальні стереотипи, моделі поведінки тих чи тих середовищ, гендерні уявлення становлять зовнішнє, соціальне «я» персонажів Саллі Руні.

Улюблені герої цієї ірландської письменниці – інтроверти-невротики, що страждають на хронічний внутрішній конфлікт і неспроможні облаштувати власне особисте життя. Їхнє внутрішнє, глибинне «я» на шляху до самореалізації й кохання наштовхується на опір середовища, котре інтеріоризується, стає другим «я». У Маріанни Шерідан – нахил до мазохізму, в Коннелла Волдрена – до депресії. 

Про невпорядкованість зовнішнього і внутрішнього у психіці персонажів свідчить, напевно, й характерний для письменниці засіб відсутності розділових знаків при прямій мові. Так, нехтуючи пунктуацією, спілкуються у соціальних мережах. Розмитість між внутрішнім і зовнішнім голосом, між голосами персонажів може вказувати на непевність граней між соціальним та індивідуальним, підкреслювати плинність нашого «я». А звідси один крок до невизначених і нестабільних взаємин. 

Маріанна виросла в заможній, проте неблагополучній, пройнятій насильством родині. На цьому ґрунті розвинувся її невроз. Вона плутає любов з насиллям, довіру з упокореністю. Поведінка Маріанни демонструє логіку системи з підсилювальним зворотним циклом. Дівчина прагне завдавати собі все сильнішого болю за власну нібито нікчемність. І що більше страждань, то більше усвідомлення нездатності бути щасливою. Кульмінації цей згубний процес сягає в стосунках з фотохудожником Лукасом. Вона перебуває в стані хворобливого відчуження від власного схудлого, зневаженого тіла. Зрештою, чи не було інерцією мазохізму рішення умовити Коннелла їхати до Нью-Йорка без неї і тим самим знову спрямувати їхні відносини на роздоріжжя? Пригадується, Елоїза теж чи не з власної ініціативи вирішила піти до монастиря, аби не зашкодити духовній кар’єрі Абеляра.

Коннелл не звик обговорювати власні почуття. Йому важко поводитись і висловлюватись, як він думає і почуває, а для Маріанни – це болісне свідчення її «ненормальності». Вона буцімто сама винна, що з нею не можуть знайти спільної мови. Щось нове і обнадійливе у їхньому спілкуванні накреслюється лише наприкінці роману. Поетичні електронні листи і публікації в літературній періодиці слугують хлопцеві терапією і містком у стосунках.

Авторка неодноразово підкреслює винятковий інтелект обох героїв. Але звучить це не надто переконливо, бо в дискусіях вони участі не беруть, до розлогих міркувань не вдаються. Інтелект характеризується опосередковано через їхні досягнення, лектуру і коло інтересів. І авторку можна зрозуміти, бо інтелектуальна відкритість персонажів суперечила б концепції книжки. Довелося б відмовитися від відкритого фіналу.

Зовнішнє і внутрішнє «я» Маріанни перебувають у двобої без переможця. Попри комплекси, вона здобувається на протест. Натомість зовнішнє «я» Коннелла такою мірою панує над внутрішнім, що він втрачає внутрішній стрижень, намагається усім сподобатись, бути своїм хлопцем у будь-якому середовищі, не усвідомлюючи питомої потреби у тому. Самим собою він буває лише з Маріанною. Очевидно, якби не вона, соціальний прес розчавив би його автентичне «я» остаточно. 

Щоб уникнути внутрішнього конфлікту і неврозу, слід позбутися одного із двох суперечливих «я». Проте поглиблення стосунків призведе до самоізоляції й трагедії, розчинення в юрбі – до втрати кохання і щастя. Вихід бачиться у заміщенні зовнішнього «я» образом коханої/коханого. Саме у цьому напрямку й рухаються персонажі, коли допомагають один одному знайти себе в житті. Однак і на цьому шляху їм трапляються перешкоди. 

Дивна річ, здавалось би, секс – бажана і фінальна мета такого роду стосунків. Однак, попри ілюзію абсолютного взаєморозуміння, секс не так зближує, як відчужує. Закохані, як тіні, укотре проходять один крізь одного, аби знову опинитись в розлуці. Щоб описати цей досвід, Коннелл використав метафору ліфта. Наближається ліфт, розчиняються двері, ти очікуєш побачити освітлену кабіну, а там… темрява шахти. У взаєминах з Маріанною він ніби провалюється в таку шахту, летить, як у відкритому космосі, ніде не зустрічаючи опору у вигляді якихось домовленостей, умов, правил, зобов’язань, які б засвідчували у неї інстинкт самозбереження, робили б її зрозумілою. Так, це кохання без зобов’язань. Це уявлення про любов-пристрасть, що стало, здається, панівним у сучасному світі, особливо серед міленіалів. 

На думку психологині Елейн Гетфілд, така любов триває насправді недовго: від шести місяців до двох з половиною років. Бо наше тіло обмежене й кінечне. Проте, за її термінологією, існує ще й невизначено тривала співчутлива любов, що ґрунтується на довірі, співпраці й турботі.

Згідно з думкою Роберта Стернберга, кохання – це актуалізація трьох поведінкових ознак: спілкування (інтимність), пристрасть і зобов’язання. Шляхом комбінації тих чи тих рис твориться один із семи типів кохання. Якщо стосунки базуються винятково на довірливому спілкуванні – це дружба/симпатія. Якщо основне – статевий зв’язок, то це пристрасть-лімеренція. Якщо ж має місце і спілкування, і пристрасть, але без зобов’язань, то таке кохання науковець назвав романтичним. Актуалізація усіх трьох характеристик називається довершеним коханням. У героїв роману «Нормальні люди» кохання-дружба швидко переростає в романтичне кохання, котре щоразу повертається до попереднього етапу. На рівень зобов’язань, зокрема шлюбу, їхні стосунки не виходять. Проблема шлюбу ледь зринає на периферії сюжету. Утім, цей патріархальний соціальний інститут уже скомпрометований поколінням батьків (обоє героїв з неповних сімей). А зрештою позірно втішний фінал у світі цієї ірландської письменниці нічого кардинально не змінює і не гарантує. Адже духовна атмосфера часу з її культом одноразових речей, екстенсивної комунікації, споживацтва, мобільності не сприяє тривалим і глибоким зв’язкам.

Якщо для головних героїв роману видається актуальним майже двохсотлітньої давності «Маніфест комуністичної партії», то що вже говорити про книжку неомарксиста Еріха Фромма «Мистецтво любові» (1956). Цитатами з цієї книги можна коментувати чи не кожну сторінку «Нормальних людей». Особливо показовий у цьому сенсі розділ «Розпад любові в сучасному західному суспільстві». Основна думка Фромма така: «Принцип, на якому ґрунтується капіталістичне суспільство, і принцип, що є основою любові, несумісні». (А коли було інакше у цьому меркантильному світі?) Щоправда, це правило є чинним лише в абсолютному вимірі, на практиці ж вказана тенденція проявляється не без відхилень і варіацій. Часом Фромм навіть використовує слово «нормальні», тобто усталені, в термінологічному сенсі: «Любов як взаємне сексуальне задоволення і любов як «командна робота» та сховок від самоти є двома «нормальними» формами розпаду любові в сучасному західному суспільстві, суспільно забарвленою патологією». «Любов можлива тільки тоді, – констатує філософ, – коли двоє людей спілкуються одне з одним на найглибшому рівні свого існування, відтак кожен з них пізнає себе на цьому ж таки рівні». Автор «Мистецтва любові» описує різноманітні форми невротичної любові, зокрема й мазохізм. На його думку, здатність повноцінно любити передбачає такі «нудні» якості, як зосередженість і самодисципліна. 

Усі три дотепер друковані романи Саллі Руні, по суті, про одне й те ж: про мистецтво любові в сучасному світі. Неважко помітити, як ті самі сюжетні ходи, ситуації, типи персонажів, навіть окремі фрази переходять з одного твору в інший. Усе це означає, що цитатами з однієї книги можна щось пояснити в іншій. Герої третього роману ірландки більш схильні до міркувань, рефлексій, чіткіше формулюють думки. Звісно, рівень самоусвідомлення й світорозуміння дійових осіб в різних книгах цієї письменниці відрізняються, але врешті-решт це ті самі люди на різних рівнях життєвого досвіду. Під різними іменами чи в іншій статі вони мандрують з однієї книги в іншу. Ось кілька цитат з її найновішого роману, що зберігають пояснювальну силу щодо «Нормальних людей»: 1) «Розбіжаться герої чи лишаться разом? Яка різниця в такому світі?»; 2) «Еліс, а тобі не здається, що проблема сучасного роману – це просто проблема сучасного життя?»; 3) «нічого в житті – ні робота, ні квартира, ні бажання, ні кохання – не відчувалося як щось, що прийшло раз і назавжди».

Ще дещо про формальні особливості роману «Нормальні люди». Письменниця послідовно використовує актуальний теперішній час в усіх епізодах, окрім спогадів. Цей засіб, стилістеми-кінокадри (С. Єрмоленко), був характерний і для нашого Олеся Гончара. Але в Руні акцентований теперішній знадобився для означення часових розривів. Час рветься так само, як зв’язки між людьми. Пам’ять неспівмірна з емоціями тут-і-тепер. Від взаєморозуміння учора (чи кілька годин тому) нічого не лишається сьогодні. Письменниця Еліс з третього роману коментує це так: «Кожен день, навіть кожна година кожного дня заступає, робить застарілим увесь попередній час, а події нашого життя мають сенс тільки відносно стрічки новин, яка постійно змінюється». 

«Нормальні люди» – дещо дивна назва для книжки, в якій головні герої страждають на мазохізм та депресію. Це може означати, що хвороба, завдяки поширеності й хронічному характеру, сприймається як норма. Утім, такий тип стосунків не є тотально поширеним, хоча й не ексклюзивний. 

Але ж у нашому мінливому і непередбаченому світі норма зійшла нанівець, зробилась умовністю. І той, хто прагне дотримуватись усталених норм, заздалегідь приречений на невдачу. Норма відтепер – це вміння швидко і вправно пристосовуватись до змін. Що за таких умов означає бути самим собою? І чи доречно в такому контексті говорити про довершене кохання (Р. Стернберг)?

Згідно з давньою мудрістю стоїків, якщо не можна змінити обставини, тоді можна принаймні змінити думку про них. Так і з героями роману Саллі Руні. Характер їхніх взаємин принципово не змінився, проте змінилося ставлення до обставин і один до одного. Вони відмовляються від кохання, аби стати нарешті «нормальними людьми». Але після такого досвіду світ уже не здається безнадійно «нормальним».