Нова книга Андрія Кокотюхи — за його ж рахунком сота у творчій біографії — раптово повертає нас (воленс-ноленс) до класики польського кінематографа — знаменитих фільмів Юліуша Махульського «Ва-банк» та його сиквелу «Ва-банк-2 або Удар у відповідь». Для українського глядача 80-х років це був певний прорив у європейську культуру. Критика недарма кваліфікувала жанр цих кінокартин як кримінальна комедія. Карти, віскі й сигара та прижмурені погляди комбінаторів. Двобортні дорогі костюми, кишені яких відтягують револьвери. І плани, плани, плани, як здобути побільше грошей та одурити суперників…

Андрій Кокотюха не раз підкреслював, що він не письменник, а сценарист. І справді, на його рахунку — десятки сценаріїв успішних фільмів і радіовистав. Але він очевидно лукавить, бо мати 100 художніх книжок — це все-таки бути письменником, причому, одним із найуспішніших в Україні. Проте вплив другого фаху — сценариста — відчувається у новій книзі автора. Читаєш роман і бачиш картини, епізоди, що розвиваються у стрімкий сюжет. Дуже важко писати рецензію на детектив, не розкривши інтриги. Тому спробую лапідарно обійти таємницю, звернувши увагу на певні художні й стильові знахідки Андрія Кокотюхи.

Отже, згадані фільми є кримінальними комедіями. Юліуш Махульський для достовірності навіть використовував музику з фортепіано, що безбожно фальшивить, та зіпсованими трубами. Так би мовити, підкреслював просту й живу реальність. Роман «Ва-банк у Харкові» має свої особливості. Десь зовсім близенько, ось тут, за кожним реченням, за влучним діалогом, за влучною характеристикою персонажів відчувається легка іронія, іноді сарказм, коли мова заходить про відомих російських сищиків, яких водить за носа авантюрист і грабіжник Павло Пугач, що проходить у кримінальних справах під псевдо Артист. Він родом з Харкова, тут проживає його рідний брат Прохор, який викладає математику. Прохор всіляко запевняє поліцію, що він знати не знає свого пройдисвіта-брата. Але ж ми прекрасно бачимо, що він, як то кажуть, у ділі, математично розраховує кожний грабіж.

На сторінках роману постає відомий у російській імперії криміналіст і сищик Аркадій Кошко. До речі, це той спеціаліст, який одночасно з нашим київським начальником розшукового відділення Георгієм Рудим запровадив у слідство картотеку Бертильона, дактилоскопію, фотографію, хімічну лабораторію і службове собаківництво. Від собаківництва й пішла назва слідчих — лягаві. Отож, такий високопрофесійний «лягавий», довідавшись про пограбування банку у Харкові, мерщій спішить на місце грабунку з Петрограда, щоб викрити давнього недруга й насмішника, невловимого Артиста, який шле глузливі телеграми після кожного «подвигу». Як справжнісінький джентльмен-грабіжник, який наслідує Арсена Люпена — відомого персонажа книг Моріса Леблана, Артист, як то кажуть, за виграшки, віртуозно й дотепно грабує харківські банки і насміхається над поліцією. Він утік зі славнозвісної московської тюрми «Таганки» й набув неймовірної слави у злочинному світі та серед сищиків.

А за кількасот кілометрів від Харкова, в Одесі, на березі Чорного моря, збираються польські авантюристи й злочинці, корсари, яким конче необхідні гроші. І то великі гроші. Десь посеред всього цього крутяться озброєні до зубів анархісти-революціонери, які стріляють без вагань. І стримані підпільники-самостійники, проте тільки в натяках, бо їх не видно. Українська опозиція щойно народжувалася. А надворі — пізня осінь 1916 року, Велика війна і передчуття розрухи. Запах грошей бентежить злодіїв, які хочуть востаннє здійснити великий грабунок і зникнути за кордоном. Ніхто ж із них не знає, які потрясіння чекають Європу попереду. І що незабаром папірці, які називають російськими рублями, скоро служитимуть для розпалювання грубок.

Аби не зачіпати детективну інтригу, я зверну увагу читачів на бездоганне знання старовинних локацій Харкова. Автор ніби щойно повернувся з машини часу. Він буквально й ретельно описує, з якої вулицю на яку найкоротше пройти і як вони тоді називалися. Біля якої церкви любили збиратися жебраки, на якій товкучці вчився красти з кишень зівак юний Артист. У якому ресторані подають найсмачніші страви, у якому готелі люблять усамітнюватися коханці, або де протікала ріка серед міста і як виглядав банк, на якого поклали око грабіжники. «З фотографії дивилася застигла, мовби муха у бурштині, подружня пара». Упізнаєте опис старого знімку? Отож!.. Атмосфера тогочасного Харкова наповнює роман ледь чутним ароматом доби і шармом авантюризму, який, на жаль, для багатьох закінчується трагічно. Зовсім не так, як у кінохітах Юліуша Махульського.

Аркадій Кошко помер у грудні 1928 року у Парижі, назвавши себе письменником-мемуаристом. У спогадах він вихваляється своїми слідчими успіхами та російською поліцією, в якої, бачте, вчився сам Скотленд-Ярд. Тю!.. Наші північні сусіди не можуть, щоб не збрехати і не вкрасти частку чужої слави. Мабуть, тому автор роману «Ва-банк у Харкові» Андрій Кокотюха показує, як українські і польські злодії у чудовому стилі європейського бойовика залишають «з носом» хвалькуватих і водночас тупих російських сищиків.