Королева Речі Посполитої Марія Казимира, яку її чоловік король Ян ІІІ Собеський ласкаво називав своєю Марисенькою, вирішує владнати сімейні справи, а заодно й трохи підправити хід європейської політики. Для цього вона доручає княгині Анні Вишневецькій досить делікатну місію, виконання якої сповнене загроз для життя резидентки Її Величності, адже багато сильних світу цього зацікавлені у тім, щоб жорна історії рухались повільно, а розклад сил у Європі залишався незмінним. Чи вдасться Анні здійснити задумане її покровителькою? Про це відомо хіба що Всевишньому...

Романом «Резидентка ЇЇ Величності», який за задумом авторки є першою книгою дилогії, Ганна Гороженко продовжує знайомити читача з видатними жінками в українській історії. Почасти книга нагадує «Лицарку корони», насамперед, тим, що головна героїня також виконує таємну місію, покладену на неї можновладцями в ім’я процвітання держави. Проте «Лицарка...» була менш розлогою в плані хронотопу (часово-просторової організації оповіді) і, як нам видалось, біль динамічною. На відміну від неї «Резидентка» - це широке полотно європейського життя другої половини XVII століття, яке охопило майже всі верстви тогочасного суспільства (селян, духовенство, міщан, шляхту, вищу знать, митців) і репрезентувало основні держави, які творили європейську політику.

Видно, що романістка провела значну підготовчу роботу, опрацювавши безліч джерел як історичного, так і етнографічного спрямування, ознайомилась з архітектурними пам’ятками, модою, декоративно-ужитковим мистецтвом, кулінарними книжками тощо. На читача вивалено купу інформації, щоб він вільніше орієнтувався в добі європейського і українського бароко. Мало того, авторка ще й стилістично намагається підлаштуватись під звучання барокової мови. У цьому полягає одна з основних особливостей оповіді, яка може стати певною перепоною на шляху сприйняття читацькою аудиторією цього неординарного тексту. 

Навколо історичної прози вже з самого початку започаткування цього жанру Вальтером Скоттом точаться суперечки щодо мови, якою треба писати про давно минулі часи. Чи потрібно надмірно архаїзувати мову персонажів, щоб наблизити читача до відтворюваної епохи? Чи буде вона зрозумілою сучасній людині? Нам здалося, що письменниця вряди-годи зловживає архаїзмами, намагаючись передати звучання русинської мови і не даючи перекладу цієї лексики на сучасну українську. 

Характери в романі показані живими й повнокровними. Образ головної героїні, про яку зберіглося не так вже й багато історичних даних, авторка реконструює, спираючись на біографії реальних жінок тієї бурхливої епохи. Вже традиційно для прози Гороженко, героїня не дуже щаслива в подружньому житті і шукає собі надійне чоловіче плече, на якому б можна було спочити. Досить вдалими вийшли й портрети шляхтянок, які плетуть проти княгині Вишневецької інтриги при королівському дворі. Як не дивно для «жіночої» прози, де зазвичай переважно один чоловічий характер (головного героя-коханця) ідеалізовано, у книзі Гороженко й мужчини показані не картонними, а цілком життєздатними. Брутальний князь Вишневецький, хитрий і сластолюбний єпископ Радзієвський, романтичний і мінливий підчаший коронний Дольський, бабій і гульвіса гетьман Сапіга і, нарешті, втомлений, але мудрий і діяльний король Ян Собеський – усі вони являють галерею ожилих історичних портретів.

Княгині Анні таки вдалося виконати свою місію і, здається, знайти собі люблячого і надійного мужа. Проте пригоди її тільки починаються. І попереду на життєвому шляху жінки вимальовується колосальна фігура гетьмана Мазепи...