Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

09.07.2023|16:05|Марія Чендей-Трещак, м. Ужгород

Вірю, повернуться всі Еврідіки

Роксолана Жаркова. Біжи, Еврідіко! [оповідання, новели, образки] / Роксолана Жаркова. — Брустури: Дискурсус, 2023. — 152 с.

Я радію, бо чекала на неї з моменту її появи. Аби взяти до рук, доторкнутися, як беруть і торкаються до найдорожчих і найрідніших. «Біжи, Еврідіко!»  –  книжка Роксолани Жаркової. І тут не лише про те, що бігти можна «від» – втікати, покидаючи, а й про те, що бігти можна і «до», здобуваючи, відшукуючи і осягаючи. Хоч коротеньку передмову авторка й назвала «Біжи: від себе і до себе», читач цієї книжки короткої прози має-таки шанс більшою мірою прийти до (а не від) себе і глибше усвідомити ті тонкі й тремкі речі, котрі, зазвичай, ледь видимою павутинкою огортають і бережуть-тримають у цілісності наші душі на тій межі, за котрою вони вже можуть… незворотньо розсипатися, не витримавши болю випробувань.

Героїні Роксоланиних оповідань і справді біжать навіть тоді, коли їм кажуть «йди»: «Настко, давай швидше, бо вже їх садять в машину і відправляють! Йди, попрощайся з чоловіком, йди!..

І біжить вона босоніж між трав високих і колючих, розчервонена калина, принишкла од вітру…» («Лінією на білому папері»). 

Вони (героїні оповідань) озиваються з далекого минулого до нас моментами свого життя (Ольга Кобилянська, Леся Українка, Марія Урбанська), проникаючи у наше, залишаються в нас, у нашому сьогодні-завтра. І ми теж стаємо трохи Ольгою, Лесею, Марією і навіть Еммою Боварі… Бо стираються межі століть, межі реального й вигаданого, а центром осягнення стає жінка зі своїм світо(с)прийняттям. «…нам потрібні свідки наших спогадів, або хоча б ті, що зможуть прийняти на себе всю цю колючу лавину нашої пам’яті»  («Етель») – тут не лише про пам’ять і зафіксовані моменти минулого… Тут про те, що є ті, котрі «не знатимуть ніколи, як це – падати і розбиватися…»

«Одного дня чи ночі все може зникнути. Вкриється димом, ржею, кров’ю, попелом, туманом… Біжи!… Порожні мапи лякають пусткою. Які вони, ці пункти призначення? Десь посеред дороги почуття вини виламує двері у твою свідомість. А як же…? А що, коли…? Мовчи, дівчинко… Зціпивши зуби, стиснувши біль в кулаки, заплющивши очі від знемоги. Не озирайся, бо повернешся знову туди, звідки тікаєш – до Маріуполя, чи Харкова, чи Краматорська, чи Сєвєродонецька… Біжи! – навздогін кричали ті, що вчора любили її. Біжи, Еврідіко, біжи…» («Біжи, Еврідіко!»)  – ця кульмінаційна, як на мене, новела не випадково дала назву збірці Роксолани Жаркової. Бо нині ми справді біжимо-втікаємо від того найстрашнішого, що принесла зі собою війна. І це не лише про тікання з точки А у точку Б. Про (в)тікання від травм, спогадів, болю, страхів, сліз і страждань… Але поки що це втікання здебільшого біг по колу. Такою є наша реальність… Таким є наш час і наша (Роксоланина) Земля (перший розділ книжки узагальнено під такою назвою).

Часом од стихії землі до стихії води – один крок… Вода – другий розділ. Тут багато сонця, моря, чайок, любові, вітру, солі на засмазі й губах… Крим і Балтика… Грузія, де помирає Леся, і де, певно (точно), ще й досі живе… («Відлетіла»). Вода у потоках тих дзвінких ручаїв, що переростуть в ріку… («Здається, щойно…») і нестимуться піснями Володимира Івасюка, даруючи щасливі осягнення причетності до усього, що з ним нас в’яже: одного народу, одної землі, одної країни… тієї, куди, вірю, повернуться всі Еврідіки… Вірю ще й тому, бо останні рядки дорогої моєму серцю книжки є такими: «…кажуть, що ми повертаємося туди, де найбільше залишили себе самих».

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю


Партнери