Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

13.03.2023|08:00|Валентина Семеняк, письменниця

Не кожному під силу віддати свої крила на дезінфекцію

Ластовиння: збірка поезій / Олександр Козинець. К . : Видавництво Ліра – 2023. 384 с.

Поетична збірка «Ластовиння» українського поета Олександра Козинця поділена на частини, а вони у свою чергу – на розділи. Відкривається  «Початком», який означений цифрами 2014-2021. Однак вони – це своєрідне поле для наукової дискусії, оскільки всі знаємо, що стоїть за цими цифрами. Втім, насправді початок війни з московитами розпочався ще… 365 років тому, за часів гетьмана Виговського… Визвольні змагання набували різних форм так само як і війна (голодомори, революція, лінгвоциди, репресії, інформаційні війни тощо). Авторська недомовленість дарує підказку: насправді – це початок кінця. Кінця епосі невігластва, жорстокості, сатанізму. І коли вчитатися у перший вірш «Діти котять колеса», розумієш, що то не просто діти, а діти дітей, а ті також діти чиїхось дітей, так само, як і ми з вами.  І між ними всіма тяглий кармічний зв’язок. Колесо символізує рух, вічний двигун життя, це також боротьба добра і зла. Вираз, що все розвивається по спіралі, має ще іншу назву – колорух. Колесо історії рухається незалежно ні від кого: у нього свої покоління , свої діти. Але ходити по колу, на жаль, не завжди поступ, про це свідчить «Вірш У», де є рядок: «Та чому ж, моя рідна, ти й далі ходиш по колу//Й ніяк не стаєш щасливішою?». Вічне питання, з якого сотні років намагається виборсатися не одне покоління українців.

Перші дві частини («Війна» і «Мир») опосередковано нагадують опоетизований щоденник, у якому зафіксовані найважливіші авторські думки, спричинені жаскими подіями війни, у якій несподівано всі ми опинились. Хоча… Так таки несподівано? І на це питання автор дає відповідь у вірші «Я так довго мовчав» . Йдеться про єдність нації, про мову, історію, традиції, які у нас відбирали і відбирають століттями, «ріжуть» по живому. Бо ж давно відомо: «Розділяй і володарюй» . Україні присвячено багато поетичних рядків. Душі автора притаманні «Пісня серця» і «Щекавиця», бо болить їй «Страсна п’ятниця», але він переконливо вірить «UA/You are» («Коли Україна – центр, а не окраїна, /Центр світу і серце. Світла душа Землі»), тому на його думку «Обережно зріє перемога» і… таки «Вродять кавуни», незабаром, наші, херсонські. Інакше й не може бути. Зізнаюсь, різні доводилось читати щоденникові записи, але зазвичай вони були прозові. Мені здавалось, що там, де проза – там ширший політ думки над українськими степами, але зараз розумію, що там, де віршований текст – там виняткова концентрація думки, яка «вистрілює» сильніше. Особливо, коли присутня згадка про «Божественну й всюдисущу» любов, про силу молитви і про те, чому «Слід молитися» (9 надважливих порад). І якщо у його «Нових островах» «серце стукотить у молитві тихіше», то це тому, що заданий тон умиротворення знаходить продовження у «Тихій радості», де «за найдорожчих моляться тихо та невпинно».

Автор молиться за всіх (навіть за тих, «хто себе не любить», «За людей, що живуть на Сході») і особливо вражають останні два рядки: «Помолюся також за Бога – //Йому важко у цьому світі!». У них – все людське життя. Обожествлене. А яке неймовірне милосердя і співчуття до самого Творця, якому ж насправді й непотрібна наша молитва, … бо сам Він її зерно і суть.  Найкоротша молитва Козинця, яку я могла десь колись читати – це не просто нести любов до світу, а любити його! Як це не просто. Адже якщо не любиш ближнього – не любиш себе. Тоді не спроможний на щось значиміше. Для письма Олександра Козинця характерне використання біблійних, філософських символів. («Дорогами світла», «Води Божого океану»). Якщо у поета Петра Сороки це «Лісові псалми», у Богдана-Ігоря Антонича «Зелена Євангелія», то в Козинця все набагато прозаїчніше – «Євангеліє Олександра». Зауважте, «не від Олександра». Бо «від» – це вже були б конкретні повчальні приписи і настанови. У цьому ж випадку – це стан власної душі (отриманий певний духовний  досвід) з яким хочеться поділитися зі всіма. Євангеліє – слово грецького походження і означає «добра новина». То ж яку добру звістку прагне донести нам (світові) поет? Світло радості, різдвяне диво, вдячність Всевишньому за все (за кожний день життя, «за любов, усмішку»). Коротка, стисла, чітка добротворча інформація, без зайвих художньо-виражальних засобів: «бо веде мене Вчитель//так як вважає найкраще//співаю його пісню//святої любові//стверджую силу//перемоги й добра//своєю радістю//забуваю про смуток//сумніви й гнів//несу мир і спокій// усьому величному й вічному» («Пісня Любові»). Спостерігається це також і в однойменному вірші  «Ластовиння» «Бо Україна від початку//Землею Божою була,//Бо дбала про духовні статки,//Долала давні сили зла», а відтак «Час оновлення настав». Але чи всі готові почути, що: «іде трансформація – сліпці стають зрячими// а зрячі які не готові зростати до неба//стають сліпцями//і це лише початок» («Духовна сила»).

Про істинне  призначення сучасних «ловців» слова

Чи усвідомлюють сучасні «ловці» слова своє призначення на землі? Не впевнена. І підтвердження – у поезії «Мейстримний». Не всім письмакам і письмачкам (за Грінченком) до снаги залишатися самими собою… А тільки у такому випадку відбувається поступ, який реально торує шлях до вдосконалення душі. Все інше – гординя, пихатість, запаморочення славою, тупцювання на місці, творчий застій («Довкола стільки брехні, що усе – в секреті»). Це пряма дорога до регресу, де душа маліє, міліє і… згортається калачиком, «засмічуючи простір та карму дурними віяннями». Тим часом справжнє добре слово може спасти не одну загублену душу, наснажити, зцілити, облагородити. Таким є слово Олександра Козинця. З кожним роком, з кожною новою книгою («Мамо, твій син – літак») його слово викристалізовується, вигранюється, міцніє, вбирає в себе енергію світла, добра і доброти, тепла і теплоти, духовних чеснот. Такими й мали би бути «підмурівки» тих, хто вперше береться за перо. «Я обрав шлях письменника//вчуся словом гамувати біль//відкривати радість//зігрівати світлом» («Вміти спиняти»). Тому відрадно звучить ось це дворяддя : «Хочеться встигнути залишити по собі//Щось добре й потрібне, глибоке й світле!». І ще : «Я мрію, щоб до вас завжди летіли//З любов’ю зграї моїх слів-пташат» («Спокою і дрібки світла»).

Філософські наративи-коди в окремих реченнях буквально пробуджують від повсякденної рутини – оголюють нерв думки: «У когось досі ще лютий», «Знімаємо нашу країну з розп’яття Христа», «Душа вже давно не боїться глобальних змін», «В наших домівках затишно: чисті столи і стелі,//То й входить любов небесна з нами у резонанс». Тема родоводу присутня у всіх попередніх книгах згаданого поета. І у кожному новому виданні він занурюється в неї все глибше і глибше. Він переймається його першовитоками, прагне зберегти кожну згадку, кожне ім’я, кожну історію свого роду, бо «Духом ми сильні з прадіда-діда. Роти небесні на нашому боці» («Ми нікуди не підемо»), «Ми сильні та світлі – бо в нас сила пращурів» («Маяки»), «За землю святу тримайся корінням» («Жити поруч з тобою»). І коли вагітна жінка проводжає чоловіка на війну, обіцяє ревно молитися. На що у відповідь чує: «Я іду на війну, в якій кожен із нас щодня.// Й поки буде в тобі любов – надійна моя броня» («Броня»). Особливий зв’язок онука (Олександра Козинця) з його дідом Іваном, якого давно вже нема. Ця любов особлива, з кожним роком вона ще більше посилюється і міцніє. Онук-поет «надсилає» йому подячні, сповнені особливого розчулення, віршовані листи, де є такі зворушливі рядки: «… люблю тебе всім серцем дорослого онука//дякую що продовжую світло//нашого мудрого роду!». («Продовжую світло»). Ось це і є оте невмируще родинне зерно, яке нікуди не зникає, натомість проростає в інших поколіннях, в дітях майбутніх їхніх дітей. Просити прощення у роду, це ще й треба мати неабияку відвагу, бо не все можемо знати про родинні вчинки тих, хто давно на Правді. Навіть відмолювати рід (є такий чин у церкві), треба брати благословення у священника, оскільки можна отримати негативний енергетичний посил з минулого. («Вибач, мій роде»). Просити підтримку – це святая святих, шкода тільки, що не всі люди знають про це і не використовують практично, у молитвах чи просто подумки: «Дихай, мій роде, і будь зі мною,//Благословляй на добро прийдешніх.//Бережи наше світло, яке рікою//Проявляється через дітей тутешніх». Життя і смерть невіддільні одне від одного, вони (енергетично) перетікають з однієї форми життя – в іншу. І кожний з нас може про це свідчити. Ну, а в поетів у цьому випадку, особлива місія: облагородити цей процес і надати йому виняткової значущості, бо не кожному дано «Відпускати за вітром непомітно поселене зло – //Нині час». («Дерева готуються до відпустки»).

Про мир, перемогу і ластівок

 І ще про один важливий посил – довгоочікуваний мир. Про нього поет згадує у понад 35-ти віршах. Його мир особливий, бо він – МИР. Він набуває різних відтінків і значень, і це зрозуміло, бо за кожним таким словом – різні емоційні відчуття і стани: дівчата – до миру (про народжуваність); мир таки буде, з Богом; профіль миру; мирне небо; прийде мир на планету зі сховищ, окопів; голуби миру; Україна в мирі; день прожитий у мирі; виборював мир; внутрішній мир та спокій; мирні люди; я пришвидшую мир; земля миру й любові; буде мир; із миром повернуться й мирні сни; синьо-жовтий мир; справжній мир; мир буде довго; мріє кожна про мир; світ обирає мир; зима – у мирі; світ чекає на світлу, мирну на небі веселку; чесний, тотальний мир; жили у мирі; однозначно про мир; хочеться миру на Миколая; мирний світ; мирна зоря; бажати планеті миру; перемогу та мир уже бачу –  тощо. Про те, що мир можна пришвидшити дуже і дуже залежить від кожного з нас, бо що маємо всередині себе, те й притягуємо. Пишучи про «нове сонце», поет вживає цей вираз не заради гарного слівця, він має на увазі глобальні зміни світового масштабу, які ось-ось… але ж, і як це не сумно звучить «Хто не хоче міняти вібрації, той відмирає» («Зійшло нове сонце»), і дуже важливо «Навчитись любити – завдання» («Заповідь світла»). Принагідно в іншій поезії («Є люди, що вміють») поет дає розлогу відповідь: «Вибір за кожним, що транслювати у світ://Милосердя, любов чи агресію й чорну заздрість». Навіть світлим поетам нелегко жити на планеті Земля і вони змушені іноді приносити свої «крила» на дезінфекцію до Самого Господа...

У новій книжці Олександра Козинця невпинно весніється і зріє зерно майбутньої Перемоги («Вистоїмо й переможемо») прозорливими вкрапленнями і передбаченнями. І неможливо не повірити, бо ж чорним по-білому написано, що «На свято велике закінчиться наша війна» («Ми – дерево світу») і що «прийдуть часи, коли увесь світ захоче до нашого раю.// Тоді скаже Господь: «Рабів до раю я не пускаю!».

І про назву книжки. Розумію, у кожного свої асоціації, бо що не людина, то інакша думка. Для мене слово «ластовиння» – це блискавичне (ну просто миттєве) повернення у світ мого далекого (але такого зримого) дитинства. Щовесни над самісінькими вхідними дверима нашої хати ластівки звивали гніздо і приводили на світ маленьких пташат. Ті були вічно голодними і все пищали. Бідолашні їхні «батьки» тільки  те й робили, що пурхали – туди сюди – носили їм їжу. Мені так хотілось таємно торкнутись до тих пташат, бодай пальчиком… На що бабуся строго наказувала: «Не смій чіпати Божу пташку, бо відразу вкриєшся ластовинням». І я боялась… Я вірила кожному бабусиному слову. Тоді чому ж така назва? І як ще можна назвати книжку, де йдеться про заповіді Світла, Любові, Радості.  Бо щоб прийняти їх, треба залишатися всередині дітьми. Інакше – ніяк. Маємо відчути себе тими Божими пташками – ластівками, щоб усвідомити і відчути божественну власну природу. Бо саме ластівки першими приносять на крилах весну, а разом з нею – дух відродження до нового життя. І ще одне. Щоб віддати свої «крила» на дезінфекцію… треба їх ще мати. Майте! Все у ваших руках.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю
07.02.2024|10:08
Оголошено конкурс на здобуття літературної премії ім. Ірини Вільде на 2024 рік


Партнери