Ми ж не сварились з тобою?

Сьогодні – точно ні. (Марія Маш)

Марія Маш поки оприлюднила лише одну збірку – «Сьогодні точно ні». Назва її – це рядок із вірша «Привіт, ти спиш? Бо я не сплю». І оце «Привіт» наштовхує на думку про зустріч (чи прагнення такої зустрічі), а ще неждано навіває Шевченкове: «Не дай спати ходячому». Власне, проти такої душевної нечулості і повстає лірична героїня збірки «Сьогодні точно ні».

Авторка книжки тлумачить читачеві: «Вірші – це мої «таблички» на пояснення емоцій і почуттів, які я не хочу  забути, які я прагну зберегти». І хоч і фіксуєш оті почуття «сьогодні», але оповідають вони про «вчора», як давні глиняні таблички. Ці таблички були невеликі за розміром, їх носили з собою і фіксували все, що торкало серця, так би мовити, в звичній обстановці, чи то кабінету, чи то природи. А ще ці таблички – мости в «завтра», на чому наголошує анотація до збірки: «Коли жителі Макондо» («Сто років самотності», Ґабріель Ґарсія Маркес) захворіли на безсоння й почали втрачати пам´ять, то, щоб не забути назви предметів, на них чіпляли таблички з назвами, а потім з коротким поясненням – для чого ці речі існують».

Для чого існують емоції? Аби почуватися живим. Чому так важливо не сваритися? Аби не почуватися самотнім у клітці нерозуміння. Бо самотність одного дня може перерости у сто років самоти…

–   Цього року ще випаде сніг?

–   Не знаю… А чого ти питаєш?

–   Думаю, як добуватиму їжу:

                                          з-під снігу чи серед трави…

–  Не думай про це. Птахам все під силу.

–  А ти пробував перелетіти ту річку?

–  Ні. Для чого? У мене все є.

–  А може, на тому березі більше їжі?

–  Просто не думай про це.

–  Так холодно стало – мабуть, вечоріє…

–  Ну, так, ось сонце зайшло.

–  А нам сьогодні відкриють клітку?

–  Не випускають, але не думай про це. (С. 35) 

Читаючи ці рядки, одразу розумієш: мова йде не тільки про птахів, а і про людей. І про любов, яка і є всім («У мене є все»). Так, життя не обходиться без клітки умовностей і зацікавлених сторонніх очей. Більше – сама любов часом видається кліткою: «Любов – це клітка з хижаком і дресирувальником, / Завжди треба бути на сторожі, / не повертатися спиною. / Гладити і боятися, наказувати і хвалити. / Не зачіпати гарапником рани. / Коли заборонять гастролі цирку з тваринами, / Будуть возити закоханих. / На арені на них можна буде дивитися вічно» (С. 28).

А втім, що б там не мовилося про пильність, жінка завжди підставляє себе, бере удар на себе. А ще вона завжди ставить себе на місце усього на світі, бо відчуває відповідальність за цей світ:

Під світло повного місяця,

На який виють вовки.

Під гарячу руку чоловіка,

Що поринув в роботу.

Під чуже заздрісне око,

Яке не радіє за когось.

Під озвучені мрії, які не здійснились.

Під білий вишневий цвіт,

Якому все ж облетіти.

Під все на світі

Я підставляю себе (С. 40)

Заради чого постійне намагання не завдати ран? Аби знайти відповідь «як зберегти любов, / як плекати ту вічну ніжність?» (С. 17), що навіть по сварці здатна сказати: «Добре… нам було добре разом» (С. 69), бо:

Досконала любов – це станцьована пара,

Коли обоє відчувають ритм,

І, може, в когось вже стоптані пальці,

Але так страшно залишитись одним.

Дожити разом до глибокої старості,

Тримаючись за руки гуляти у парку,

Час від часу бавити онуків,

Синхронно ойкати від болі в попереку (С. 65)

Лірична героїня збірки Марії Маш знає: досконала любов – не ідеальна, але витривала («Перехворіла, переносила в серці своїм, / Вдихала і видихала образи і біль, / Тікала, ховалася і поверталася знов, / Я сподіваюся, що це і була любов», С. 54) і вірна («Пожаліти себе і обійняти когось – ні. / Так само, як не пустити сльозу – одну», С. 43). І так важливо пам’ятати, що ніщо ще не закінчилося. Навіть тоді, коли у житті мало романтики і героїні бажається побачити «живий експонат чоловічності» (С. 12) не у мріях, а у власному чоловікові: «За порогом дому нас чекає реальність, / Але будь подібним до нього хоч трошки…» (С. 13).

Марія Маш своїми віршами вчить усіх, хто хоче вчитися, говорити серцями, а не за допомогою розмаїтої техніки. Говорити ніжно, пам’ятаючи, що «Ніжність народжується з тишини» (С. 57). Але, що цікаво: любов – це вічна ніжність, яка вічно народжується з тишини. Любов – це поезія життя. Але вона зникає непомітно і тихо…

Чи помітиш ти, коли зникне поезія?

Чи помітиш ти, що не чуєш чийсь голос?

Чи забракне в повітрі, яке ти вдихаєш,

Запаху нотки одної?

Чи почуєш ти в галасі камерного оркестру,

Де труби гучні, скрипки і флейти,

Відсутність тихої і незвучної

Палички в руках диригента?

Чи знаєш ти, що торнадо у штаті Техас,

Викликане порухом крил метелика?

Чи знаєш ти, що сказав Кундера –

Немає нічого тихішого за кінець? (С. 77)

Галас шкодить, але і мовчання теж. Бо є потреба чути чийсь голос – голос того, кого любиш, і голос того, хто любить тебе. Потребуєш спитати, чи «цього року ще випаде сніг» і якоїсь миті збагнути – «у мене все є», бо є любов. І хоча клітку не відчиняють, але голос не знає жодної клітки:

Криком пташиним я

За тобою летітиму над

Морями глибокими до нових берегів (С. 36)

І тому, що лірична героїня збірки «Сьогодні точно ні» мала відвагу озвучити те, що діялося в її душі – емоції та почуття – вона може бути певна щодо читачів: «хоч щось в їхніх серцях залишиться» (С. 63), бо всі ті емоції живі і зачіпають за живе.

«Я не вірш, я не строфа / Я – це я, я – це я», – каже лірична героїня. Бути собою важливо і в житті і в поезії. Бо тільки тоді стане сил долетіти до нових берегів. У Марії Маш їх, гадаю, не забракне, тож її оригінальні поетичні «таблички» поповнюватимуться новими віршами, які знайдуть відгук у серцях читачів.