Марія Маш. Сьогодні точно ні. Вірші. – К.: Саміт-Книга, 2021 – 96 с.
Ми ж не сварились з тобою?
Сьогодні – точно ні. (Марія Маш)
Марія Маш поки оприлюднила лише одну збірку – «Сьогодні точно ні». Назва її – це рядок із вірша «Привіт, ти спиш? Бо я не сплю». І оце «Привіт» наштовхує на думку про зустріч (чи прагнення такої зустрічі), а ще неждано навіває Шевченкове: «Не дай спати ходячому». Власне, проти такої душевної нечулості і повстає лірична героїня збірки «Сьогодні точно ні».
Авторка книжки тлумачить читачеві: «Вірші – це мої «таблички» на пояснення емоцій і почуттів, які я не хочу забути, які я прагну зберегти». І хоч і фіксуєш оті почуття «сьогодні», але оповідають вони про «вчора», як давні глиняні таблички. Ці таблички були невеликі за розміром, їх носили з собою і фіксували все, що торкало серця, так би мовити, в звичній обстановці, чи то кабінету, чи то природи. А ще ці таблички – мости в «завтра», на чому наголошує анотація до збірки: «Коли жителі Макондо» («Сто років самотності», Ґабріель Ґарсія Маркес) захворіли на безсоння й почали втрачати пам´ять, то, щоб не забути назви предметів, на них чіпляли таблички з назвами, а потім з коротким поясненням – для чого ці речі існують».
Для чого існують емоції? Аби почуватися живим. Чому так важливо не сваритися? Аби не почуватися самотнім у клітці нерозуміння. Бо самотність одного дня може перерости у сто років самоти…
– Цього року ще випаде сніг?
– Не знаю… А чого ти питаєш?
– Думаю, як добуватиму їжу:
з-під снігу чи серед трави…
– Не думай про це. Птахам все під силу.
– А ти пробував перелетіти ту річку?
– Ні. Для чого? У мене все є.
– А може, на тому березі більше їжі?
– Просто не думай про це.
– Так холодно стало – мабуть, вечоріє…
– Ну, так, ось сонце зайшло.
– А нам сьогодні відкриють клітку?
– Не випускають, але не думай про це. (С. 35)
Читаючи ці рядки, одразу розумієш: мова йде не тільки про птахів, а і про людей. І про любов, яка і є всім («У мене є все»). Так, життя не обходиться без клітки умовностей і зацікавлених сторонніх очей. Більше – сама любов часом видається кліткою: «Любов – це клітка з хижаком і дресирувальником, / Завжди треба бути на сторожі, / не повертатися спиною. / Гладити і боятися, наказувати і хвалити. / Не зачіпати гарапником рани. / Коли заборонять гастролі цирку з тваринами, / Будуть возити закоханих. / На арені на них можна буде дивитися вічно» (С. 28).
А втім, що б там не мовилося про пильність, жінка завжди підставляє себе, бере удар на себе. А ще вона завжди ставить себе на місце усього на світі, бо відчуває відповідальність за цей світ:
Під світло повного місяця,
На який виють вовки.
Під гарячу руку чоловіка,
Що поринув в роботу.
Під чуже заздрісне око,
Яке не радіє за когось.
Під озвучені мрії, які не здійснились.
Під білий вишневий цвіт,
Якому все ж облетіти.
Під все на світі
Я підставляю себе (С. 40)
Заради чого постійне намагання не завдати ран? Аби знайти відповідь «як зберегти любов, / як плекати ту вічну ніжність?» (С. 17), що навіть по сварці здатна сказати: «Добре… нам було добре разом» (С. 69), бо:
Досконала любов – це станцьована пара,
Коли обоє відчувають ритм,
І, може, в когось вже стоптані пальці,
Але так страшно залишитись одним.
Дожити разом до глибокої старості,
Тримаючись за руки гуляти у парку,
Час від часу бавити онуків,
Синхронно ойкати від болі в попереку (С. 65)
Лірична героїня збірки Марії Маш знає: досконала любов – не ідеальна, але витривала («Перехворіла, переносила в серці своїм, / Вдихала і видихала образи і біль, / Тікала, ховалася і поверталася знов, / Я сподіваюся, що це і була любов», С. 54) і вірна («Пожаліти себе і обійняти когось – ні. / Так само, як не пустити сльозу – одну», С. 43). І так важливо пам’ятати, що ніщо ще не закінчилося. Навіть тоді, коли у житті мало романтики і героїні бажається побачити «живий експонат чоловічності» (С. 12) не у мріях, а у власному чоловікові: «За порогом дому нас чекає реальність, / Але будь подібним до нього хоч трошки…» (С. 13).
Марія Маш своїми віршами вчить усіх, хто хоче вчитися, говорити серцями, а не за допомогою розмаїтої техніки. Говорити ніжно, пам’ятаючи, що «Ніжність народжується з тишини» (С. 57). Але, що цікаво: любов – це вічна ніжність, яка вічно народжується з тишини. Любов – це поезія життя. Але вона зникає непомітно і тихо…
Чи помітиш ти, коли зникне поезія?
Чи помітиш ти, що не чуєш чийсь голос?
Чи забракне в повітрі, яке ти вдихаєш,
Запаху нотки одної?
Чи почуєш ти в галасі камерного оркестру,
Де труби гучні, скрипки і флейти,
Відсутність тихої і незвучної
Палички в руках диригента?
Чи знаєш ти, що торнадо у штаті Техас,
Викликане порухом крил метелика?
Чи знаєш ти, що сказав Кундера –
Немає нічого тихішого за кінець? (С. 77)
Галас шкодить, але і мовчання теж. Бо є потреба чути чийсь голос – голос того, кого любиш, і голос того, хто любить тебе. Потребуєш спитати, чи «цього року ще випаде сніг» і якоїсь миті збагнути – «у мене все є», бо є любов. І хоча клітку не відчиняють, але голос не знає жодної клітки:
Криком пташиним я
За тобою летітиму над
Морями глибокими до нових берегів (С. 36)
І тому, що лірична героїня збірки «Сьогодні точно ні» мала відвагу озвучити те, що діялося в її душі – емоції та почуття – вона може бути певна щодо читачів: «хоч щось в їхніх серцях залишиться» (С. 63), бо всі ті емоції живі і зачіпають за живе.
«Я не вірш, я не строфа / Я – це я, я – це я», – каже лірична героїня. Бути собою важливо і в житті і в поезії. Бо тільки тоді стане сил долетіти до нових берегів. У Марії Маш їх, гадаю, не забракне, тож її оригінальні поетичні «таблички» поповнюватимуться новими віршами, які знайдуть відгук у серцях читачів.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/01/21/214235.html
|
