Буквоїд

Пташиним криком полечу

21.01.22 21:42 / Надія Гаврилюк
Марія Маш. Сьогодні точно ні. Вірші. – К.: Саміт-Книга, 2021 – 96 с.
Ми ж не сварились з тобою? Сьогодні – точно ні. (Марія Маш)   Марія Маш поки оприлюднила лише одну збірку – «Сьогодні точно ні». Назва її – це рядок із вірша «Привіт, ти спиш? Бо я не сплю». І оце «Привіт» наштовхує на думку про зустріч (чи прагнення такої зустрічі), а ще неждано навіває Шевченкове: «Не дай спати ходячому». Власне, проти такої душевної нечулості і повстає лірична героїня збірки «Сьогодні точно ні». Авторка книжки тлумачить читачеві: «Вірші – це мої «таблички» на пояснення емоцій і почуттів, які я не хочу  забути, які я прагну зберегти». І хоч і фіксуєш оті почуття «сьогодні», але оповідають вони про «вчора», як давні глиняні таблички. Ці таблички були невеликі за розміром, їх носили з собою і фіксували все, що торкало серця, так би мовити, в звичній обстановці, чи то кабінету, чи то природи. А ще ці таблички – мости в «завтра», на чому наголошує анотація до збірки: «Коли жителі Макондо» («Сто років самотності», Ґабріель Ґарсія Маркес) захворіли на безсоння й почали втрачати пам´ять, то, щоб не забути назви предметів, на них чіпляли таблички з назвами, а потім з коротким поясненням – для чого ці речі існують». Для чого існують емоції? Аби почуватися живим. Чому так важливо не сваритися? Аби не почуватися самотнім у клітці нерозуміння. Бо самотність одного дня може перерости у сто років самоти… –   Цього року ще випаде сніг? –   Не знаю… А чого ти питаєш? –   Думаю, як добуватиму їжу:                                           з-під снігу чи серед трави… –  Не думай про це. Птахам все під силу. –  А ти пробував перелетіти ту річку? –  Ні. Для чого? У мене все є. –  А може, на тому березі більше їжі? –  Просто не думай про це. –  Так холодно стало – мабуть, вечоріє… –  Ну, так, ось сонце зайшло. –  А нам сьогодні відкриють клітку? –  Не випускають, але не думай про це. (С. 35)  Читаючи ці рядки, одразу розумієш: мова йде не тільки про птахів, а і про людей. І про любов, яка і є всім («У мене є все»). Так, життя не обходиться без клітки умовностей і зацікавлених сторонніх очей. Більше – сама любов часом видається кліткою: «Любов – це клітка з хижаком і дресирувальником, / Завжди треба бути на сторожі, / не повертатися спиною. / Гладити і боятися, наказувати і хвалити. / Не зачіпати гарапником рани. / Коли заборонять гастролі цирку з тваринами, / Будуть возити закоханих. / На арені на них можна буде дивитися вічно» (С. 28). А втім, що б там не мовилося про пильність, жінка завжди підставляє себе, бере удар на себе. А ще вона завжди ставить себе на місце усього на світі, бо відчуває відповідальність за цей світ:   Під світло повного місяця, На який виють вовки. Під гарячу руку чоловіка, Що поринув в роботу. Під чуже заздрісне око, Яке не радіє за когось. Під озвучені мрії, які не здійснились. Під білий вишневий цвіт, Якому все ж облетіти. Під все на світі Я підставляю себе (С. 40)   Заради чого постійне намагання не завдати ран? Аби знайти відповідь «як зберегти любов, / як плекати ту вічну ніжність?» (С. 17), що навіть по сварці здатна сказати: «Добре… нам було добре разом» (С. 69), бо:   Досконала любов – це станцьована пара, Коли обоє відчувають ритм, І, може, в когось вже стоптані пальці, Але так страшно залишитись одним.   Дожити разом до глибокої старості, Тримаючись за руки гуляти у парку, Час від часу бавити онуків, Синхронно ойкати від болі в попереку (С. 65)   Лірична героїня збірки Марії Маш знає: досконала любов – не ідеальна, але витривала («Перехворіла, переносила в серці своїм, / Вдихала і видихала образи і біль, / Тікала, ховалася і поверталася знов, / Я сподіваюся, що це і була любов», С. 54) і вірна («Пожаліти себе і обійняти когось – ні. / Так само, як не пустити сльозу – одну», С. 43). І так важливо пам’ятати, що ніщо ще не закінчилося. Навіть тоді, коли у житті мало романтики і героїні бажається побачити «живий експонат чоловічності» (С. 12) не у мріях, а у власному чоловікові: «За порогом дому нас чекає реальність, / Але будь подібним до нього хоч трошки…» (С. 13). Марія Маш своїми віршами вчить усіх, хто хоче вчитися, говорити серцями, а не за допомогою розмаїтої техніки. Говорити ніжно, пам’ятаючи, що «Ніжність народжується з тишини» (С. 57). Але, що цікаво: любов – це вічна ніжність, яка вічно народжується з тишини. Любов – це поезія життя. Але вона зникає непомітно і тихо…   Чи помітиш ти, коли зникне поезія? Чи помітиш ти, що не чуєш чийсь голос? Чи забракне в повітрі, яке ти вдихаєш, Запаху нотки одної?   Чи почуєш ти в галасі камерного оркестру, Де труби гучні, скрипки і флейти, Відсутність тихої і незвучної Палички в руках диригента?   Чи знаєш ти, що торнадо у штаті Техас, Викликане порухом крил метелика? Чи знаєш ти, що сказав Кундера – Немає нічого тихішого за кінець? (С. 77) Галас шкодить, але і мовчання теж. Бо є потреба чути чийсь голос – голос того, кого любиш, і голос того, хто любить тебе. Потребуєш спитати, чи «цього року ще випаде сніг» і якоїсь миті збагнути – «у мене все є», бо є любов. І хоча клітку не відчиняють, але голос не знає жодної клітки:   Криком пташиним я За тобою летітиму над Морями глибокими до нових берегів (С. 36)   І тому, що лірична героїня збірки «Сьогодні точно ні» мала відвагу озвучити те, що діялося в її душі – емоції та почуття – вона може бути певна щодо читачів: «хоч щось в їхніх серцях залишиться» (С. 63), бо всі ті емоції живі і зачіпають за живе. «Я не вірш, я не строфа / Я – це я, я – це я», – каже лірична героїня. Бути собою важливо і в житті і в поезії. Бо тільки тоді стане сил долетіти до нових берегів. У Марії Маш їх, гадаю, не забракне, тож її оригінальні поетичні «таблички» поповнюватимуться новими віршами, які знайдуть відгук у серцях читачів. 
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/01/21/214235.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.