Чи доводилось вам блукати оселею, де нікого (вже) нема? Де були колись ті хтось, були і перестали бути. Але ви не вірите в це, не хочете вірити, бо чуєте ще свіжими всі кольори й запахи, всі звуки і зойки. І, здається, що хтось таки вийде вам назустріч, пригорне, зігріє в обіймах. Розплющуєш очі – а є тільки «спогади теплі-теплющі» (с.39), надійні сторожі хат і сердець.  

Перша прозова книга Олени Лотоцької – це 26 новел й нарисів, у яких нам вчувається і душа поліської Дубровиччини, і гомін асфальтованого Львова («Тричі про нього»), і тужливі зойки окупованого Криму («Монолог»). У передмові авторка розповідає: «Анексувавши Крим, московити забрали мій дім в Євпаторії. Довелося повертатися в батьківську оселю на Рівненщину. Туди, де назавше поселилося моє дитинство та юність, де чекають і люблять […] За декілька місяців знову переїзд. На цей раз у Львів. Я тішилася – «найукраїнськіше» місце на карті України. Проте місто не спішило тулити мене до серця […] Від туги за сонячним Ґьозльовом часто хотілося плакати» (с.5).

Щоб якось приборкати у собі почуття ностальгії О. Лотоцька знаходить хобі – пише прозу і збирає колекцію етнічного одягу північних регіонів Рівненщини: «Розглядаючи експонати, особливо з рідного Крупов’я, чула, як вони до мене промовляють. Промовляють по-особливому. Батенько, матьонка, соненько, кунь, кут, плут, алє, моя лялєнько, дальбу присяльбу – слова та вирази, які вишивали всередині мене історію рідного краю. Одяг – вбрання для тіла, а мова – для душі. Схотілося залишити ті слова на папері і не як впорядковані стовпці у словнику діалектизмів, а вживити в діалоги, вималювати картини побуту односельчан, події, які відбувалися. Чомусь здалося, що для прийдешніх поколінь це буде не менш важливим, ніж збережені зразки ужиткового мистецтва» (с.6).

Як і її героїня, що «у хвилі затишшя тулилася до стрункої постаті, намагаючись зберегти тепло. Те, яке залишилося. Яке не втекло крізь проситене полотно, більші та менші дірки, відірваний комір» (с.14), О. Лотоцька тулиться до постатей, силуетів, тіней свого роду, які оживають у її книзі, знаходять притулок у її текстах, чуються нам голосами, бачаться нам настільки чітко, що можеш простягнути руки, просячи «Будьмо завжди». Так, ніби одного дня «відчиняються двері до бабусиної оселі. Оті, оббиті старою ковдрою, а поверх дерматином ззовні та помальовані блакитною фарбою зсередини» (с.30). І гляне тобі у вічі старезна піч, пишнотіла цегляна господиня дому, «обвішена снами, ніби коштовними коралями» (с.55), і знову відчується дитинство зі «солодкавими запахами вареної бульби, запареного жому з осипкою, теплого молока» (с.54). Ці тактильні враження, впереміш зі слуховими, зоровими, нюховими, смаковими конструюють стилістику текстів Лотоцької, формують образи її персонажів. Напр., в образку «Грибна дипломатія» «баба, оповідаючи минуле, творить завтрашній смачний ранок – порається з сиром. Знімає з дверець піддувала підвішений клуночок, на якому гойдається остання крапля сироватки, кладе на стільчик, накриває чистенькою дощечкою і зверху навалює коричневий, колись для мене абсолютно непідйомний камінь. Будуть «налісники» (с.63). Потім обличчя отримує голос, і ми вже не уявляємо баби без її традиційного «Направду! Дальбу присяльбу я не мутю!» (с.63) – «Справді! Присягаю, що не обманюю!».   

Стиль письма Олени Лотоцької можна назвати зачерпувальним, вона усвідомлено прагне пити воду з рідних джерел, які живлять її умиротворенням і спокоєм, зігрівальним теплом й відчуттям містико-аскетичного єднання з божественним: «простягаю перед себе руки, згортаю долоні човниками. Голову підіймаю догори та заплющую очі» (с.11). Авторка зачерпує не лише лексичні скарби свого регіону, але й ту тривку у вихорі часу філософію, ті світоглядні цінності, пізнавані ще з дитинства. Виклик часові-тепер і викликання часу-тоді – два береги, між якими тече-лине текстова річка письменниці. Але це один світ, (по)дивлений з різних берегів, бо «світ, який був дивовижно великим і живим, особливо на дотик, в дитинстві та став невимовно далеким тепер» (с.30). Авторське чуття є тим чарівним ситом, що просіює спогади, просіює той єдиний світ двох берегів, що не можуть один без одного, не вміють вже, бо зрослися річкою, поріднилися нею. Авторка зізнається: «крізь мене вільно пролітають звуки сплетеної колись і кимось мелодії, м’яко розправляють зібгані в пружину емоції, заспокоюють» (с.21)…   

Часто письмо Лотоцької – медитативне, воно інспірує до урівноважених рефлексій, які письменниця оберігає від шуму-вітру буденності, що несамовито «щоразу на друзки розбиває тільки-но виплекану внутрішню рівновагу» (с.13). Тоді треба знайти якесь слово (чудо-дійне, ніби «Слово дитинства», промовлене в особливі моменти), що віддзеркалює твою сутність, акумулює і зменшує твій біль, несе твою історію на своєму крилі. Згадується українська народна казка про «Кривеньку качечку», сумна жіноча казка про покидання-відліт, про самотність й ностальгію за своїми. «По-ли-ну-ли, – промовляю вголос. Здалося, що те слово пласке та невагоме. А ще – блакитне та холодне. Може простягнутися на кілометри і віднести, наче хвиля у небо-море сіру качину зграю. Здалося, що відчула його смак – гіркий і солоний. «По-ли-ну-ли». Дихати стало боляче від неймовірної туги, дитяче серденько затріпотіло, і я розплакалася щиро та рясно» (с.29). Сльози у жіночому письмі Лотоцької позначають чимало відчуттів, вони матеріалізують смуток, розлуку, ностальгію, розчулення від прекрасного тощо. В нарисі «Полоски» авторка протиставляє сльози невістки Уляни і сльози свекрухи Твердунихи (прізвище суголосне з типом її вдачі – тверда, різка, безкомпромісна), надає їм різного інтимного «забарвлення». Якщо для свекрухи – це сльози прозріння наприкінці твору (знак пом’якшення серця), то для невістки сльози мають свою регенеруючу силу. «Уляна місила тісто. – Солі всипала? «Влила», – подумки відповіла Уляна. Вголос тихо мовила: – Всипала. Сльози все капали та капали в діжу. Образа лещатами стискала серце та не давала дихати. За що ж так гірко ненавидить її свекруха?» (с.73).

Уляна молиться сльозами, сльозами замість молитов, – так вміють лише жінки. Невипадково серед творів у збірці О. Лотоцької привертає нашу увагу новела «З молитвою». Діалог матері й дочки презентує проблему вимовного й невимовного, себто вербального й невербального: «– А скулько тих молітов людіна мусіт знать? Сто? – Сто! – ствердно відповіла жінка й усміхнулася про себе. Її тішило, що для малої те сто видається неосяжно великим. – Я стулько не запомню» (с.96). Жіночі теми присутні чи не в усіх текстах збірки («На Катерини», «Її не її сережки», «Кашка для Мелашки», «Хвігуристка», «Пригода», «Наша відьма», «Прохоренчиха», «Нині зозуля кувала», «Пальто», «Надька Пушинка» та ін.), в історіях доньок і сестер, матерів та невісток, бабусь й онучок. Цікавим у цьому контексті є образок «Пальто», де звучать виразні фрази-маркери жіночої долі: «времнє на дівованнє коротке, як нучка літня» (с.120), «помні, шо дочка – то одризана скибка» (с.120) тощо. Тісно переплітаються в цьому ж таки тексті питання любові й нелюбові, помилки і покути за неї: « – Бачу, доненько, бачу, лєбедонько… Пробач мені, золотесєнька, шо вироділа, а долі не вимоліла. Пробач, шо оставила вас з Нінкою на того п’яніцу. – Мамо, а навушо ж ви за його такого шлі? Любилі? – А й дня не любила. То з велікого перебору таке буває…» (с.119).

Жіноче письмо Олени Лотоцької – це двері в минуле, де високий поріг, простір світлиці – «світ з трьох кімнат» (с.30), стара піч-берегиня, ткане полотно, вишиті поліські сорочки, жіночі руки у діжі з тістом, жіночі сльози у тому тісті. І багато рушників – на стінах. «І обов’язково десь поруч мала висіти рама зі склом, де зібрані світлини – карточки всієї родини: старіші та новіші, більші та менші, чорно-білі та кольорові, вірніше, розфарбовані якимось креативним фотографом. Не знаю чому, але мені завше було цікаво розглядати обличчя на таких фото. От і зараз, задерши голову, пильно вдивлялася, намагаючись впізнати пожильців дому» (с.45). І серед тих світлин – пильний погляд бабиних очей, її вуста, на яких застигле «дальбу присяльбу». А потім чується раптово якийсь «дзень!-клац!», і бабуся наче виходить за рамки фото, старечим кроком метнувшись кудись у двір, курям зерна сипати, чи, може, «в льох по сметанку до «наліснікув» (с.30) – онучка ж приїхала!