Назва цієї книжки навряд чи викликатиме ентузіазм у пересічного читача. Адже стійко асоціюється із патріотичними проповідями, які більшість наших громадян, стурбованих лише власним виживанням, ладні терпіти хіба що на свята. Однак з перших сторінок початкове хибне враження відразу розвіюється. І далі, особливо критичну частину, читаєш на одному подиху. Вражає знання ситуації в країні, точність формулювань, безкомпромісність оцінок, публіцистичний розмах і глибина наукового аналізу. Наприклад, «Українці виявляють усі характерні риси старого етносу, який відпрацював усі свої ресурси самоорганізації і в наші дні повільно вмирає, готуючись стати будівельним матеріалом для наступних націй. Про це говорить брак внутрішньої етнічної солідарності, егоїзм персональний і колективний, брак соціальної довіри та ідеальних мотивацій», «Перебуваючи в режимі виживання, більшість українців не прагнуть встановлення справедливості, а домагаються особистої вигоди всупереч будь-яким нормам і принципам», «Найбільша проблема України полягає в тому, що поки утилізація рештків радянського модерну не закінчена, нічого нового на цій землі (в сенсі соціального порядку) не виросте», «Українська еліта сприймає своє становище як винагороду за щось, або, найчастіше, як певний бонус – виграш у лотереї, або якійсь іншій не дуже чесній грі», «Світоглядна помилка сталася тоді, коли ми ототожнили свободу і демократію з приватним інтересом» тощо.

Утім, деякі твердження дивують поверховістю узагальнень: «Від Івана Вишенського до Петра Могили і Григорія Сковороди лідери української думки стояли в опозиції до модернізації з її технічним прогресом, індустріалізацією, матеріальним інтересом, емансипацією, атеїзмом тощо» або «Тарас Шевченко є пророком не лише національного визволення, а й послідовним критиком модерної цивілізації, яка руйнує його ідеал традиційного суспільства». З-поміж названих персоналій послідовним критиком цивілізації можна назвати хіба Івана Вишенського, і то ця критика сполучалась у нього з, на подив, модерною бароковою стилістикою, натомість Петро Могила запровадив у православних школах за єзуїтськими методиками вивчення латини (тодішній аналог англійської), а Сковорода, як відомо, перебував в опозиції до ортодоксальної церкви. Тому затятими прихильниками старовини вони не були. А оцінка Шевченка як співця архаїки явно походить з писань Михайла Драгоманова, і ці його ідеї неодноразово спростовували шевченкознавці. Ось запис у Шевченковому щоденнику від 27 серпня 1857 р., сказати б, гімн техніці: «Великий Фултон! И великий Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя». Де ж тут захоплення укладом традиційного суспільства? Інша річ, що ці наші діячі на цивілізаційних роздоріжжях таки схилялись до компромісу з минулим. Але, по-перше, це не такий уже великий «гріх», а по-друге, він не прикладається до різноманітної української культури в цілому і до новітньої української літератури зокрема, включаючи поезію самого Максима Розумного, не даючи підстав до ототожнення цих явищ з так званою вузькою ідентичністю чи архаїкою.

Взагалі, як на мене, оцінку «застаріле» з упевненістю можна застосовувати лише щодо техніки, натомість у гуманітаристиці чи, старомодно висловлюючись, у сфері духу такі оцінки завжди є умовними і відносними. У цьому контексті радше вести мову про актуальне / неактуальне, з погляду поточного моменту і реальної політики. Адже елементи авангарду мистецтвознавці знаходять в доісторичних наскельних малюнках, філологи знають випадки переходу слів-архаїзмів в розряд постійно вживаних чи відновлення мов, які вважалися безнадійно втраченими, скажімо, івриту, а соціологи згадають феномени, що обростають різноманітними нео- і пост-. Та й сам автор веде мову про актуальність імперіалізму чи християнства. А хіба останні не архаїчніші від марксизму і націоналізму?

Автор «Національної доктрини» закликає створити українську республіку, яка утверджуватиметься у боротьбі з імперією, олігархами, криміналітетом. Республіка – це «об’єднання громадян, для яких спільне благо є вищим від приватних чи групових інтересів». Однак громадянський (політичний) націоналізм, що повинен лягти в основу нової ідеології, це вже поступка приватним інтересам, зокрема у питанні мови. Адже перехід на російську, польську чи там англійську у нас здебільшого не був і не є проявом свідомої зради, а радше наслідком меркантильної мотивації. І режим утилізації (М. Розумний), дослівно – використання відходів з користю, можливо, розпочався саме з потрапляння до відходів наріжного каменя – мови. Натомість відновлення Русі (новітньої імперії знову з центром у Києві), що входить у стратегічні пріоритети автора книжки, це не стільки забезпечення умов для розвитку української культури і турбота про salus populi, скільки розширення простору для приватних амбіцій. Попри позірну демократичність, громадянський націоналізм, на противагу нібито відрубності та ексклюзивності етнічного, небезпечний експансією поза етнічні кордони, що провокує війну всіх проти всіх, авторитарністю й волюнтаризмом. Більш слушним здається компромісний варіант із етнічним націоналізмом в основі та політичним за умовчанням на маргінесі.

Ці нотатки – лише принагідні міркування щодо тих тверджень «Національної доктрини», які суперечать культуроцентричному різновиду націоналізму, що його Максим Розумний вважає нині застарілим і шкідливим. Утім, книга М. Розумного «Національна доктрина» містить чимало думок, які заслуговують на увагу, і, безумовно, є потрібною, талановитою і цікавою.