Re: цензії

19.10.2021|Віктор Вербич
Еліна Форманюк: «Тихо триватиме срібло і світло»
14.10.2021|Богдан Смоляк
Із книг неразових
08.10.2021|Надія Гаврилюк
Звук, що торкається серця
07.10.2021|Богдан Дячишин, Львів
Світло розуму любові
05.10.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Коли ангел із зоряним крилом, тоді у серці - сонце
03.10.2021|Роман Ткаченко, Київ
Quo vadis?
"Доторки до первісної правди слів"
02.10.2021|Ірина Фотуйма
Кого слухатися Адамові?
01.10.2021|Михайло Жайворон
Емоційно предивні історії по-павлюківськи
Старші та молодші

Re:цензії

22.09.2021|09:35|Ігор Фарина, член НСПУ

За історіями з життя побачити особистості

Бернакевич Л.Є. Комедія у божевільні: роман. – Львів: Простір-М. 2019. – 280 с.

Кожен письменник розуміє, що успіх його видання залежить від обкладинки. Своєрідний ефект заманювання вдалістю назви. Як кажуть, стрічають людину, дивлячись на її одежину, а проводжують, – почувши сентенції од неї. Тому й таким важливим є найменувальний момент.

         Правда, немає однозначності на шляху до збагнення цієї істини. В першу чергу тут, очевидно, вести мову про статеві впливи на явище. В назвах книг жінок-літератів є більше ніжності та романтизму, ніж у творивах мужчин. Досить, напевно, порівняти деякі назви: „Вальс першого снігу” Євгенії Кононенко і „Партитура на могильному камені” Олександра Жовни, „Плач перепілки” Марії Ткачівської і „Вовків” Юрія Сичука, „Потрапити в сад” Галини Пагутяк і „Льох” В’ячеслава Медвідя...

         Таких протиславлень могло бути і більше, бо прикладів вистачає. Але не бачу доцільності, бо тему зачеплено і кожен спроможний сам висновковувати. Тому підемо далі й доторкнемося ще до одного називального моменту. Хоч він у однаковій мірі стосується літераторів обох статей, але під мій окомір потрапив роман, який написала представниця прекрасної статі.

         І перш за все зроблю один наголос (хоч він, можливо, і має особистісний відсвіт), бо всі назви можна поділити на дві частини. До першої можна віднести імення, котрі спонукають читальників асоціативно мислити і тішитися, що думання підтверджується перечитаним. Тут назвав би „Синдром підсніжника” Ольги Деркачової, „Дерево облич” Любові Пономаренко, „Озирнутися вперед” Тетяни Пишнюк...

Та не лише таке маємо. Нерідко письменниці безалюзійно ведуть сприймачів текстів у світ своїх героїв і відкрито говорять про це: „Серце ганстера Уррі” Ольги Башкирової, „Вероніка та її коханці” Тетяни Грунської, „День народження” Світлани Тараторіної...

         Давайте останній список доповнимо і згадкою про Лесю Бернакевич. Недавно виданий нею роман про це свідчить. Та не тільки „Комедія у божевільні” є аргументом. Утверджують його також „Випадок у вендиспансері”, „До зустрічі в суді”, „Лялька з болота”, „Скелет у шафі”, , Дорогі ви наші цьоцю», „Заходить до хати вампір волохатий”, „Жар-птиці гуртом не літають”, „Сенсація психіатра Мудка”.

         Згадаємо ще про таке. Досі розмірковування про назви творів носили загальниковий характер. Та переконаний, що у даному випадкові варто, либонь, повести мову й про індивідуальне. На перший погляд, складається враження, що назви надзвичайно точно вказують на місце дії і не мають (точніше, очевидно, буде, що не приховують) у собі ніякої гумористичності. Бажаємо того чи ні, а контекстовість агітує за це. Можна, звісно, різне міркувати, маючи на увазі вищезгадані наймення. Але не робитиму цього, бо вважаю за доцільніше додати ще один аргумент. Себто ствердити той факт, що Леся Бернакевич є авторкою кількох гумористичних книг. Не сумніваюся, що цей нюансик помітно та по-своєму впливає на найменувальні вибори авторки. Додатковий шарм бачу й у тому, що дивність зачаїлася у веселих словах представниці прекрасної статі, котра спроможна поєднати гумор та ніжність.

Та після крапки в останньому реченні попереднього абзацу не намірений ставити крапку (вибачте за каламбур). І через те, що можуть почутися невдоволені голоси: мовляв, ця тема не завжди бачиться і через наймогутнішу лупу. Згоден, бо є раціональне зерно у такому міркуванні. Але існує й зворотній бік медалі: ніхто не заважає читальникові включити контекстуальне мислення, якщо він вже озброєний хоча б поверховими знаннями про гумористичні нахили письменниці.

         Тема? Безумовно! Але не „танцювати” навколо неї. Торкнуся іншого питання, що теж пов’язане з назвою. Маю на увазі сюжет роману. І почну з думки про те, що „Комедія у божевільні” – спроба висловити свою думку про животрепетні проблеми сучасності. (Якийсь дисонанс маємо: над письменником уже не висне ідеологічна цензура тоталітарних часів, а перед нами чомусь продовжують з’являтися акуратно причесані тексти на догоду цензурі, котрої вже давно нема. Слава Богу, „Комедії у божевільні» це не стосується, бо дихання часу відчувається у прозотексті. Хоча, можливо, тут є інша крайність. Але це – тема окремої розмови, час для якої подарує прийдешність думкування рецензента).

         Не заперечую, що в попередньому абзаці є доторкання до твору. Але воно носить загальниковий характер. Тому й гадаю, що пора перейти до конкретики. Отже, все починається буденно. Я б сказав, що навіть тривіально. До головного лікаря психіатричної лікарні Всеволода Івановича Борсуковича приводять хворого Стаса Перевертюка. І лікар у своєму кабінеті в присутності санітарки Торокуші та двох студенток-практиканток проводить медогляд. Зачин, як зачин. Немає в цьому чогось надзвичайного. Але водномить усвідомлюєш, що той стартовий розділ зосереджує сприймання на непростостях, котрі розділив би на дві частини. (На прикладі головного лікаря бачимо пихатість неосвіченого дипломованого спеціаліста, який корчить із себе велике цабе. Згадаймо хоча б іронічний опис сценки його повчань студенток-практиканток за паління сигарет. А наголос на діяннях Торокуші – натяк на ницість таких осіб і докір керівникам за поганий підбір персоналу... З усією серйозністю постає питання про необхідність більшої уваги влади до проблем моралі.)

         Знову після цього акценту повертаюся до конкретики твору. Початок роману зобов’язує. Але, напевно, ще більше – анотація до нього. Там, зокрема, йдеться про те, що з’ява Перевертюка у лікарні – початок розвінчування псевдолікаря професоркою Галензогою. А внесення до дійових осіб журналістки Христини Фішки здається вдалим ходом письменниці. Бо суть полягає в тому, що саме вона стає головною героїнею написаного.

         Художній прийом? Так! Але він належить до дуже цікавих. Бо впевнений, що без такого повороту захоплюючої дії не було б. Воно, викриття, напевно, відбулося б, але без інтриги. Адже те, що скандальна репортерка зацікавилася проблемами клініки через психічно хворого сусіда Костика Баклана, додало інтриги творові і зробило дії більш обгрунтованими.

         Але про все за порядком. На перших сторінках твору ми зустрічаємося зі Стасом Перевертюком, який ніби і є хворим. Бачимо тут також санітарку Торокушу, лікаря Борсуковича. Раптом на обрії читацького сприймання з’являється Фішка, яку збентежило те, що головлікар не хоче прийняти у лічницю хворого Костика Баклана і не бажає спілкуватися з журналісткою.        І читачеві стає справді цікаво: що ж буде далі? Звичайно, десь на підсвідомому рівні він розуміє: усе буде гаразд, і слід чекати викриття. Й ці його надії справджуються. Зненацька у лікарню навідується американське світило психіатрії Мешіген, яке дивується досягненням українських колег у спілкуванні з непростими пацієнтами.

         Спочатку може здатися, що це – ще одна галузка сюжетного дерева. Але згодом американський психіатр перетворюється на українського прокурора, а санітарка Торокуша – в сувору професорку Галензогу. Відбувається викриття. Чиновний неук від медицини позбувається тепленького містечка. Міліціонер Стас Перевертюк і журналістка Христина Фішка опиняються поза клінікою. Таким чином можна сказати, що задум колишньої однокурсниці Борсуковича втілено в життя і стали реальністю слова циганки про помсту колишньої знайомиці. (Давайте залишимо за кадром деякі інші моменти твору, бо, будучи важливими за своєю суттю, чогось істотного до сюжету не додають). 

         На цьому можна було б крапкувати у питанні про сюжет. Але... Він завершується не тим, що Галензога, Перевертюк і Фішка чорним ходом покидають клініку. Нагадаю, що до останньої він приїжджає іграшковим трамвайчиком й обоє вирушають у весільну мандрівку Львовом, маючи при цьому змогу долучитися до виконання професійних обов’язків. (Хеппі енд?) Ймовірно! Але читацьке сприймання чомусь протестує проти іграшковості. Радше за все тут відіграли свої ролі особистісний фактор і моє несприйняття деяких елементів жіночого романтизму у художній творчості.

         Хоча, мабуть, тут не все є таким простим. Хто добре знає прозу Лесі Бернакевич, відомо, що її творам, незвважаючи на гумористичність, невластиві радісні розв’язки. Можна згадати, як досі драматично (часом і трагічно) закінчувалися  її романи, повісті та оповідання: бригадирка помирає від стовбняка („Троянда – квітка колюча”), шкільному завучу вилазить око („Сувенір невідомого майстра”), колишня вихованка дитбудинку душить вчительку молодших класів („Заходить до хати вампір волохатий”), ворони закльовують на смерть дитинча („Лялька з болота”). Бо багато літ письменниця стояла на позиціях Андре Моруа, який стверджував: „Коли в книжці перемагає добро, то програє автор”. Але знайомі читачі роками дорікали Лесі Бернакевич, що в її творах не вистачає щасливих кінцівок. І авторка довго шукала вихід. І, як здається, мета його, перейшовши до іншого жанрового різновиду – з трилера – до детективу, в якому передбачається якщо не щасливий кінець, а хоча б торжество правди. Проте хеппіенд в романі „Комедія у божевільні” радше носить пародійний характер і не вписується в рамки усталених весільних норм. Чому авторка вдалася до такого прийому? Та тому, що головна героїня твору, незважаючи на скандальну репутацію, все ж мріє бути слабкою і мати надійне плече. Але, переконавшись, що лицар їй може запропонувати лише іграшковий трамвайчик, махнула на нього рукою, покинула весільний екскорт, воліючи взяти дорогою інтерв’ю для репортажу і заробити згорьовану копійку, ніж задовольнитися бутафорним щастям та фарсом. Те, що в неї складеться особисте життя, не вірять ні читачі, ні сама авторка. Христина Фішка так і не дочекалася простого жіночого щастя і через те обрала мету служити Слову. Бо життя перед тим, як дати їй крила і навчити літати, переломило ... ноги.

         Але якщо цей закид щодо різностатевості поглядів ще можна трактувати як індивідуалістський, то це навряд чи скажеш про інші однозначності. Не буду розпросторюватися у викладі розмислів, а поведу мову лише про два моменти. По-перше, якщо професорка Галензога є відомою в своїй галузі особистістю, то її щезнення мало б занепокоїти багатьох. Або таке. Оперативник у правоохоронних органах може виконувати спеззавдання, але у більшості випадків за це беруться спеціально підготовлені люди. І неодмінно хтось із високопоставлених міліціянтів має про це знати. Аби втрутитися при необхідності. Такою є вимога цього виду діяльності. Або наступне. З роману стає відомо, що Стас Перевертюк деякий час вчився у школі для розумововідсталих дітей. Вже сам цей факт навіть при спростуванні необхідності навчання згідно з елементарною логікою мав би стати перепоною для зарахування у міліцейські ряди. (Згоден, що це може бути як один-єдиний випадок. Але як тоді бути з думкою про те, що прозовий твір узагальнює певні явища через нетиповість? )

      Та видно, що Леся Бернакевич не ставить перед собою мети узагальнювати. Її приваблюють нетипові випадки. Вона знала хлопця, якого родичі помістили до психлікарні, щоби позбавити житла. Але знайшовся порядний лікар, який скликав спеціальну комісію, і вона визнала, що в потерпілого нема психічних відхилень. Саме цей випадок став поштовхом до сюжету авторки. Зрештою, без цієї історії сюжет у деяких місцях неможливо було б склеїти.

         На користь твору мають грати і прізища дійових осіб. Скажімо, Борсукович, Маячненко, Перевертюк заперечень не викликають. Якось ще можна погодитися з найменнями Галензога, Торокуша, Гречна. Але Фішка? Мені здається, що тут більше є наближення до сучасного сленгу. А хіба не може здивувати з’ява кличок „Змієголовка”, „Невсідома”, „Мазут” замість прізвищ?

         Наступне. Можна погодитися, що газета „Для діда, баби та цілої громади” має читацький ареал. Але з власного журналістського досвіду знаю, що назва видання не може бути такою довгою, хоч іноді й вказує регіон поширення. А ще не можу погодитися з тим, що роботу редакції змальовано тільки в негативному світлі. Не може бути, щоб у цілому колективі не було жодної нормальної людини. Але в Лесі Бернакевич навіть богомільна бухгалтерка, яка прийшла в божевільню провідати журналістку ніби-то з благими намірами, насправді хоче вивідати в неї пікантні подробиці і навіть ніби ненароком прихопити із собою гостинчик, який принесла колезі.

         Погляньмо на питання про роботу редакції ще з одного боку. Гумористичність чи іронісність є допустимими. Але повинна бути міра й не заважати доброму сприйняттю позитивних персонажів. Так, приміром, у випадку з Фішкою іноді подібне маємо. Тут, звісно, можна частково гадати, що за гумористичністю та іронічністю авторка ховає свій біль, відчай, безвихідь, страх перед майбутнім, в якому їй світиться така ж злиденна старість, як і юність. Вона місяцями мріє поласувати шматком торта з арабікою, миє підлогу в своєму робочому кабінеті, не має грошей на громадський транспорт, від чого їй взуття не служить більше одного року. Але є ще один нюанс: сама письменниця зізнається, що не намагається досягнути гумористичного ефекту, а ставить перед собою мету писати колоритно, яскраво, жваво і ... серйозно. В «Комедії у божевільні» їй це вдалося. Що буде далі, побачимо…

         Та не тільки тематичні потічки живлять прозу Лесі Бернакевич, хоча є зрозумілим, що саме вони багато говорять про необхідність написання. Як на мене, то помітне місце належить і тому, як висловлена та чи інша думка. Й не думаю, що тут є якась дивовижність. Має бути стиль письма, бо прозаїки – не бездушні роботи з творення текстів. Зрештою, приклад „Комедії у божевільні” підтверджує це. Письменниця вдало використовує літературні тропи, фразеологічні вислови та пейзажність. І це – не перебільшення. Наприклад, серед метафор виділив би такі словосполуки, як „вона неслась (точніше було б „мчала” – прим. І.Ф.) на вихорі похвал”, „місто жило передчуттям”, „розляглася велика ковзанка”. Непоодинокими є порівняння типу: „виростають вуха, як огірки”, „сон – коротке божевілля, а божевілля – тривалий сон”, „моя ж гніда, рудоброва, зморшки, як кора дубова”. (Подібні вислови, очевидно, спонукають до коментування, але обмежуся тим, що мовиться про порівняльність зі сполучниками і без них… Парад літературних тропів у цій книзі завершують епітети на зразок: „дивовижний стілець”, „насіння моєї багатолітньої праці”, „макоцвітний сусіда”... (в даному випадку йдеться про поєднання узвичаєних висловів та несподіваних).

         Варто, очевидно, мовити й про наступне. В цих нотатках вже йшлося про гумор та іронію. Мені здається, що звідти „ростуть” ноги небайдужості авторки до фразеології. Бо вислови на кшталт „вигулькнув, мов чорт із табакерки”, „загрібаючи жар чужими руками”, „не витримав лихої долі” затаїли в собі якусь веселість, хоча, можливо, вона не завжди є доречною, коли дивитися на все з так званої контекстуальної „дзвіниці”.

         Слід також доторкнутися до такого важливого питання, як пейзажність. Адже живописання словами увиразнює тло подій. Тому й радуюся, коли бачу неординарні словомалюнки. „Вітер гойдав стовбури струнких сосен, що росли з обох боків дороги”, „На горі від вітру глухо гуділа стіна чорних голих стовбурів і розгойдувала на собі шапки омели”. „Постріл пролунав удруге, і настала весна, бо дерева зарясніли рожевим цвітом, а зимові жупани учасників дійства перетворилися на легкі прозорі туніки”.

         До сфери виражальності прозотвору належать також діалогічність та монологічність. Відрадно, що авторка, доречно експлуатуючи їх, здебільшого вдається до них у мовленовості роману, аби підкреслити рівень мислення дійових осіб.

         І нарешті про таке. Втішно, що автори врешті-решт почали звертати увагу на поліграфічне оформлення видань, котрі переважно мають тверді обкладинки. От і в „Комедії у божевільні” палітурку прикрасив літографський відбиток 1857 року роботи Армана Готьє, який зобразив алегорії психічних розладів в садах госпіталю Пітьє Сальпетрієр.

          От якби ще до цього видання авторка додала оптимізм та залишила для читача художню перспективу. Але, думаю, що це неодмінно буде враховано в наступних книгах. Адже тільки так можна побачити особистості на тлі житєйських історій, розповіді про які читачі чекають од Лесі Бернакевич, впевнившись, що це їй під силу.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери