Чи замислювалися ви над тим, звідки у нашому розумі зароджуються думки? Хай наше тіло смертне, а думка? Яка невидима і могутня сила породжує думку! І від того, які думки «випромінюють» люди, такий довкола маємо простір. Добре, коли вони пульсують як ментально- світлоносні  вібрації від почуття радості, щирої бентеги, закоханості, доброзичливості, благості, захоплення… Однак світ двоїстий: на кінчику радості живе початок смутку, і – навпаки. Чим його (світ) наповнювати, безумовно, залежить від кожного з нас. Життя ж людини наповниться добрим і світлим змістом тільки тоді, коли вона усвідомить незаперечну силу мислиннєвих вібрацій. « Ми сіємо зерно думки і пожинаємо плід дії. Ми сіємо зерно дії і пожинаємо плід своєї природи. Ми сіємо плід своєї природи і пожинаємо плід свого характеру. Ми сіємо плід свого характеру і пожинаємо плід долі. Звідси очевидно, що наша доля визначена нашими думками. Причина всіх людських злетів і падінь тільки одна – думка» (Сатья Саї Баба, східний філософ). «Що посієш, те й пожнеш» – казав своїм учням Вчитель Ісус Христос. Якби значна частка людства прагнула змінити хід думок на суцільний позитив (відстежувала їх), а це – світлі ідеї, позитивні думки, радісні почуття – планета б вмить оздоровилась, а саме людство – зцілилось. Не відкрию Америки: наш фізичний стан залежить від нашого ментального стану.

Недарма духовний лідер Тибету в одному із своїх виступів наголосив, що наша планета, як ніколи раніше, потребує сьогодні добрих письменників, добрих журналістів, добрих художників, добрих казкарів, які своїм добрим Словом мають зцілювати планету. Принагідно згадаймо біблійне: «Всяке дихання нехай хвалить Господа!». Власне, про що я? Про нову книгу українського письменника Олександра Козинця «Дорогами світла», за творчістю якого слідкую давно. Зізнаюсь, це література, яку хочеться читати, бо допомагає розширювати внутрішні духовні горизонти, спонукає до думання. Манера письма автора своєрідна, має притягальну світлоносну силу, характерна ознака для всіх його творів. Я ще й досі під добрими враженнями від роману Олександра Козинця «Картка Марії» (прозова праця). Поет-експериментатор, серце якого жваво відгукується на всі мистецькі події і заходи. А це – емоційні надбання, відтак – досвід. Чим більше життєвого досвіду, тим барвистіші твори. Поетична тетралогія «Сезони днів» викликала зацікавленість у багатьох читальників. Автор щодня нотував до записника важливу для душі думку. І так – упродовж року. Нова книга «Дороги світла» – збірка-календар, але камертоном до створення рядків, на відміну від попередньої, стало Слово, у буквальному сенсі. Ось як написав у передмові сам автор: «Спочатку ми писали тижневики, даючи назви кожному тижню й дню, і цілий рік щодня надсилали одне одному слово дня, ділячись ввечері віршами, які в нас із заданим словом за день народилися. Я обирав слова для Вікторії (Шевель – поетеса), вона, відповідно, – для мене. Та з часом назв стало так багато, що від ідеї тижневиків я вирішив відмовитися». Так реалізувалося дві мрії. Кожна назва місяця має свій, тільки йому притаманний підтекст, іншими словами – «посіяну» зернину, яка, впевнена, дасть добрі «сходи» на сердечному рівні у тих, хто візьме до рук книгу. Якщо «Вересень», то це – ритми, «Жовтень» – музика пальців, «Листопад» –  легенди, «Березень» – спросоння, «Квітень» – відтінки, «Серпень» –  найдорожчі…

Почну із медитацій, які «обрамлюють»  «Липень». Завіршовані дні липня тягучі, як мед, як сонце, що «приносить хліб-сіль» і тепле літнє щастя, це тайнопис спогадів про втрачені зустрічі, про мудрість, про гармонію і радість, про Абсолют. Рядки «Прикладу» – мотто розділу: «роздай тяжкі роздуми/ птахам/ шматочками хліба/ діяння святих/ це приклад/ для тих/ хто світить/ я ще не бачив/ нікого/ хто б/ жодного разу/ не схибив/ тож пробуй/ і помиляйся/ у стані/ любові/ до світу!». Як не просто і як, водночас, важливо – жити, помилятись, набиратись досвіду… у стані любові до світу. До світу – це до всіх і всього, що тебе оточує: природа, люди, зрештою, до самого себе. Шматочки хліба (а в минулому – зерно) вбирають з долонь «тяжкі роздуми»… Наші руки – «продовження» нашого духовного серця, чим частіше вони розпростерті для обіймів, зокрема, для… небесних птахів, тим більше відкривається серце, тим швидше звільняється воно від «тяжких роздумів», яким завше передують сум, не прощення, образи, розчарування… аби стати їжею для божих птахів. В останніх, до слова, особлива місія, але про це не всі знають: очищати біополе людей від накопиченої негативної енергії. Цікаво, чи знав про це автор, коли писав згадані рядки? Несподівано у липневих «Ровесниках» (із присвятою Вікторії Шевель) він запитує: «що ми потім робитимемо/з нашими зимами/ літами/ веснами?/коли в руках триматимемо/ надруковані збірки?/ми з тобою споріднені душі-ровесники». Певна, що відповідь на це питання знає кожний майбутній читач. І я також серед них: надруковані збірки стануть несподіваним минулим, які покличуть із небесного «вирію» нові майбутні тайнописи. «Спротив» беру за взірець, вчитимусь виходити на люди, одягнувшись в усмішку. Адже «Періодично» /світло/ сильно/ дратує/ нечисть…Від себе ж додам: «А такі книги – й поготів». Бо ж спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог.

У «Дорослих» (перший розділ) ритмах краса довколишнього світу подається через призму філософського сприйняття, через ключі-символи до… внутрішнього бачення кожного. Читаєш і дивуєшся: який образ, яка метафора, яка глибина! Чому я не замислювалася над цим раніше, чому пропустила ось (для прикладу) це: «швидко спустилось/на дно цебро/ в колодязі пам’яті/ знову води по вінця/дайте йому спокій/ усе одно/ у тебе тут щастя…». Колодязь сердечної пам’яті не дає спокою багатьом, особливо тим, у кого відкрите серце, а «водам» пам’яті притаманна здатність рухатись, збагачуватись, наповнюватись, перетікати… у спогади. Вони як цілющі ліки для душі: гамують, оздоровлюють, надихають, окрилюють.

Помітила, що початок першого рядка кожної поезії починається з маленької букви. І це неспроста! Адже увесь зміст, іншими словами – сенс, автор вкладає у назву. Саме вона і є визначальним ключем-розгадкою до інформації, яка глибоко схована (ви не повірите) у серці не автора, а… «посланця» того слова, який і став назвою, себто – Вікторії Шевель. Про що це говорить? Про вселенське споріднення душ. Перша буква назви – це і є початок… початку. У кожного з нас свої додаткові асоціації з будь-яким словом. В автора переважають духовні смисли: «амплітуда моєї віри/ скоро сама собі/ дасть фору/ внутрішня гармонія/зміцнить мій дух/ і тоді/ не тільки ростиму/ углиб і вгору/ а ще й ходитиму по воді». І як тут не згадати Ісусову мудрість: «По вашій вірі буде вам дано». Тішить авторське зізнання про власні трансформації, про океан любові, про невидиму радість, яку можна вигадати і в ній… жити. «Середній і вказівний» – вірш не просто про пальці, адже вони – це зовнішнє віддзеркалення через дію наших… думок. Дякую автору за нагадування-підказку. Наш вказівний палець – це прояв емоцій гніву, злісті, покарання... І коли він спрямований на чиїсь недоліки, зауважте, куди в цю мить показують решта пальців? Так, на нас самих. Змінитись – ніколи не пізно: «змінюю слово «гасло»/ на слово «кредо»/ палець безіменний/ на іменний».

Книжка насичена невичерпним оптимізмом та життєствердними переконливими принципами («в кожному слові/любов і совість»), а ще – глибокими екзистенційними сповідальними авторськими роздумами. Творча натура поета не дає йому спокою («стою у віршах з голови до п’ят/ рівняю ними стіни у кімнаті), тому він завше у пошуках, небайдужим словом торує духовний шлях, відкриваючи в собі все нові і нові можливості, відомо ж – у досконалості немає меж. Тому й з’являються ось ці рядки:  «Можна було йти/ навпростець/ Я ж обрав шлях/ небесних доріг/ ними колись/ ходив сам Отець/ а нині/ мені/ ними йти/ допоміг»; сьогодні я бачив/ радість/ родилася/з вірша/ пісня;  на початку початків/ було Боже Слово/ на початку кінців/ буде спочатку плач; імунна система Всесвіту/ позбуватиметься людей/ які порушуватимуть її/ природні сили; слухаю небо/ душею вростаю/ в Київ; не минає і дня/ щоб я не думав про те/ що маю зробити/ сьогодні/ щоб завтра/ бути кращим/ за себе вчорашнього/; і народжуються/ віршенята/ з-під моєї руки/ і янгольського/ пера; а любімо не прив’язуючись/ до дат/ дякуймо небу щодня/ одне за одного; живу кожен день/ у любові до світу/ у турботі й надії/ живу; щастя в тобі!/ читай між титрів/ не в золоті/ нерухомості/ чи комфорті/ нових машин; духовно зростай/ лікуй словами/ розливайся теплом/ як річка поміж берегами; пише про щастя той/ хто відчував жалі/ ділиться світлом той/ хто знає йому ціну!/…

Шаную письменників, які постійно відчувають енергетичну відповідальність за кожне мовлене чи написане ними слово, відтак «оперують» ним, як ювелір у роботі з діамантом. Таке ставлення до живого слова (а воно живе! – авт.) напрацьовується не відразу: це щоденна кропітка праця: «/бо все що посіяв словами/ для Бога не марно!». Автор сміливо занурюється у «глибини» рідної мови і використовує чимало слів-символів, які несуть у собі подвійні смислові навантаження, що допомагає читачеві не тільки краще відчути, а й відкрити для себе іншу природу зображувальної символіки: ключі, потяг, камінь, вузли, сонце, етер, неправда, янгол. Серед традиційних художньо-виражальних засобів чимало позитивних іронізмів, ось тільки один із них: «побачив своє відображення/ на склі ятки/ де завжди купую хліб/ на мене це справило/ приємне враження!/ над головою від лампи/ у мене світився/ німб!».

«Крім любові й радості/ мені більше/ нічого і нести» (Вузлик), «Не суди друже інших/ краще підтримай/ в скруті!» (Танок), «У любові живи/ починай свій день/ з вдячного/ поклону/ живому» – ці, та багато інших рядків можна сміливо розбирати на цитати.  У кожної людини є безліч життєвих доріг, якими вона може пройти, а може відмовитись. Вибір завжди за кожним з нас. Дороги бувають різного «забарвлення», серед них – дороги світла, саме таку метафоричну назву має нова поетична збірка Олександра Козинця. Зрозуміло, останні найкраще видно у темряві. Але мова про інше, про світло духовних доріг («своїми дорогами світла мене проведи»). Насправді темряви як такої не існує, так само, як не існує зла. Добро – це відсутність зла, а світло – відсутність темряви. До слова, образи світла й темряви дуже часто зустрічаються у Священному Писанні, особливо коли необхідно знайти між ними різницю. З чим асоціюється у мене ця книжка? З прозовими «Денниками» українського письменника Петра Сороки. Проза – це розлога думка, а поезія (у даному випадку) – її концентрат, світлоносний згусток, зерно, витяжка (за гомеопатією).

У кожного поета своя дорога. У Василя Стуса це «Дорога болю», у Ярослава Павуляка «Дороги додому» (крута не пройдена дорога), «Найдовша з усіх доріг» у Дмитра Павличка, «Навіщо я? Куди моя дорога?» –  в Івана Драча, «Люблю чернігівську дорогу» – Ліна Костенко, цикл «Дорога під яворами» в Андрія Малишка, «Все було. Дорога закричала» – Василь Симоненко, «А я іду далі своєю дорогою» – Василь Голобородько, «Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла» – Оксана Забужко… У мого краянина Володимира Кравчука «Визріла дорога». А в Олександра Козинця – «Дороги світла», як духовний дороговказ, бо після прочитання так і хочеться запитати, перефразувавши авторські слова: «А що зробили сьогодні ви (я, ти, ми, вони), аби завтра стати кращим за себе вчорашнього?».