Якби хто запитав, про що цей роман, мабуть би розгубилася. Хоча… насправді, він про Вічність. Про Вічність – з великої букви. Бо що таке Вічність у людському розумінні цього слова? Здається, все так просто, зазирнув до «дядька Гугла», а він і каже через «тітоньку» Вікіпедію: «Філософське поняття-категорія, яким позначається безперервність існування-функціонування певного явища, об´єкту чи суб´єкту Всесвіту». Насправді Вічність, це наші з вами думки-помисли, відтак – дії, вчинки. Все це разом формує наше життя. І від того, як ми «стелимо» свою життєву стежину, такою й буде наша Вічність: чи відкриють нам колись ворота до Божого Пагорбу, а чи будемо знизу карабкатись (за романом), аби на нього втрапити. Простий приклад: від сили світла вогню у печі залежить як вона грітиме. Кожна людина на цій Землі має всередині себе духовний вогонь, від якого залежить дуже багато: чи матиме вона відкрите серце, чи зігріватиме свою душу і душі довкола, чи живитиме в собі невидиму іскру Божої Любови… Для фізичного вогню потрібні дрова. Для духовного вогню людині потрібні також «дрова», тільки у вигляді милосердя, доброти, терплячості і терпимості, людяності, жертовності, доброзичливості і доброчинності, зрештою – доброти. Мені пощастило пожити в одному з храмів на півдні Індії з неймовірною назвою «Прашанті Нілаям» (із санскриту «Обитель найвищого спокою»), побачити живого святого, доторкнутись серцем до його живильного Слова. Саме тоді й прийшло розуміння отих «дров», та й не тільки. Саме тоді захотілось жити інакше, аніж жила досі. 

Про все це згадала, коли занурилась у читання сонячного роману української письменниці Тані П’янкової. Чому сонячного, якщо мова щойно йшла про Вічність? Поняття Вічності багатогранне у своїх проявах. Я свідомо ще не торкалась цього сакрального слова – Любов. Перед нами роман про музику жіночого серця: про любов, ніжність, милосердя і прощення. Увесь Танин роман пронизаний нею упереміж із Сонцем. Мушу писати це слово також із великої букви. Бо воно (Сонце) є у цьому творі чи не одним із найголовніших героїв. Адже переймається долею кожного, хто задіяний у великій людській драмі хутора Смерклів («Сонце любило Смерклів, як свою дитину; пестило, леліяло і зігрівало все живе») – життям неординарних і загадкових у своїй сутності сільських жінок, чоловіків, дітей, бабусь і дідусів. Практично кожний «шматок» тексту починається із того, чим живе і про що «думає» небесне світило. Саме ці перші «сонячні» рядки тексту і є важливими, бо спонукають читача до подальшого уважного прочитання (часто з олівцем). Вони, як камертон, налаштовують на вібраційний словесний ряд. Читаючи ці перші золотоносні речення, просто «млієш» від краси їхніх семантично-лексичних шат, у які майстерно «вдягає» авторка букви-слова-речення-абзаци. Сонце скрізь виступає як жива істота. Міркуйте самі, ось йому «захотілося стати діжкою теплої благодаті і викотитися людям під ноги», а ось воно «заночувало межи яблуками», а навесні воно «обливало холодним світлом сніги, намагалося гріти, топити», на світанку «заспане сонце ще тільки готувалося розплющувати очі, вставати, розпускати проміння». Сонце у книзі містично-загадкове, адже бачить у снах самого себе і яке «воно ясне і молоде, легко перекочується з подолка в подолок, ніжно та ласкаво вигріває у кожному подолку по золотій дитині», а тут «сонце від болю покрилося чорною липкою курявою», в іншому місці «сонце вбралося у незграбні обладунки – у важку розпечену мідь – і войовниче підняло проміння», подекуди «сонцеві було страшно і зимно котитися на захід через підхмарну височінь», а одного разу «сонцю перед ранком снилися янголята у білих шатах», «сонце перед вечором викотилося пишною рум’яною паляницею світові в руки, запашне і ситне: діліть мене, люди», часом «сонце вмирало над Смеркловом», було «зблідле хворе сонце» (смерть Степана),  «мертве сонце вже віддавало їй і людям останню шану» (смерть Світланки), «Сонце розлінувавшись від цілоденної палкої роботи вмостилося на вершечку Божого Пагорба». Авторка, як ніхто інший, обожнює небесне світило: поспостерігайте, як тільки не називає його! Навіть грайливим клаповухим цуценям. Воно в неї може стікати з хмар «золотим прозорим медом», а світ може ловити його (сонце), «як двомісячне немовля материну цицьку». Один з героїв старий Шкромида «завжди знав, котра година, коли видів де є сонце у небі». Кожна нова словесна сонячна «картинка» (яких найбільше) напрочуд світлоносна і дихає позитивом. Погодьтеся, що ще треба сучасній людині для духовної наснаги? Саме так, доброї і позитивної книжки.

Ігор-Орися, Габор-Рахіра-Уляна, Степан-Галина, дід і баба Шкромиди, Світланка, цілителька Дичка. Я не просто так, для візуальної втіхи виокремила пари цих імен. Це ними «переймається» Сонце! Це вони вибудовують неймовірністю три розділи книги «Полудень», «Сутінки», «Світанок». «Полудень» – це як сув’язь різноликих доль, яких об’єднує Любов (кохання): чоловіка до жінки і – навпаки, егоїстична любов (Галина-Степан), любов до Творця (Дичка), любов до всього живого, до довколишнього світу (Світланка), обожнювання одне одного (Шкромиди, які помирають разом). Світом керує Любов! У ненав’язливій бесіді, від сторінки до сторінки письменниця несе цей месендж до читача, передаючи разом з цим посланням найголовніше: за все скоєне у цьому житті доведеться відповідати, якщо не тут на землі (біля Циганського Горба), то там – на Божому Пагорбі, за межею цьогосвіття – таки так. Зрештою, що таке горб? Асоціація вельми не радісна, та ще й циганський… А яке звучання має поєднання двох інших слів – Божий та ще й пагорб! Тільки вслухаймося у музику цього словесного поєднання. Пагорб Небесний – обитель найвищого спокою, куди згодом майже один за одним «перебираються» декотрі із згаданих хутірських людей після земного відрізку життя. У «Сутінках» (яка символічна назва!) другого розділу відходить у кращі світи мала Світланка – плід потаємного кохання Уляни (чоловік Дем’ян) та цигана Габора (дружина Рахіра і п’ятеро дітей), а потім – Степан.  Великий позитивний настрій дарує читачеві сонячна Світланка (яка має хворобу дауна), адже за свій короткий вік (шість років) встигає «окрилити» на хуторі багатьох людей: пробудити всередині кожного внутрішнє духовне сонце, жагу до правдивого життя, роздмухати до великого вогню оту Божу іскру. Саме вона (не усвідомлюючи) дарує надію на життя в істині хрещеному Ігореві, вічному пияку – сусідові Степану, зрештою – матері Уляні і біологічному батькові – Габору. «Було у ній сонце – мале, щире, як золото, ясне, набагато ясніше небесного світила, що, буває, світить, але не гріє. А від неї він (хрещений Ігор) ловив душею сонячне світло і тепло, наче вертався з-під землі на світ божий – хотів любити, сіяти хліб, вирощувати сади, дарувати щось людям». Для нього це було вкрай важливим, адже за день до весілля із Орисею, наречена отруюється грибами і помирає. Відтоді чоловік влітку і восени щодня йде до лісу, визбирує де тільки можна гриби і… знищує їх на польовій дорозі. Це «заняття» поступово перетворюється на фобію, яка переслідує. «А горе його було тихе-тихе. Горе його було глибоке-глибоке, глибше безодні, чорніше чорноти». 

На тлі жагучого і спраглого кохання Уляни та Габора, що насправді є великим трагізмом для всіх, хто живе поряд з ними, у романі між рядками прочитується інформація про загальнолюдські моральні цінності, які ніхто ніколи не відміняв. Це ті основні стовпи, на яких тримається людський (Божий) світ. Авторка вкладає істинні знання про них у вуста Золотої жінки, яка опікується новопреставленими душами на Божому Пагорбі. Недарма цей розділ називається «Світанок». Адже світанок – це народження не просто нової днини, це початок всіх початків. «Ви, живі, рідко коли видите щось. Вам не до лісів, не до лугів, не до птиць, не до звірів. Суїта ваша нагадує суїту у вулику диких бджіл чи у височенному мурашнику. Тілько, знаєш, комахи ні одного руху лишного не роблєт, їх суїта – то велика робота… А ви, люди, деколи цілий день можете дес бігти, і метатисі, і крутитисі, а все користи з вас немає», «Ви там, у світі живім, не вчите дітей до сходу сонцє молитися Ото і жиют ваші діти у присмерку та у смутку». Справжнім відкриттям стає для Ігоря момент істини: щоб вибратися на Божий Пагорб, треба викотити великий камінь. То для тих, хто свідомо (раніше відведеного часу) пішов із життя: «Приймити маєш. Усе маєш приймити – і житє, і смерть, і любов, і радість, і розпач, і нещасті. Всевишний знає, що, кому і кілько відмірєти. Його мірка не кожному однака, зато кожному справедлива». Віра, молитва, окрилена дитяча душа врятують і його душу.

Смерклів – це незвичайний хутір, він оповитий містикою. Кожна людина у ньому як Божа перлина. Тут співають коломийок, тут дотримуються народних традицій і звичаїв, а на Яблуневого Спаса в’яжуть «спасову бороду». Тут старі діди-пасічники спілкуються із бджолами, тут знають у якому джерелі є цілюща вода, яка допомагає жінкам завагітніти. Однак люди помічають, що до них перестали прилітати з вирію лелеки, перестали вити гнізда, перестали народжуватися дітей. Подейкували, що хтось на хуторі зруйнував одне з гнізд і покалічив лелеку. От тільки хто? А ще тут старі люди добре знають замовляння на всі випадки життя і вміло ними оперують. Тож «Підручник з народознавства» (якщо такий існує у природі) у порівнянні з романом просто відпочиває.  

Окремо про образ Рахіри. Він виписаний настільки правдоподібно і кінематографічно, що тільки вже б через це можна було б відзняти гарне кіно, і обов’язково – у Карпатах. Зрештою, щоб відчути неповторний стиль і манеру письма Тані П’янкової, треба, насамперед, прочитати «Сонце в подолку». Енергетично цей твір нагадує мені «Лебедину зграю» і Зелені млини» Василя Земляка, за одним з яких було відзнято чудовий фільм «Вавилон ХХ». Тогочасні критики охрестили  роман Земляка химерним. І Щось у тому є. І є ота дивовижна химерність також у книжці П’янкової. Опис чоловічої зради (Габор) і страждання його дружини (Рахіра) – страдницька Ода сердець. Ось кілька лишень рядків: «Хотіла виплакати його усього із себе, так, аби на споді її зболілого, змертвілого, збіднілого, змалілого за ним серця не зосталося жодного сліду, запаху, кольору, схлипу. Аби серце її стало порожнє, як ведро, з денця котрого сонце злизало останню надію спраглого. Аби серце її нікому не належало, ні за ким не банувало, ні чим не мерло. Хотіла осушити його так, аби там потріскалися стіни, аби долівка її серця перетворилася на пустку, на мертвий сухий берег, на могильник. Аби там не цвило, не буяло, не гналося зростати ніяке зело, ніяка квітка, ніяка травинка…». Це лише дещиця з опису зрадженого жіночого серця. Тож можна тільки уявити, що діється в душі такої жінки. Чарівливо-чарункові описи символів сльози, щастя, рук, очей…

А що вже художньо-виражальних засобів! Читаєш і впиваєшся неймовірною позолотою весняного трунку слова, а їх тут доста. («Розігрітими молодими медами стікало сонячне літо у дівочі тугі пазухи, за ковніри мужицьких вишиванок, у закосичені квітами та зіллям кошики», «Галя сиділа надута, наче миш на крупу», «Хати на Смерклові цілувала у кожну шибку висока тривожна ніч – гасила світло, втихомирювала, заспокоювала, студила…»). І тим чаром твір не просто сяє, а вкотре нагадує – мова українська розкішна, особливо, коли пересипана, немов коштовними камінцями – діалектами. Немов на терезах буття упродовж всього твору балансують контрастні події: весілля і похорон, похорон і весілля, життя і смерть, смерть і життя. Ніщо нікуди не зникає і ніщо з нічого не з’являється.Це і є ота свята Вічність, яка панує над світом, а світ живе в ній і розчиняється. Не можу не згадати за стару Дичку цілительку, через яку до читача ллється потік важливих ведичних знань. Почерпнути їх, все одно що спробувати ковток джерельної води у пекельну спрагу: «…ранок-панок, пора ангелів і Божої ласки, дожити людині до нового ранку – то є велика ласка Божа і Його благословенє. А ніч, дівонько, пора инчих сил, темних, таких, що чєтуют на душу, і на розум, і на тіло».   

Сама ж авторка нагадує вселенську добру Маму, яка, так само як і Сонце, співпереживає героям своєї книжки: вона спілкується з ними у ліричних відступах, іноді іронізує, іноді шпетить, отямлює, глузує, іноді дивом дивується їхній поведінці, іноді й сама звертається до Господа із запитаннями, на які не може знайти відповіді. І саме у такі миті з’являється відчуття власної присутности серед згаданих літературних героїв.Таке собі 3Dвідчуття. І тоді запитуєш саму себе: а ти так би зуміла? А як би ти вчинила на місці Уляни або Рахіри? Якщо виникають такі запитання (а вони ж виникають!), то впевнено можна стверджувати, що роман «Сонце в подолку» у часопросторі літературного процесу не просто відбувся, а й «хоче» свого продовження. З чим і вітаємо неординарну і самобутню українську письменницю Таню П’янкову.