Свого часу від незабутнього Петра Сороки почув про письменника, який усі свої книги приурочує дружині. Оригінальність? Звісно! Адже і в історії світового красного письменства такого, здається, ще не було.  Однак водномить мене цікавить не факт, а якість (в художньому плані) друків. І треба сказати, що Сергій Дзюба з Чернігова (в ролі присвячувача виступив саме він) тут теж опиняється у виграшному становищі. Себто літерат вміє заворожити читальників неповторністю слова. 

         І жанровим розмаїттям. Зрештою, поміркуйте самі. Трилогія «Душа на обличчі» про кленового бога Кракатунчика уже вийшла накладом понад 200 тисяч примірників. І не тільки в Україні, а й у Канаді та Казахстані. Автор отримав за ці три пригодницькі романи кілька престижних відзнак.

Також багатьом запам’яталися романи-серіали Сергія Дзюби «Ловець снів», «Як я був агентом ЦРУ», «Тато у декретній відпустці», «Заєць, мавка і кулемет», «Потягуськи»; збірки віршів, пародій та пісень (на одну з них – книжку ста пісень «Примчу на білому коні» я писав рецензію); публіцистики, літературної критики, епістолярії…   

На сприймачів написаного позитивно вплинуло те, що письменник не заграє з ними, а недидактично говорить про проблеми сьогочасся. (Часто-густо це відбувається на контекстовому рівні, що особливо заворожує.) 

І ось перед нами з’являється новий роман-серіал. Логічне продовження вже вибраного колись шляху? Можна так ствердити, бо підстави існують. Але є й різниця. Істотна. Якщо раніше йшлося про дитяче сприймання чи певні містичні елементи, то вже цього разу гостра страва з літеросплетінь має детективний присмак.

Як там не було б, а саме в цьому й полягає суть справи. Бо детективний жанр має свою специфіку. Якщо від сучасних трилогій та тетралогій читачі вимагають карколомності сюжетів і вигадливості письма, то до детективів ставлення дещо інше. Якщо заплутаність тексту і далі показує своє всесилля, то стилістичні вимоги різняться. В пошані залишається простість викладу думки, але не спрощеність. Щось таке можемо угледіти на взірцях текстів Жоржа Сіменона чи Агати Крісті. 

Зверну увагу і на таке. Досі у творах подібного спрямування ми мали свідомий крен у бік зображення роботи правоохоронних органів. Саме це було характерним для деяких творів Миколи Ярмолюка, Віктора Тимчука, Володимира Радовського, Володимира Лиса… Однак в останнього детективність – лише одна зі складових твору. І над нею вивищується психологізм, що є дуже потрібним явищем для сучасної прози. 

Деякі елементи детективної прози існують і в романах Василя Шкляра на сучасну тематику, що в суміші з ненав’язливістю осмислення нинішності творить вибухову суміш. Усе це по-своєму переплітається і в романі-серіалі Сергія Дзюби «Справи детектива Самарцева…». Втім, детективність сюжету все ж переважає. Так, зрештою, і має бути, бо впливає специфічність.

Ще один цікавий момент. Відомий письменник Василь Слапчук у передмові до книги наголосив, що її головний герой – людина нинішнього тисячоліття, яку не варто порівнювати з Шерлоком Холмсом та Еркюлем Пуаро. З цим неможливо не погодитися. Та водночас мовлю й таке. Обидва знані літературні герої отримали свою велику популярність через переклади. А український твір інтерпретацій ще немає. Тому й порівняння виглядає якось сміховинно. Поки що можемо лише балакати, що Віталій Самарцев сумлінно робить свою справу, як і його знамениті попередники. Лише з врахуванням віянь часу, у якому живе, та особливостей свого характеру. Хоча ці обставини – не примха українського автора. Якщо вглибитися в історії буднів Шерлока Холмса, то вони неодмінно «заграють». 

Слід, напевно, наголосити і на наступному. Шерлок Холмс і Еркюль Пуаро – географічно прив’язані. Але ця місцеприв’язаність має в собі ген певної випадковості. Якби автори вказали якесь інше місце дії, то нічого не змінилося б. А «Справи детектива Самарцева…» мають тільки чернігівську реєстрацію. І жодну іншу. Численні згадки про старовинне місто Чернігів чітко вказують на це. 

Однак відчуття реальності подій з’являється не лише тому. Мимоволі починаєш думати, що приватний детектив є цілком реальною особою через… журналіста, якого (збіг обставин?) теж звуть Сергієм, як і автора роману. Бо ситуації, завдяки яким вони зустрічаються, таки трапляються у реалі. 

Мені, скажімо, найбільше заімпонувала гра у шахи в розділі роману «Сицилійський захист». Чи не тому, що сам благоговію від переставляння фігур? Звичайністю повіває і від мандрування на пляж Десни у «Операції «Шапокляк». А от від появи моторошного дідугана у «Вампірі» чи старого жебрака в «Помсті Мальвіни» з’являється відчуття якоїсь театральності. Ні, це не означає, що такого не могло бути. Ймовірність існує, й не збираюся її заперечувати. Просто кожен має свою оцінку ситуації. Але в цілому такі словесні реверанси мають право на життя, якщо несуть у собі логічність дії. Доцільність переважає суб’єктивність сприймання. 

Наступне. Книгу завершують ще три детективні історії. Якщо виходити з того, що вони не стосуються детектива Самарцева – головного героя роману-серіалу, то вони є ніби зайвиною у тканині книги. Але з таким висновком не поспішав би. Через кілька моментів. Розплутувача неймовірних історій немає, однак його друг-журналіст діє… Та й написане подається так, як в уже згадуваному творі, – своєрідний натяк на життєвий і творчий реал?

А тепер від узагальнених вражень перейдемо до виражальної конкретики, хоча вона не всіма сприймається позитивно. І відштовхнуся від того, що так миле серцю окремих «маркувальників». Уже було мовлено про відсутність у книзі вигадливих словесних конструкцій. Принаймні вони – непомітні на тлі добротного літературного мовлення. Але метафори, порівняння, епітети – не чужі для письма талановитого сіверянина зі степовим корінням (добродій Сергій народився на Полтавщині, а мешкає в Чернігові).  

Не гадкую, що яко літературний критик, взявся за промінець голослівності. Наприклад, запам’ятав такі метафори, як «мобілка залементувала», «впливла о моїх «апартаментів», «бадьоро щебетала на кухні». Метафорика зі слідами звичайності. І як добре, що цей ряд доповнюють порівняння. Оті, що зі сполучниками й ті, що без них. Побудують у книзі й літературні тропи з елементами обох підвидів. «… зашипіла, мов розгнівана кобра», «цей неначе дійсно з потойбіччя», «… синя панчоха» – така вправна танцівниця». У книзі почесне місце займають й епітети: «рука диявола», «смертельний візит», «пастка для жука»… Інтрига… звичайністю.

Ген зворохоблення читальницької уяви має пейзажність у детективних оповідках. «Тож я із задоволенням занурився у прохолодну воду й швидко поплив за течією, дратуючи рибалок, котрі, як і детективи, обожнюють тишу». «За вікном панували непривітна пітьма й надокучлива тиша». «Вранці перший сніг таки випав, проте одразу ж розтанув». (Чогось надзвичайного у цьому живописанні словами не існує. Але… хочеться частіше уздрівати такі вдатності, хоч водночас розумію їх вторинність у детективності. Та вони – вкрай необхідні для показу творчого індивідуалізму автора, як і метафори, порівняння та епітети).

… А своєрідним трикрап’ям у розмислах про нову книгу письменника вважаю наступну сентенцію. Особливістю друку є доречна діалогічність. І, напевно, було б добре, якби вона, разом із моментами, про які вже йшлося, спонукала до появи кінематографічного варіанту роману-серіалу.