Шкільна повість – жанр, який найкраще репрезентований у сучасній українській реалістичній прозі для юних читачів. Письменники вправно розвивають традицію форми, щоразу оновлюють поетику тексту й розставляють нові акценти. Актуальна тематика, відверта розмова з підлітками і про них, розкуті герої, юнацький максималізм і епатаж – ключові ознаки цього жанрового сегмента. Особливої енергії художнім текстам додають майстерно вписані в сучасну атмосферу шкільних буднів власні  спогади і шкільний досвід.

Не обов’язково бути вчителем, щоб знати і художньо відтворювати життя теперішніх школярів. Достатньо уважно спостерігати за ними, бути матір’ю чи батьком дітей цього віку, завжди відчувати себе підлітком. Саме такі думки виникають, коли читаю повість «Леприкони» і переглядаю фб-сторінку письменниці Валентини Захабури. Захоплююсь активністю й різноманітністю зацікавлень Авторки. Імпонують її життєві принципи, а ще фраза: «Читати – це манія, а не хобі».

Історія й образ епатажної дівчинки-підлітка, гімназистки, а в чомусь неформалки Наталки Сапури відразу втягує у вир шкільних подій. Цікаво читати-спостерігати за нею та однокласниками-леприконами, учителями, які «забороняють весну». Добре візуалізовано психологічний стан оповідачки, емоційність світосприйняття. Думки, сумніви, очікування й плани, сповідь у психіатра, іронічна, дотепна  самохарактеристика  – мозаїка, з якої витворено цілісний образ головної героїні. Дуже точно Валентина Захабура передає розкутість сучасних дітей, пошуки себе і навіть власної гендерної ідентичності, різні моделі стосунків з батьками й ровесниками. Майстерно змальовує як характери, так і зовнішні портрети персонажів. Чого варті лише образи директорки Оксани Семенівни, класного дама, однокласників Юльки, Ніни й Бондаря, Тоторо та й самої Наталки Сапури!

Валя Захабура інтригує заголовком. «Леприкони» – спільнота однокласників-гімназистів, які носять зелене взуття і шкільну форму. Незвична не тільки назва твору, а й тематико-проблемний мікс повісті. Уже з перших рядків письменниця сміливо піднімає проблему педофілів у маршрутках, аутсайдерства й булінгу, зміни статі й психологічних переживань підлітків. Без епатажу і надривності вплітає у сюжет історію друга Наталки, який стає дівчинкою. Здається, досі про гермафродитизм в українській літературі для юних читачів у такому форматі не йшлося. Увагу привертає родинна історія Тоторо. Текст у тексті ущільнює сюжетне поле, ускладнює сітку причиново-наслідкових зв’язків шкільної повісті.  Основна лінія розповіді доповнена й іншими вставними епізодами, зокрема фрагментами загадкового листа Тоторо, який так спантеличив Наталку. Особливу роль відведено літературним і культурним ремінісценціям (згадано про «Маленького принца», «Люборацькі», «Блакитну дитину», «Матильду» та ін.). Така повість вимагає читацької зосередженості, активних мисленнєвих процесів, співтворчості. Це зацікавлює. Читабельність твору забезпечують подієва насиченість сюжету, динаміка оповіді, доступна, зрозуміла, насичена підлітковим сленгом мова, а також безпосередні оцінки гомодієгетичного наратора в інтрадієгетичній ситуації.

«Леприкони» – повість, якою зачитуються юні, уже ввійшла у топи кращих книг року й зайняла свою нішу в каноні сучасної української прози для дітей та юнацтва. Тим, хто ще не читав, особливо раджу!