Подорожній, коли ти прийдеш у спо…? — запитує вивіска на дверях спортивного клубу. Цю рекламу придумав Олександр Козинець, український поет і прозаїк, логопед-викладач, учасник камерного хору «Moravski», співупорядник та один із авторів збірки «Метро всередині нас», дипломант «Коронації слова», літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, засновник поетичної спільноти «Чай з холодним дощем» в популярній соцмережі.

Так, його твори — для тих, хто читав (тобто взагалі щось читав!) раніше. Бодай дещо з художньої літератури. Необхідний мінімум. (Але, звісно, краще максимум).

У 2019 році в світ вийшли одна за одною чотири поетичні збірки Олександра. «PIN-code: ЗИМА», «Обвітрена весна», «Скибочки літа» та «Тричі осінь». З’явилися вони не самі, а з не менш поетичними передмовами Анни Багряної, Валерії Богуславської, Олександри Малаш та Світлани Привалової. До речі, на знак особливої вдячності автор присвятив двом творчиням передмов деякі вірші, надруковані в тих самих збірках.

Як визначити жанр цих поезій? Напевно, віршований календар, розділений на чотири сезони. Між іншим, серія так і зветься «Сезони днів». Фактично це — вірші-приписи на щодень. За словами автора, ще 2017 р. його заполонила ідея кожного дня створювати бодай один поетичний текст. Дисциплінований Козинець пішов за цією ідеєю не озираючись — так і постали 365 (точніше, 366 — на випадок високосного року) віршів, що відтворюють як довколишню картину, так і внутрішній, психологічний стан людини. «Сезони»  — не просто замальовки, а цілий сюжет, історія однієї душі, багатосерійний фільм про мандри Козинцевого нотатника.

Про кожну книжку по кілька речень.

«PIN-code: ЗИМА». Ідея «входу для обраних», утаємниченості повною мірою втілилася в метафорі пін-коду — звичного для нашої цифрової доби засобу обмеження доступу до сокровенної інформації. Вочевидь, у «зимовій» збірці теж є подібне обмеження: потрібно досягти зимового настрою, наснажитися константами, які пропонує зима — й лише після цього тексти з цієї книжки стануть близькими читачеві. «Хочеш побачити зиму?» — запитує хтось невідомий, але важливий, вочевидь, сам автор — і далі радить піти в гори: певно, вона явиться в усій свої величі саме там… А може, щоб описати зиму, достатньо лише двох слів — «апельсиновий фреш»?  Заждіть, перервімося: в когось заболів зуб. Мудрості. Може, написати й про це кілька рядків, адже взимку навіть зубний біль проживається по-особливому, хіба не так?

Слов’янський фольклор широко використовує сюжети про святого Петра, який тримає ключі від раю й на власний розсуд визначає, хто може туди потрапити. Сумлінний Божий ставленик не визнає корупції, може прогнати навіть рідну матір. Та ліричний герой збірки «PIN-code: ЗИМА» плекає надію: якщо мій сусід// ключник // чи є в мене шанс// по блату дістатися раю? Взагалі, в персонажів цієї книжки особливі стосунки і з Богом, і з янголами, і з церквою, тож… чому й ні?

«Обвітрена весна» — про поетичну майстерність, що залежить від погоди. Адже дійсно // легко // писати // весною // — багато літер — // та майже// кожен // другий // вірш // вітер //розвіяв // затер // чи // обвітрив. Про прагнення ліричного героя вийти поза межі самого себе, провести update власної свідомості: моя внутрішня // повінь // щосили тягне // до риб // де затоплені // спогади // про початок углиб. Чи про пробудження творчих сил під впливом іншої, споконвічної сили – закоханості. Хіба ж не це намагається донести персонаж історії про хлопця, який вчився говорити компліменти коханій людині, а в підсумку дістати // довелось гітару?

Поет змальовує тут геть різних людей – і тих, що пишуть суто для себе вірші на власних стінах, і тих, що не вважають за неґречне залізти комусь у телефон, аби оцінити, як ця людина до них ставиться, й тих, що обіймаються, не особливо зважаючи на різницю у віці і хто що про них подумає. Одне слово, «Обвітрена весна» – це книжка про виміри свободи, про особисті кордони, про весну як свободу дій, як можливість дарувати тепло.

Можливо, співзвучність слів «весна» і «сон» спонукає автора неодноразово експлуатувати у збірці образ сну? В одних віршах сни стають синонімами спогадів, в інших — рушіями для творчості. А є такі сни, що «збиваються над берегом у піну». Хто або що народиться з цієї піни? Афродита? Адже недаремно очі героя надвечір невтомно шукають 18+!

«Скибочки літа». Мушу сказати, що образ, який заліг в основу назви, не новий. У 2017-му р. вийшла друком збірка Надії Гаврилюк «Дольки днів». Та ми не шукатимемо паралелей, адже в Олександра Козинця «скибочки» — не лише про часоподіл літа, а й про шматочки-враження, що складаються у великий стиглий поетичний фрукт-пазл. Літо — час рости: серед усіх ненажер // найбільше пішов у ріст // молодий // ненажеріст. Але ростуть не всі, росте не все: цьогоріч // цибулини // завбільшки // з волосяні. Щось не доживає, з’їдене плодожеркою, щось перетвориться на логотип відомої компанії Apple… Але годі про фрукти, яких тут справді багато. Літо — час мандрів, і байдуже, куди — в дитинство, до мами, чи до подруги, про яку пам’ятаєш лише, що вона ловила на власні коси русалок… а якщо пощастить, то й у Грецію, Індію чи Тибет. Або — нікуди, просто поспати, бодай доки триває відпустка. Літо — час любощів, еросу, (не)статевих контактів в оточенні персиків і горіхів, дорблю (не питайте, прочитаєте самі!), райських змій… і час показати (вигуляти) сукню. І, хоч автор стверджує наприкінці, що літо лагідне // овочево- // фруктово- // ягідне — насправді воно дуже неоднозначне. Тому що в ньому — прагнення водночас бути мудрим і молодим, а як цього вдало досягти, знає лише… диня!

«Тричі осінь» — саме те, що треба, аби розрадити себе тоді, коли сама осінь радості не приносить. Адже меланхолії, яка стереотипно пов’язується з цією порою року, у збірці мало. Натомість там є сподівання, що сіра хмарка може заплакати на балконі від щастя, що вранішнє горнятко чаю восени здатне розбудити весну, яка причаїлася в серці. Там є зворушливі картини усамітнення двох — родичів? друзів? колег? закоханих? просто випадкових (не)знайомих? — на лоні дощової грибної осені. Хто ці два маленьких равлики // у лісі // велетнів-дерев?

Автор збірки, з-поміж іншого — нагадаю — педагог. Можливо, саме тому він так ревно дискутує про розділові знаки у віршах, написаних…без розділових знаків? Тут у нього й редактори, що розставляють усе, де потрібно, й невідомі адресати, яким знаки питання й знаки оклику допомагають правильно зрозуміти почуте. Зазвичай освітяни водять до лісу на екскурсію учнів, але що заважає справжньому Вчителеві повести туди… кактус?

Якщо в зимовій книжці Олександр Козинець метафоризує пін-коди, то тут, в осінній, обійми стають power bank’ом, а дроби //утворюють потяги // між містами. І, звісно, деякі вірші трохи дошкульні, вони вивертають до споду «совок головного мозку» обивателя, якому скрізь ввижається содомія, навіть коли…герої просто репетирують ролі перед виставою.

Наостанок хотілося б відзначити, що в «Сезонах» особливо привабило.

1. Світ як звук, світ як слово. Поет слухає світ вухами чи то іноземця, який ще не дуже добре розпізнає спонтанне українське мовлення, чи то бешкетника, здатного покепкувати геть з усього, але покепкувати серйозно й і з призвуком суму: не жерти вати кошти // підло зрілим громадянам (оголошення в метро). Він грається словами, фразеологізмами: чорними бувають люди //а не п’ятниці; багатодітна матір // Марія мандоліна; постить їжу //проте сама // кілька днів //постує. Він занурюється до дна в семантику багатозначних слів та омонімів: хочеться // тепло́ // розтягнути // на довше // щоб інші його // розтягнути // не встигли // без мене.

2. Життєвий досвід як сума прочитаного. Авторові вдається в коротесенький вірш умістити одразу кілька образів: алюзії чи ремінісценції з усної народної творчості та зі Святого Письма переплітаються з оригінальними власними метафорами: життя іде // а я приліг спочити // каменем наріжним // нехай під мене// вода не тече // не точить мого // відпочинку.

Олександр Козинець вирощує свої, різко відмінні від попередніх, образи, використовуючи літературні цитати: з «Як умру, то поховайте» Тараса Шевченка — люби світ // згадуй його з добром // пиши про нього // як про сім’ю // велику вольну й нову // але не зли // тихим словом // дурнів; із колядки Богдана-Ігоря Антонича – народився Бог // на санях в одному з містечок // тепер возить // у них зиму; з Василя Симоненка – ти знаєш що ти картина? // ти знаєш про це чи ні? та з богородичного тропаря: Богородице// древа // радості (слово честі, в цьому вірші – всього три рядки, більше й не треба!).

3. Гумор. Хоч би яким піднесеним було почуття чоловіка до дружини, але якось він візьме та й скаже їй, що її вуста на смак, як вафлі «Артек». А ще можна заявити, що справжні озера // краси // за очеретами // нарощених вій // сховалися. Можна попросити роздрукувати обійми… Назвати чиїсь емоції попкорном, який розлітається. Цікаво, що насправді означає авторове: йой // чоловіче! // не тримай нас// за лохину? А як вам зухвала заява: витискаю // людям // для трешу // нектаринно- //грейпфрутовий // фреш? Чи зізнання: все-таки // я від тебе // дуже // залежний // друже до…мобільного телефона?

В одній зі збірок герой розмірковує: мовляв, багато хто вважає, що всі творчі люди нещасні та самотні. Він не сперечається з тими, хто так каже. Лише стверджує, що всі люди // творчі. Саме тому читач «Сезонів» — не просто читач, а співтворець. Усіма відтінками барв, зчитаних із «PIN-code: ЗИМА», «Обвітреної весни», «Скибочок літа» й «Тричі осені» шанувальники календарної поезії Олександра Козинця змалюють власну картину усіх пір року, портрет коханої людини, Бога чи самих себе.