Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють...

              Тарас Шевченко

         Останнім часом стало появлятися багато літературних творів, дещо незвичних для українських читачів. Передовсім, це пов’язано з новими вимогами часу, але самі технології не є такими вже й новими, бо це – наші, рідні, лишень несправедливо забуті  рецепти жіночого українського слова.

         Книжка «ЖИВІ ДВЕРІ, або Я спіле Яблуко віків. Я – Жінка...», яку маємо честь представити в цій статті, є зразком побудови сучасного українського часопростору, змодельованого між двома неймовірними обкладинками у формі потужнього інтелектуального конденсатора принципів української філософії кордоцентризму, основи яких у письменстві заклав ще Іван Франко – філософ, фахівець-славіст найвищого рівня. Глобальні виміри представлені не тільки епіграфами, як вершинами планетарної філософської думки загальновизнаних світил, але й чіткістю сучасного наукового символізму в зображувальних засобах, яка мусить бути дотриманою як у світі людей, так і в світі оленів. У такий спосіб глибина розуміння світу в умовах життя НА Землі реалізується через закон кордоцентризму за умови, що маленьке оленятко розуміє стару бабусю-олениху, а отже, людина як жива істота з людським серцем повинна також, перш за все, розуміти мову предків, бо тільки після того буде здатна розуміти ближніх з чужою кровʼю і чужими, не людськими серцями.

     Авторка книжки, письменниця Тетяна Грицан-Чонка – Жінка з Української Землі, Берегиня законів гармонії часопростору за споконвічним українським звичаєвим правом. Така думка зринає в уяві читача вже при першому погляді на книжку, до такої логіки наштовхує візуальна символіка обкладинки. Цього цілком достатньо, щоб вписати навіть таку маленьку картину формату сторінки обкладинки в рейтинг животворних вогників українського просвітництва в темі філософії серця Григорія Сковороди, де домінантою є принцип добропрекрасного (грецькою – калокагатії).

         Тож дослідимо це початкове враження від книжки, у якій не багато не мало – 288 сторінок. Філософ Іван Франко  чітко означив «цілого чоловіка» як ціну взаємовідношення часу, простору і людини з її пам’яттю законів любові до Бога і до ближнього, де Бог є межею життя в гуманітарному вимірі, за якою – безумство або божевілля. Вимір слова є основою філософії Франка, пронесений ним через життя і творчість як співмірність – пошук «золотої середини» за еталоном Горація, лірика «золотого віку». Антропоцентричність через слово знайшла своє відображення в християнській традиції як україноцентричий вимір життя за законами світла-освіти-просвіти.

     Євангеліє від Йоана: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово...

      З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було – світло людей. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява».

         Одним порухом руки перевертаємо книжку «задом наперед». Наче в магічному фокусі, миттєво отримуємо продовження Франкового рівняння «цілий Чоловік»+«ціла Жінка»=«цілий Білий Світ».

         Співучасник такого дивовижного перетворення – відомий український художник Юрій Нагулко (на світлині бачимо його на виставці «Код нації. 18» у жовтні минулого року в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, біля свого полотна, яким ілюстровано епілог у книзі Тетяни Грицан-Чонки).

         На першій обкладинці ми «читали» жінку в словах, у твердженнях, в імені авторки, в стиглому плоді яблуні. На останній сторінці ніде не знайдемо прямої вказівки на жіночий рід, навіть у закінченнях слів. Такою є формула правдивого епілогу, як кінця, що переходить у вимір незримості, як рука переходить у пальці, далі в пучки, і виміром не зримості стають діла цих рук, як пучок і пальців – органів одного організму під орудою роботи серця.

         І тільки своїми живими очима, живими, якщо не втратили людськості пам’яті, ми побачимо не побудовані з букв, а цілі образи щонайменше трьох осіб Жіночого Роду; в порусі думки українською ментальністю відчитаємо чотири; а своїм живим серцем відчуємо незримий, як парфуми, Жіночий Дух. Найсильніше і найперше будемо вражені тим духом, як чуттям Рідних Жіночого Роду, бо їхні лиця оживатимуть у памʼяті поруч з образами незнайомок, які вразили нас, чи на яких ми, самі наразившись десь колись у своєму житті, відчули себе враз зціленими у своєму історичному жіночому началі як у лоні-домівці, ставши зразком свого роду-народу, живим дзеркалом у теперішньому часі всіх живих очей – тут і зараз, зразком людського, а не тваринного виміру життя НА Землі.

         Двері – живі! Я – Жінка! Розставляє все на свої місця Тетяна Грицан-Чонка.  Якщо олені здатні зрозуміти різницю – чи здатні осягнути її люди? Такий лейтмотив книжки.

     Кожен українець живе у своєму теперішньому завдяки мові, де не тільки іменники та прикметники мають закінчення жіночого роду, але й дієслова, як слова-дії, своєрідні олені-коні-автомобілі-літаки в часопросторі життя, у мові, що рухають людським серцем разом із мрією про далеку Діву-Дівчину-Зіроньку, що ясно освічує майбуття як диво-Сонце-світило-о-світа, і де нагодує щедро як Земля-Жінка-Мати-Альма Матір. Цю далеку зірку-планету мусимо сягнути власним чуттям-відчуттям, зір-зором, як межі життя, в яких поширюється магія жінки-берегині, бо визнаємо береги і чистота неба-висоти-крівлі-стелі-покриття Пресвятої Покрови, якщо визнаємо факт недоторканої чистоти як мірило небесної святості. Тому тільки Жива Українська Мова, через Живе Слово, як жива істота в наших серцях, як особа жіночого роду, є тим ключем, що дозволяє зазирати в саме Серце нашого реального часопростору.

         Серце, слово, речення, твердження – слова середнього роду за цим принципом живо творчості перетворюють часопростір книги нашого життя-буття в пролог, чоловічий поступ, слово-дію як закон закінчення за схемою чоловічого роду. Або перетворюють в епілог, у жіноче начало, в точку відліку найекономічнішої економіки-найменування-слова-символа ограниченого барвою-буквою як найоптимальнішу екологіку виокремленого часопростору, бо “еко” з латинської – це і є замкнутий, обмежений простір хати, господарства, країни. Отож, звуки і букви – це також завжди мірки внутрішнього часопростору в зовнішньому і навпаки. Так з маленького виникає цілий світ у безмежному білому світі за законом закінчень слів-стереотипів за схемою жіночого роду у вічності буття . Жіночий рід фіксує до життя, до життя на землі, на дні ока, на сторінці книжки, на жіночій і чоловічій частинах зображень генів, а отже, до долі, яку в українській ментальності дає дитині мати. І епілог Тетяни Грицан-Чонки також говорить про це.

«...Тут навіть Сонце водить смичком, тут навіть вітер розріджує звуки, тут навіть Я, навіть Ти на камені терпко замішуєш глину, під радісним синім туманом пронизуєш краплі із Винограду і Сливи. Тут всі ми, тут все інакше – не так, як до того. Не так, як по тому. І ґрунт терпко пругкий, і вітер при днині, і сонце на дуги ділить долини й вершини. Тут все Инак, не так, як до мене, не так, як коли мене вже не буде».

         Зважте, на початку на обкладинці у своєрідному пролозі – авторка одна зі своїм Жіночим Іменем Тетяни Грицан-Чонки, зі своїм Віком спілого Яблука віків. А в епілозі – скільки ж їх? Наперекір усім законам фізики Стара Українка в Білій Намітці пряде нитку на Небесне Веретено-Клубок-Світило, бо тільки за таким українським законом співвідношення висоти і глибини – «Млечний Путь», як біла заплутана дорога, перетвориться в Чумацький Шлях, по якому Сіль Землі, як праобраз простору-памʼяті та вічної свіжості часу-хліба насущного для життя у всі часи реально опиняється в кожній українській хаті. Так земний вимір руху крові в серці Чумака, чоло-віка-о-чільника земного чумацького воза прирівнюється до світла кожної зірочки Великого і Малого небесних Возів на кожному повороті їхнього безупинного руху. Без розуміння вислову «ціла жінка», розуміння «цілого білого світу» навіть з таким титаном думки, як філософ Іван Франко, є досить складним у системі постсоветських стереотипів. Біла жіноча намітка – давній традиційний головний убір кожної української жінки (інша назва за православною традицією – апостольник), який також був і залишається елементом одягу колишніх (та й сучасних) черниць і послушниць католицької і православної церкви як зрима границя незримих меж вершин людської любові за християнською вірою, своєрідне «епі», давньогрецьке ἐπι – як вивершення, покриття віри, що відкривають тільки Словом. А значить, епілог пані Тетяни з ілюстрацією пана Юрія в часі візуальних технологій є не тільки актуальним, але справді важливим елементом в сучасній культурі науково-просвітницького книговидання.

         Карпатські гори та українське Поділля звучить Тут! Відлунюючи стоголосим ехом «Тут, тут!», як у закрученому колі доісторичної Подоляночки-Гаївки-Хоро-Воду-Історії на Наших долинах та на Наших полонинах через слово Поетки як Володарки Слова у вічності  Нашого Часу і Нашого Простору Слова Живого: «Тут все Инак, не так, як до мене, не так, як коли мене вже не буде». Вічність весни не виключає приходу осені та зими, але без літа вони не настануть.

«...Тут навіть Сонце водить смичком, тут навіть вітер розріджує звуки, тут навіть Я, навіть Ти на камені терпко замішуєш глину, під радісним синім туманом пронизуєш краплі із Винограду і Сливи. Тут всі ми, тут все інакше – не так, як до того. Не так як по тому».

         Це закон, за яким утворюється ота перлина неправильної форми: з глини, з туману, пронизана краплями Винограду з християнського виногрона і соковитої язичеської Сливи-праяйця-Яйця-Райця, де тверда кісточка вже достигла і відстає від м’якоті, як границя між часом і простором, як поділ ядра навесні, щоб у невідомий дивовижний спосіб наше око з плином вічності змогло побачити дерево в рості, квіти в цвітінні, плоди в щедрості – все в єдиному стремлінні до світла... якщо людина не перетворила Священний Сад на дрова: як гармонію і чистоту тисячолітньої філософії людства у вічності краси мистецтва бароко-«благородної перлини неправильної форми» для всіх зрячих і неглухих живих душ на фальш і бруд попелу згарищ останньої іскри надії для людства в його самоті як ілюзію тепла у тлінному тілі безсердечних істот з п’яним розумом.

         Тетяна Грицан-Чонка, як і філософ Іван Франко, доходять одного висновку: людині завжди буде недостатньо пустих слів, дитині завжди буде замало беззмістовних мертвих образів, тож мусить знайтися справжня Жива Рука Живого Ближнього, старшого за віком, яка вміє переводити навіть через знайомий потічок кожного тільки тому, що проти Сонця кожне Око Живих Істот втрачає глибину зору. Тому страхи – це природний стан людини, для якої Дим Батьківщини, як Дух Жіночого Роду, ще не набув солодкого смаку в рідній хатинці серця, в рідному лісі розуму. Так реалізуються дві Заповіді Любові до Бога і до Ближнього – як найкоротший і найшвидший університет християнського вчення.

         Земля і Небо, Південь і Північ, Схід і Захід. І ми вже не в хаті, а в Маминій Світлиці, де на столі завжди були Хліб і Вода для кожного спраглого, мандрівного, для малого і старого.

         Дух Жінки через Слово Жінки Освіченої помандрував до Франції разом із Анною Київською. Тож чи не завдяки впровадженню такого стандарту – «перлини неправильної форми» французи з тих часів лідирують серед європейців у технологіях слова: імперська царська Росія у сфері високих почуттів використовувала винятково французьке слово, французькі парфуми-духи-дух жінки жаданої – класичний елемент сучасної моди на витончений смак в Європі-Домівці наче в Маминій Світлиці, а франкомовне гасло «Cherchez la femme – шукайте жінку» на повному серйозі зринає в кожній науковій сфері, де досліджують причинно-наслідкові явища. Німецька, англійська, французька та багато інших європейських мов позбавлені можливості в кожній причинності автоматично вбачати первородність наслідків дій, бо слова неживого світу не наділяються родовими закінченнями, а значить жіноче начало, як мати-першопричина без спеціального філософського обґрунтування є уявленням розмитим, алогічним і загадковим.

         Тому справжньою знахідкою в романі-есе, безсумнівно, стає малахітовий колір на позначення барви карпатських лісів. Малахіт – це мінерал, камінь, якого немає в глибинах Карпатських гір. Це перш за все візитівка Уральських гір, казок Павла Бажова про Володарку Мідної Гори, Малахітову Шкатулку... Це Іспанія, Америка, але аж ніяк не Україна! Натомість, наша авторка, як справжня Українська Господиня Карпат, одним розчерком пера перенесла коштовність каменя і поселила її в україномовне слово. Так іменник, як назва каменя, став прикметником, а отже, означенням у реченнях. Означення як значення цілого О, такого ж круглого і бездоганного за формою і за суттю, стало характеризувати ліси, полонини, усю карпатську зелень. А отже, підсвідомо кордон між Азією і Європою, який в реальній географії проходить через Уральські гори, перенесено в український вимір Слова Живого. Таким чином азійські вірування у сни, прикмети, зображення і найменування як сили, що впливають на людей, переходять в український християнський вимір визначення за прикметою – найменшою рисою впізнаваності за ідеальністю форми як зримої краси. Латинське значення форми як ідеї у філософї Західної парадигми оволодіння часом і як ємності у філософії Східної  парадигми освоєння простору тут, в Україні, на межі сходу-заходу, поселившись у кожному людському серці, набуває третього значення форми-краси з її одиницею виміру: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим».

         Українська філософія кордоцентризму завжди пропонувала цей третій варіант екологічної економії простору і часу: словом означити красу світу, в якому географія і геометрія, як і геологія та геодезія, походять від слова Гея – Богиня, що творить нові форми життя на планеті Земля. Отож новостворена форма означення краси Карпатських гір («малахітовість»), хоч і притягнута за вуха з такої далі, але не має нічого спільного з рабською працею видобутку малахіту, з коштовностями імператорів та їх апетитами до математики ділення за аналогом пирога на столі, коли чи то з дурної звички, чи то з почуття обов’язку прив’язаності до п’ятої точки опори –  в чотиристоронньому світі привласнюють також і далекі-чужі землі спільної нашої Землі-Кулі-Глобуса Матері-Геї-Терри, ототожнюючи з опоетизованою вигаданою казковою Малахітовою Шкатулкою класичні закони скриньки Пандори. Це і є особливістю нашого часу в українських реаліях і наших рідних історичних технологій, яким немає аналогів у світі.

         Живі двері на Живій Землі. Освіченість старшого покоління полягала не в умінні дивитися, чути і повчати, а в умінні слухати, бачити, навчати (від слова «наука»), щоб виховувати заховані глибинні скарби, філософські камені в обширах людського серця навіть найменшої дитини, а не реальні камені в підземних копальнях нещасної планети.

         Тетяна Грицан-Чонка як педагог-професіонал продовжила «дитячу Франкову тему», а видання реалізувало унікальну формулу підсилення гібридизації гармонічного часопростору.

 «Роздвоюється Тиса на два водоймища... Одне життя – Вода.

Розкрилля, розпуття, розливи. Два – з Одного. Початки одного кінця».

         Побудова оберненої перспективи пов’язана з жіночим началом, з руками, які кладуть тут, вже і зараз за раз в уста, в слова, в тарілки, в зголоднілі людські уми і дитячі душі, а перш за все – в серця! – освічену (як освячену) поживу. Руки завжди кріпляться до плеча, а значить, наші українські плечі під різними брендами вітчизняної філософії кордоцентризму підпирають Словом Правди цілий світ – наш український світ і світ їхній: Махатма Ганді, Володимир Вернадський, Хорхе Лаврага, Клайв Стейплз Льюіс, Вільгельм Гумбольт, Станіслав Лец, Шридхар Махарадж, Марсель Пруст, Іоан, Бенедикт Спіноза, Кирило Туровський, Бхагават-Гіта, Лев Толстой, Габрієль Гарсія Маркес, Жан-Поль Сартр, Джордж Мартин, Левон Хечоян, Харукі Моракамі, Іоан Богослов, Джордж Лейкоф, Павло Флоренський, Бернард Вербер... і ще стільки ж інших зі своїми скарбами-думками, як епіграфи до кожної оповіді в книжці «Живі ДВЕРІ…», як віковічні Дуби Священного Саду.

         Так, на сторінках цієї книги, осучаснена новими можливостями технологій філософії споглядання, Франкова Одіж Слова перетворилася у простір-серпанок-наміткуз найтоншого, найделікатнішого україномовного поетичного полотна піднебесся Карпатських гір. Виткана з уст авторки художнього тексту вона конвертувалася в естетику Новітніх Апостолів, які ширять Слово Правди Життя через поступ в українську філософську традицію, що в нашому випадку органічно підсилено роботами Юрія Нагулка – автора художніх картин-ілюстрацій.

         Кожна жіноче начало народжує стереотипи: живі, реальні, віртуальні, різні, але завжди цілісні й довершені у своїй природній формі «живої перлини». Як кола від кола, розходяться вони і від серця  Тетяни Грицан-Чонки – впізнавані та рідні, доторкаючись-інтерферуючи з найвидатнішими висловами загальновизнаних світочів філософської думки, якими як епіграфами розпочинається кожна оповідь-есе. Це незвичні для нас схеми утворення аналогів лазерного променя. Це не звукові, а оптичні технології, а отже – це сила добропрекрасного, якого ніколи не буває забагато.

         Між описаними обкладинками – джерело живлення для кожного українського серця, як конденсатор між двома пластинами, в якому простір і час – відлуння самого серця читача. Це і є когерентність, без якої лазерне світло втрачає свою силу. Але враження тому й складається зі слова «раз», щоб за законом все і відразу отримувати заряд енергії, навіть через слова-зображення-чорні букви слів заголовку як епілогу в пролозі: «Живі двері, або Я – спіле Яблуко віків. Я – Жінка...». А далі – кожен може рухатися своїм шляхом, читаючи й отримуючи не тільки насолоду для розуму, але й зцілення для свого живого серця, як лік за формою-формулою три в одному: ідея, ємність та краса одночасно в кожному символі, бо закон українства стоїть на Слові Правди, якої, як і добропрекрасного, забагато не буває.

         Це завжди Живе Слово, бо Двері – Живі. Я – Жінка... Можна тільки побажати усім поціновувачам животворної інтелектуальної літератури наступної зустрічі на сторінках таких НАШИХ УКРАЇНСЬКИХ КНИЖОК, наших оберегів! Слава Україні!