За час, відколи “прикайданив” себе до робочого столу рецензента, мною написано чимало творів такого жанру. Чи були вони однаковими за рівнем художності та арґументації? Висновкувати читачам. Я ж поки що тішуся, наче мала дитина, що виробив у собі звичку порівняно скоро реагувати відгуком на прочитане (зізнаюся, звісно, що було кілька випадків протилежного, але, як мені гадається, ці винятки не могли вплинути на ситуацію).

Запитаєте, зрозуміло: навіщо це літературний критик добровільно відкриває секрети творчої “кухні”. Ні, не через боязнь того, що рано чи пізно довелося б “висповідатися” перед читачами. Та й крамоли в моєму методі немає. А “пірнути” в течію літературно-критичного думання змусила книга Петра Шкраб’юка“Пробудились серед ночі, або Преображення людське”. Вірніше, не вона сама, а той факт, що відгук довгенько з-під мого пера не з’являвся на білий світ.

Та про все за порядком. Ошатно оформлене видання з’явилося в моїй домівці кілька тижнів тому. Відразу ж перечитав його. Бо був своєрідний момент інтриги. Хотілося взнати, що міститься під обкладинкою творчого дітища людини, ім’я якої вперше взнав у 70-ті роки минулого століття, коли навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. Тоді й узявся за перо, щоб викласти своє враження. Але написав кілька абзаців і зупинився. Я перечитав початок свого опусу й збагнув, що бажаного не буде. В безсилій люті пошматував написане і став чекати вдатнішої миттєвості. 

Не знаю того, скільки б ще тривало моє очікування. Але… Одного разу вирішив ще раз перечитати денникові записи передчасно згаслого Петра Сороки у четвертому числі журналу “Дзвін” за 2018-ий. І там натрапив на теплий відгук літературного побратима на доробок Петра Шкраб’юка. Вирішив теж повернутися до свого задуму. Знайшов у власній книгозбірні видання, ще раз перечитав його і взявся засівати мачинням літер біле поле аркуша. Цього разу справа зарухалася жвавіше і якісь незбагненні сумніви мене не мучили.

 …Книга ця є світською чи релігійною? Здавалося б, що на таке тривіальне запитання легко відповісти. Видання радше всього належить до першої категорії запропонуваного поділу. Якщо виходити зі стилю викладу і того, що автор не належить до богословів у традиційному розумінні цього означення, то в цьому і полягає заковика. Автор розповідає про шукання дороги до Бога і її розуміння різними людьми на суворих вітрищах часу. Вже й через це можна балакати про релігійність написаного. А якщо згадати про те, що письменник постійно наголошує на потрібності постійної орієнтації особистості на християнські цінності, то враження посилюється.

То що ж маємо? Як на мене, то книгу варто вважати і релігійною, і світською водночас. Та не через проблему авторства, а через простість викладу високих християнських істин. (Пригадалися деякі моменти. Іноді перечитуєш ту чи іншу монографію або статтю для професійної самоосвіти чи через елементарну цікавість. Але не можна дійти до кінця, бо віднаджує сухість викладу і термінологічна зайвина. Як не прикро, а подібне іноді трапляється і з релігійною літературою. Я не думаю, що така реакція є бунтом супроти усталених канонів. Хіба прагнення до простоти і доступності може бути гріхом?)

Гадаю, що книга Петра Шкраб’юка може бути хорошою ілюстрацією думки попереднього абзацу про стиль письма. Відчувається, що її написав той, хто добре розуміє вагу кожного слова. Якщо хочете, то впадають у вічі зразки поетичного письма, хоча на нього можна подивитися з двох ракурсів. В текстах неодноразово знаходимо згадки про твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Максима Рильського, Поля Верлена, що свідчить про зачудування мандрами віршованим материком. Чи не підсилюють цієї думки посилання на ужинки Любові Бенедишин, Людмили Литвинчук, Петра Сороки, Ольги Явроської… Знаєте,

опісля цього якось чарівніше сприймається те, що письменник нерідко цитує власні вірші та переклади, тим паче, що в них знаходжу рядки, які є суголосні з моїми почуваннями: “Душі потрібен монастир бодай на мить єдину”, “могили – до неба мости”, “я гармонійний з тими, чиє життя – у Бозі”. Та у текстах існують вдатні словосполучення: “Ангел подарував райську пташку”, “виходити з тіла”, “занурений у траур”…

Хто і що не казав би, а якісь метафоричні зблиски тут є. Особливо помітно тоді, коли заглиблюєшся у контекст написаного. Під його світлом чарівнішають і образи на кшталт: “нетрі пам’яті”, “гроно діячів”, “чаша добра”. Світлішає на душі, коли натрапляєш на рідковживаності типу: “радніше”, “божиста”, “збичований”, “тайкома”… Припало до душі і те, як автор доречно вмонтовує у канву своєї оповіді тексти тих людей, про яких згадує: “Тогди як жару би ми хто насипав у серце” (цитата з листування між Михайлом Павликом і Михайлом Драгомановим).

Та позитив у сприйнятті книги народжує не тільки мовленевий апарат, хоч цьому надаю великого значення. Впливає і фактаж, яким оперує автор. Для себе, правда, поділив би його на дві частини. До одного відніс би те, що уже знане, а до другого – відкриття. Скажімо, в багатьох ЗМІ останнім часом йдеться, що Тарас Шевченко був греко-католиком за хрещенням. Петро Шкраб’юк теж не оминає цього питання. Безперечно, в полемічному запалі можна стати на той чи інший бік! Але Петро Шкраб’юк йде іншим шляхом. Він безпристрасно констатує факти, а кожен спроможний сам висновковувати, хоча в даній ситуації (маю на увазу книгу) умовивід є лише один: ніяким (практикуючим!) греко-католиком геніальний кобзар не був. А от про те, що поет Євген Маланюк на схилі літ перейшов у католицизм, знав давно. Як і про пристрасті щодо сповіді не несповіді Івана Франка…

Та водночас є чимало фактів, про які довідався уперше. Скажімо, свого часу перечитував “Третю Роту” Володимира Сосюри, але не звернув уваги на бажання стати ченцем. Як не замислився над тим, що чернеча схима манила Антуана де Сент-Екзюпері. І таких чи подібних фактів можна навести чимало. Бо автор у 248-сторінковій книзі використав майже 600 імен і понад 300 географічних назв. Кількість вражає! А якщо все це обрамлюється логікою в побудові книги, то вартісність видання ще зростає, й це при тому, що кожен розділ нітрішечки не програє у “самостійному плаванні”. Погодьмося, що не кожен твір наукової публіцистики володіє таким даром. А тут це маємо, що не може не тішити.

…Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його “дихання”. Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив