Re:цензії

04.09.2018|08:59|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ

Самотність на циганському горбі

Ясінський Я. Логос. / Ярослав Ясінський. – Чернівці: Друк Арт, 2018. – 288 с. – Серія «Третє тисячоліття: українська поезія».

Міркуючи над місцем і значенням Поезії, бачиш її своєрідною Попелюшкою в домі злої мачухи-Літератури. Начебто, головна героїня, талановита, приваблива, але всі намагаються виштовхнути її на маргінес, називають непотрібною. Видавці відмовляються друкувати, вважаючи, що Поезія «не продається», не приносить очікуваних прибутків. Потрібно бути фанатичним прихильником цього жанру і, безумовно, – Поетом, щоб творити цілі поетичні серії, знаходити кошти для належного видання. На сьогодні існує дві популярні поетичні серії: «Зона Овідія» Тараса Федюка, яка заслуговує окремої розмови, і не менш знакова серія – «Третє тисячоліття: українська поезія» – проект письменника і видавця Мирослава Лазарука. Книжки цього зібрання неможливо не помітити, бо це – поезія Леоніда Талалая, Ігоря Римарука, Григорія Тименка, Василя Герасим’юка, Анатолія Кичинського, Петра Свенцицького, Світлани Кирилюк, Інги Кейван… Кожен автор – неповторний, кожна збірка віршів – унікальна.

Цього року «Третє тисячоліття…» поповнилося ще одною перлиною: книжка «Логос» Ярослава Ясінського – своєрідне повне зібрання поезій автора непересічного, хоч і не надто відомого. Можливо, для такої книжки було б не зайве знайти більш свіжу, чи більш оригінальну назву, оскільки ця латинська лексема неодноразово використовувалася для номінування видавництва, збірок, медіапродукту, та кожен автор, як батько власної дитини, сам вирішує, з яким ім’ям його дитина піде у світ. Книжка Ярослава Ясінського вже зробила перші кроки і заслуговує на уважне заглиблення у зміст.

Маємо справу з поетом позачасовим і позапросторовим, з особливим світосприйняттям і світобаченням, творцем власної абстрактно-метафоричної системи.

На відміну від модерних текстів, претензійно названих поетичними, вірші Ярослава Ясінського впевнено рухаються в образно-тематичній колії силабо-тонічної традиції української поетики. Це філософська лірика, навіяна життєвим досвідом та інтелектуальним рівнем автора, який не сходить на кон’юнктуру заради популярності. Жодної плакатності чи пафосу, лише тихий, мудрий голос про вічне і про вічність, який розмовляє «…на ти з Отцем небесним наче з татом».

Вже перший вірш захоплює своєю сюжетною несподіваністю:

Мене ангели в обличчя забули,

шукали на полицях серед душ –

суканиць космополітів,

потім – у ризах утоплених

єзуїтів, і навіть між шкурам

обрізаних (тунік), аж поки

я не перекричав: «Шукайте

на сволоку, де все пропахло

васильком, де книг святих

зітлілих лусти, у храмі

жовтого храбусту».

 

Вражаюче просто, чи невизначено складно? Важко зрозуміти з першого разу, а для того читач мусить знову повертатися до першого слова, щоб так і не осягнути семіотики всієї цієї пропахлої васильком і старими книгами глибинно-народної багатозначності.

Ангели, Біблія, Тора, Бог – це пантеон віршів Ярослава Ясінського у світі трав, дерев, «де бог пережив свою травму ріллі/ в зеленому сні парастасів». Мікрокосмос поезії заселений міфічними істотами й персонажами; вірші густо помережані латинізмами, гебреїзмами, діалектними словами-термінами. Що це й для чого з’являються ці вербальні форми? Поет не завжди може пояснити: «Не знаю, хто вірші мною пише, хто посилає у небо жебрачити…»

На відміну від різнокаліберних графоманів, що прагнуть мікрофонів, фестивалів, виступів, – імітації популярності й визнання, Правдивий Поет – завжди самітник, далекий від фарисейських дифірамбів («Душа Поета – свічка гола»!). Дивиться на світ відсторонено, адже він, по-апостольськи, – не від світу цього:

Сто років самотності на Циганському

горбі, на Вавилонському щовбі кава / згусла…

 

Цей Циганський горб, народжений Поетом («Я народив Циганськго горба / новий Сіон на яблуневім цвіті…»), – щось таке, що не дає ні жити, ні вмерти, бо обплутує ноги стеблами цикорію і деревію, і нікуди – ні на небо, ні в мандри – не відпускає. Лише тут, лише на цій землі бути, відчувати й чувати нині і присно!

Ярослав Ясінський – Чоловік, який не планував бути Поетом, просто жив у власному Едемі, в Лісках, де є місце навіть Голготі, а світ євангельський глибоко вростає в горіховий сад, «насаджений воронами».

Де ж ця Голгота?! В середині всього – в середині раю, Лісок, Циганського горба. Вона височіє над Поетом, і водночас, розколює навпіл світ внутрішній; навіть метелик, що несподівано сів на палець, утворює голготський хрест.

Якось незвично вимальовується в поетовій уяві Едем, де серед здичавілих заростей виринають постаті доісторичного вертепу. Там «загубив телят Макар / пішов у засвіт з греками / у вирій вибрався Ікар / піддурений лелеками». Еклектичне поєднання поганського, християнського, античного, пасторального – все, як і має бути у феєричному світі Поезії. Закономірно, що в Едемі є спокусниця-Єва, хоч насправді, ім’я їй – Марія:

Пригадуєш, як прийшов

до тебе у рай, і ти дала вкусити

яблука, і світ між зорями

заплівся. І Бог мене спитав:

«Адаме, де ти?», і я сказав

твоєму татові: «Я тут»…

 

Це сторінка Старого Заповіту, в якому на початку було Слово і Слово було – від Бога… Бога – Маріїного тата, чи Поетової мами, бо в раю були такі часи, коли «богом була мати, і Николай – сусід без бороди». Сам автор хоче записатися «янголом в найми під десятий чи ятий процент».

В оберемку віршів Я.Ясінського – філософа аскетичного штибу неможливо знайти інтимну лірику. Лише дві сором’язливі строфи, та – на диво! – зворушливі:

Вже перечитую останнього листа,

знаходжу стиль зів’ялим, некрасивим,

ти не завжди була така проста,

та що казати, ми своє прожили.

 

І спіла маска в сховку жде вінка,

і топлять віск архангели на свічі,

а ти стоїш та обрії струмка,

моя тодішня сива Беатріче.

 

Є щось ностальгійно-невимовне в цьому зізнанні, таке, що не збулося, чи занадто швидко проминуло, залишивши тільки прихований біль:

не залишай мене самого

у цьому царстві де ріка

малює цифри вспак убого

й шукає мило для шнурка

 

Мотив втоми від нестерпності буття, втомленого відчаю («може колись доведеться петлю в’язати») перегукується з такою ж одвічною самотністю Особистості, прагненням зануритися в безлюдний простір:

і зацвітає в серці ліс

набридло все: і зоряна копиця

поет вже мохом геть обріс

в своїй норі немов лисиця

 

Начебто зрозуміла образність, проте, автор не завжди дотримується реалістичних меж. В кожному умовному розділі книжки Я.Ясінського є алегорично-словесні конструкції, від осмислення яких паморочиться в голові:

середохрестя на зимівлі долі

і чварний мітко сіє костилі

і всує марно розцвіла кодола

і сон згубила каста ковалів

 

малюють вістрям камеральні стани

у схроні предків вощена канва

не може бог збагнути рани

і міра в нього – лінія крива

 

Та плакатна одновимірність не є ознакою справжньої Поезії – залишимо її для прихильників полум’яної патріотики, патетичних глашатаїв. Повернімось до Слова естетико-філософського спрямування. Серед тематичного багатоголосся «Логосу», все-таки, помітно вирізняється образ раю, як чогось конкретного і абстрактного, водночас. «Люблю наш рай обвішаний торбами / і запах трав побожних у стодолі…» – бачимо конкретне місце розташування… «Не рай мені, а я потрібний раю, щоб оспівати кожне деревце…» – декларує Поет своє абстрактне призначення у цьому світі… І вже зовсім несподівано з першого прочитання врізається в пам’ять:

Якого вам ще треба раю

коли навколо світ коханий

якої вам ще треба рани

коли в родині вашій каїн (?!)

Крик болісного застереження – наче хтось невидимий хапає тебе за крок до прірви. Після нього намагаєшся отямитися, струсити з душі нашарування суєтного непотребу, зупинитися в гонитві за скороминущим, спитати в себе і в кожного з вас: «Якого нам ще треба раю?!» Такі небанальні слова приходять лише до того, хто вміє «за замовчуванням» говорити з Богом, а далі – виливати в поетичні рядки.

Тримаємо в руках книжку Поета.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери