Re: цензії

Наведений вище епіграф чи не найкраще визначає основну ідею роману Ірини Власенко “Чужі скарби”, про який піде мова в цій рецензії. Власне, кожен із нас часом перебуває в пошуках скарбів, чи то матеріальних, чи то духовних. Але інколи під час цих пошуків людина відкриває щось таке в собі, про що навіть і не думала.

Француженка з українським корінням Анні Щербініна, головна героїня роману, ще зовсім юною знайшла разом із друзями коштовні камінці. Діти не встигли ними й скористатися, як їх спіткала біда. Подруга Анні раптово померла. Тож Щербініна і її друг Антуан подумали, що ці коштовності прокляті, й вирішили більш ніколи їх не торкатися. Вони сховали скарб там, де його навряд чи хтось знайде.

Щоправда, доля Анні від цього не стала легкою. Дівчина пережила чимало втрат, поневірянь. Їй навіть довелося залишити милу серцю країну, в якій вона виросла, щоби познайомитися з Батьківщиною своїх предків, зрозуміти й полюбити її.

“Петро Щербінін старанно цурався політики, бо вбачав у ній небезпеку, від якої необхідно ізолюватися, щоб не зруйнувати родинне щастя. Нащадок російського дворянина волів бути непомітним, тож обіймав посаду дрібного клерка пересічної паризької контори. Вечорами, ідучи слідами прапрадіда, писав вірші та переглядав журнали, стежив за подіями у сфері науки та культури й прогулювався з вагітною дружиною набережною Сени. Ольга Щербініна, у дівцтві Панько, викладала французьку мову в дитячому притулку Сен-Клу, обожнювала театр і захоплювалася Анною Павловою. Предок Ольги Богдан був козаком Чугуївського уланського полку й теж увійшов у Париж з армією Олександра І. Належав він до старовинного запорозького роду з цікавою й загадковою історією, яку дбайливо передавали з покоління в покоління”, - ось як розповідає письменниця про батьків Анні.

Роман “Чужі скарби” - це родинна сага. Авторка докладно розповідає не тільки про Анні, її маму й тата, а й про їхніх нащадків, аж до онука Анні та його дружини

Окрім того, Власенко використовує численні екскурси в минуле, а саме в часи Київської Русі й козацтва. Наприклад, вона через своїх персонажів розповідає про Анну Ярославну, доньку київського князя, яка вийшла заміж за французького короля. Цю історію знають, мабуть, усі. Але авторка не оминає увагою жодної цікавої деталі, як-от про те, що король був неписьменний і під час одруження поставив у документі “пташку”, тоді як Анна мала свій підпис. Звісно ж, король не кохав дівчину, коли одружувався, для нього вона була лише матір´ю його майбутніх спадкоємців, але вражений її розумом і красою, зрештою покохав Анну. Не всі знають про те, що в королеви у шлюбі був коханець, із яким вона після смерті короля прожила 10 років. Звісно ж, київську княжну представляють школярам майже як святу, Ірина Власенко ж, однак, показує її як жінку, якій не чужі звичайні людські слабкості. Хоч Анна була дуже мудрою правителькою, коханню їй було важко опиратися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Книжка року’2018». Лідери літа: Красне письменство/поезія

«Книжка року’2018». Лідери літа: Красне письменство/ сучасна українська проза

Власне, в романі “Чужі скарби” всі українки розумні, талановиті й мудрі: Анні Щербініна, її мати Ольга, вихователька в притулку Наталі тощо. Авторка використовує різні засоби характеристики персонажів (портрет, учинки тощо), але найбільше показує своїх героїнь через мову.

Наприклад, ось як Анні, вже у 21-му столітті, оцінює пережиті часи “совку” й сучасні наслідки тривалої радянської політики на винищення українського народу: “Достоєвський вважав, що страждання очищає душу. Боюся, що він помилявся. Тривалі безглузді страждання приносять не очищення, а озлоблення й жорстокість. Хіба люди, які зазнали стільки горя, можуть бути людяними? Агресія залишається в них усередині, вона нікуди не зникає навіть через кілька поколінь. Сталін виростив у своїй країні мільйони тиранів”.

А так охарактеризувала війну бабуся маленької Анні:

“- Що таке війна?

- Чудовисько, яке краде людей”.

Попри те, що їх об´єднує, всі героїні — дуже різні. Так, Анні — філософиня, з задоволенням цитує Канта, Гегеля, К´єркегора, повсякчас шукає відповіді на складні питання, вміє відрізняти одного Моне від іншого. Вона — чуйна й відкрита людина. Такою ж була і її мама, яка знала про зраду чоловіка, але з розумінням поставилася до ситуації, що склалася, й не тримала зла. А от, приміром, Наталі — зовні холодна й байдужа жінка. Однак тільки зовні. Просто життя навчило її закриватися, тож проявляти почуття жінці складно, навіть до власного сина. Але вона так само чутлива й любляча, талановита й творча.

Загалом це прекрасна, життєствердна історія про любов і торжество добра. Це історія про сильну жінку, яка пережила часи Другої світової війни, “совок” із його зубожінням, непосильною працею в колгоспах, кривавий Майдан, що забрав Небесну сотню, а нині переживає неоголошену війну з Росією, яку влада чомусь обізвала спочатку АТО, а тепер ООС. Анні та її близькі не можуть лишатися осторонь, коли “братня” Росія вбиває цвіт української нації, тому стають волонтерами.

Однак є дві речі, які трохи псують враження про загалом прекрасний твір:

1) У Криворізькому державному педагогічному університеті, який закінчив онук Анні, не вчать французькій мові і, на моїй пам´яті, ніколи не вчили. Там можна вчити хіба українську, російську, англійську та німецьку мови. Розумію, що авторка хотіла до кінця витримати французький колорит і дух Парижу, але все ж це фактологічна помилка.

До того ж, досить дивно звучить з вуст людини, яка, очевидячки, народилася в Кривому Розі, те, що місто — “депресивне болото”. Багато хто може з авторкою не погодитись, бо певною мірою Київ теж депресивний. Та більшість міст України, якщо розібратися, депресивні.

2) Притягнутий за вуха гепі-енд. Можна було обмежитися дивовижним одужанням пораненого на Донбассі бійця. Але ні... Авторка пішла далі й придумала для парочки персонажів абсолютно нереальний, аж казковий, фінал.

Чи раджу я цей роман до прочитання? Так. Бо, попри зауваження, роман досить добротний. Відчувається колосальна пошукова робота авторки, використання архівів. Письменниця старанно вимальовує кожного свого персонажа, і вони всі симпатичні читачеві. Особливо яскравими, як уже було сказано, вийшли жіночі образи.

Повертаючись до скарбів Анні Щербініної... Що дали їй ці коштовності? Себе.

“Він (чужий скарб) подарував мені набагато більше, ніж забрав... Найголовнше: він повернув мені Анні Щербініну, ту, якою я була колись. Іноді люди шукають скарби, а знаходять себе...”

А більш детально про те, як саме маленькі камінці допомогли жінці знайти себе, дізнайтеся самі.