Re: цензії

Мережевий детектив
24.05.2018|Ніна Головченко
Про «відмороженого» Пашу Сергія Жадана
22.05.2018|Лілія Бондаревич-Черненко, письменниця, журналістка
Запрошення до любові
18.05.2018|Леся Зеліско
Парадокс психіатра: рецепт детективного літа
16.05.2018|Богдан Дячишин, Львів
Думки на віддалі сльози
15.05.2018|Тетяна Бокотюк
Про збірку, від якої левітуєш НАД…
14.05.2018|Тетяна Качак
«16 весна» Василя Теремка. Характери юних
Шляхи пізнання світу
11.05.2018|Богдан Дячишин, Львів
Поезія думок на щодень
10.05.2018|Тетяна Безушко-Граб
Теплі історії в конвертах

Re:цензії

15.05.2018|07:35|Тетяна Бокотюк

Про збірку, від якої левітуєш НАД…

Олександр Клименко. Про дерева і левітацію. – Брустури: Дискурсус, 2017. – 62 с.

Беру в руки верліброву збірку «Про дерева і левітацію» Олександра Клименка: тонка, приємна на дотик книга, «одягнена» у бежеве, під «вбранням» – дерева, які при прочитанні вчать левітувати НАД… Кажуть: «Не суди про книгу за її обкладинкою», – тут цей принцип не діє, адже художнє оформлення «Дерев і левітації» – певна інструкція як сприймати вірші ще до прочитання. Ніяких випадковостей. При оформленні використано картину Егона Шіле «Будинки і сосни, Модлінг», на якій якраз і зображено відрив сосен від землі, їхню левітацію. Хоч є на картині й інші дерева, які далі стоять біля будинків – алегорія, одначе…

Перед тим, як розповісти про враження від поетичної збірки, прошу звернути увагу на те, що Олександр Клименко – митець не лише літератури, а й музики, що неодноразово відображається у збірці.

В анотації до збірки зазначено: «Книжка «Про дерева і левітацію» – випадання з повсякденності у метафізику, це розповідь про людське життя, яке проростає з важкого коріння, щоб левітувати з повітряною легкістю в художній уяві митця…», – все абсолютно точно. Переконаймося, почитавши, на мою думку, найпоказовіші у цьому плані уривки з вірша «Летючий голландець», присвяченого Петрові Коробчуку.

 

Мішки

з піском

він жбурляв з повітряної

кулі вниз, а книжки

підкидав

угору.

Фізика вмирала.

Повітряна

куля,

наповнена гелієм,

летіла з фізики смерті

у

метафізику

життя –

це

породжувало

нові сенси і

зачаровувало передчуттям

нової

левітації.

 

Легкість – перше, що відчувається після прочитання. Одразу задаєшся питанням: «А чому я не можу отак просто відірватися і полетіти всупереч законам фізики?» Вірш переконав, що можна…

Дедалі частіше помічаю, що корінням людина сильно вростає у землю – з місця ані руш. Той же принцип з думками і світоглядом – все кам’яніє і стає статичним. А це так втомлює. Обтяжує. Виснажує. Таких людей письменник теж зобразив у вірші – вони дивуються з факту польоту Летючого голландця, бояться його скинутих мішків, – суєта. А він, по суті, просто мріє. А ті люди – які ж вони нещасні…

 

Люди ж,

прив’язані до землі, як

до своїх

імен, повторювали:

Гелій?

Пісок?

Книжки?

А замість корабля – куля, названа

повітряною?

І разом,

вдивляючись у небеса,

скрикували:

Голландець! Летить!..

 

Важливим і цікавим є й те, що сказали про збірку «Про дерева і левітацію» відомі письменники.

Степан Процюк відгукнувся так: «Пережив цієї ночі стан духовної події. Радості. Вкотре усвідомив розуміння глибин метафізичних кореневищ, які може побачити лише поезія. Читав поетичну книжку Олександра Клименка «Про дерева і левітацію». Вже нечасто потрясають вірші. Але ті, які зачаровують – перечитую завжди. Крихкі метафізичні сполуки тоненької книжки стали тривкішими заліза. У світі тонких алегорій Клименка дуже комфортно. Я навіть зумів побачити там обриси інших життєвих сценаріїв, які не вдалося зреалізувати. Наче світосприйняття поета трохи інше, ніж моє – але ірраціональне знає краще, хто близький, а хто далекий…».

А Петро Коробчук провів паралель поетичних текстів автора книжки «Про дерева і левітацію» з музикою: «У поезіях Олександра можна почути моцартівську печальну радість чи бетховенське глибоке дихання. Трагізм Альбіноні чи пантеїзм Вівальді. Втім, казати про це – зайве. Варто просто читати не дуже прості вірші. Омузичені внутрішньо і зовнішньо. Акордовані серцем і гармонізовані душею. Всуціль синкоповані. Але синкопи – світлі й теплі. Як ото літній дощ. Відкриті для всіх, хоча й не всім зрозумілі. Глибокі й високі. Як небо. Як дерева. Як вода чи трава. Хто до чого доріс. Нашарування тропів, які на перший погляд забігають один перед одним, не витворюють какофонії звуків, барв, почуттів. Навпаки – тут маємо своєрідний симфоджаз: у кожного інструменту – свій голос, разом з тим вони звучать злагоджено і гармонійно. Під орудою Олександра Клименка».

Погоджуючись з письменниками, висловлю й свою асоціацію. Вона дещо дивна, але це зайвий раз підкреслює, наскільки глибокою є збірка, адже її рецепція у кожного різна. Для мене вірші «Дерев і левітації» – це… холод, але не той, від якого хочеться закритись і втекти. Навпаки – це свіжість, щось, що стимулює. Холод, якому йдеш на зустріч, бо він розбурхує. Необхідний ковток. Свобода. Щось живе. Цього холоду не боїшся, бо він – метафізичний…

Загалом, не варто застосовувати закони логіки, читаючи ці вільні поезії. Лише – відчуття, інтуїція, символи. А ще начитаність, оскільки вірші Клименка – зразки елітарного мистецтва: без знання Біблії, міфології і філософії, фізики і музичного мистецтва вони не даються. Важливу роль відіграють також асоціації, часто залучені з найближчої, сказати б, свідомості, з того, що найшвидше спадає на гадку. Але водночас ті асоціації не є оказіональними, вони повністю вмотивовані символікою.

 

Важко

ангелам твоїм помирати у кожній

з клітин…

Наче зоряний порох:

шлях ховається у ліщинових заростях,

єдинороги

вмирають від втоми чи живуть і смакують

солодощами

Забуті слова викликають ностальгію.

(«Будинки в снігах, кульбабах…»)

 

Продуманою є форма рядків. Їх відсікають наступні слова, тому образи та висловлювання щоразу набувають багатозначності, як от у вірші «Епітети…»:

 

Епітети

утворюють порожнечу. Пташка у

застиглому бурштині легкого повітря – це лише

пташка у порожнечі

слів – іграшка з глини, що розбивається, падаючи на

підлогу.

Не глиняний пищик у вигляді пташки,

а саме – пташка-пищик із глини, із глини, із – ще раз – із

глини.

 

Творення метафор відбувається у полі реального та ірреального. Особливо філігранними ці художні засоби є наприкінці поезій – цілі афоризми з глибоким філософським сенсом:

 

Наш дальтонізм прогресує, ми майже

святі:

земля – у роті, крила – на землі,

цвяхи з обценьками –

в кишені.

Земля – безкрила: світла

не сховати.

(«В землі не сховати людського тіла…»)

 

Смерть у грудні – життя навесні.

Життя у

сяйливому квітні – смерть

в заметіль.

(«Ми йдемо…»)

 

Думай. Мовчи. Слів

не озвучуй. Перетворись

на сонце, візьми себе

в обійми.

(«Бачу сонце, я – в його обіймах…»)

 

Йду за сонцем,

аби нарешті відокремити його

від себе.

(«Дерева: злітає кора…»)

 

Час мінливий:

не встигає звикати до тебе листя

кленове.

Я люблю, коли тече вода:

вона

залишиться.

(«Мама-мама п’є дЕрева-дЕрева молоко…»)

 

Про левітацію поговорили. А про дерева? Тут їх чимало:

 

Дерева: злітає

кора на гірки вапняку

в галереях, і гойдається камінь

під серцем.

(«Дерева: злітає кора…»)

 

…вони німе єство дерев вивчають

ізсередини,

інкрустуючи пам’яттю

кожне зелене серце, зелений

пагін.

(«В захаращених паркових алеях…»)

 

Осінні ж

дерева

нахилились:

левітують,

як ніби

на них

написано

І. Х.

(«Літнє сюрчання не лине…»)

 

Образно-тематичний діапазон книжки широкий – Всесвіт, буття, час, людина, творчість, природа. Але найбільше запам’ятовуються жіночі образи – коханої, матері.

Детальніше хочу зупинитися на образі мами, який найяскравіше втілений у двох творах – вірші «Метафізичний протяг упокорено в жінці…» та у поемі «Великдень з мамою, або Земля тримається на китах».

Так у першому верлібрі є особлива, визначна метафора «Метафізичний / протяг упокорено в жінці, / яка / народила тебе / мовчки» . Загальновідомо, що процес народження супроводжується криком. А тут – ні: мовчки, у тиші. Наче болю, яким покарано кожну земну жінку за перший гріх, не було, немає. Бо йдеться про жінку, яка народжує не в муках. Читаємо далі: «Та жінка завжди у сукні, вишитій / ліліями…» (відчуйте глибину). Лілія – символ чистоти, жіночності, очищення, безгрішності, символ Божої Матері. Мати – неземна жінка, свята, прирівняна до божества. «…оскільки / не існує правди, більшої за материнські ступні, / що стоять на чорній землі…», – а тут відчувається певне протиставлення чорної землі, саме чорної, грішної, темної материним ступням, які стоять на ній. Такою є перша частина вірша.

У другій постають інші образи, але не відірвані, а майстерно поєднані за допомогою наскрізної метафори про народження: «Як побачиш вдалечині / щогли / із парусами – / ступай у солону воду і пливи на спині – / так, як пливуть ті, / котрі / народилися не з крику». Уявляється море, яке теж можна потрактувати як життя. Морська вода – солона, в ній не потонеш. З’являється відчуття безпеки. Пливти легко – так, наче безгрішний. Ще й на спині. Однак: «Пливучи, не втрачай гідності. І очей не заплющуй», – розслаблятися не можна, хоч фізика і не дасть потонути, але життя – це ще й метафізика, тож необхідно бути готовим до всього, у тій готовності, пише поет, головне – не втрачати гідності.

Поема «Великдень з мамою, або Земля тримається на китах» чіпає глибоко і звучить довжиною у людське життя. Твір, на мою думку, автобіографічний. По-перше, тому, що написаний від першої особи, по-друге, присвята кричуща: «Якби я міг сказати більше – сказав би…», по-третє, емоції – тільки переживши ті події, можна так тонко їх відтворити.

Щодо заголовку. Його перша частина – очевидна: йдеться про Великдень, який герой зустрічає з матір’ю. А друга частина назви? На яких китах тримається Земля і чому саме на китах? Автор робить алюзію до Біблії, в якій йдеться про кита, що проковтнув пророка Йону. Пророк у череві кита пробув три дні і три ночі. Помолився Господу, і Той наказав китові звільнити пророка. Велика риба символізує смерть і воскресіння.

 Життя і смерть завжди співіснують разом. У першому вірші поеми дізнаємося про смерть батька ліричного героя – це своєрідний центр твору. Матері сниться померлий чоловік: « – Так. Сниться з баяном на колінах і крилами / за спиною…» . А ще смерть фігурує у таких рядках: «Мама каже: – Мабуть, / до мертвих молитися – гріх, але нічого – / я молюся. До батька й матері» . А далі з’являється наскрізний образ-символ – синички: «Синички – у неї / над головою. Дві синички – / у небі» . Паралелі. Два світи. Бо пташка ця непроста. За легендою, саме синичка є провідником у світ мертвих. Ці ж птахи згадуються і наприкінці поеми: «Ми ходили / на Великдень – / вулицями. / Тисячу років / – перед тим і після – провідували / померлих. / Серед / порослих травою могил / легко загубитися. / Якби / на нас із / мамою

подивитися / з космосу – / ми ніби блукали волошковим / полем, / серед живих / хрестів: / дві / рухливі цятки, / пара / світлячків, воскреслі / душі / синичок».

Олександр Клименко і в інших віршах пише про той тоненький ланцюжок, який поєднує життя, смерть і воскресіння:

 

Навіть більш мертвих ми хоронили

живими.

Навіть менш живих воскрешали.

 

Мертві й живі – народжені завтра

і в подальшому

часі.

 

Але світ тримається не лише на китах, а й на… Любові. Без неї ніщо не існує. І вона найголовніша, її проніс автор через життя, втіливши у поетичних рядках: «Мама дивиться на мене з любов’ю», «Люблю маму. / Мама любить мене. / Життя підстерігає римою, вірш / не завершується / смертю» … Та коли заходить мова про батька – герой «впадає у транс» , його охоплює туга. Він знає, що батько помер, що близької людини немає, але не вірить у це, він наче вперше чує цю звістку і вона його шокує:

 

– Твій батько грав на баяні…

Коли чую про батька – одразу впадаю у транс:

він помер.

Добре, весело нам було…

Ти мене чуєш?

«Чую».

Синку?..

«Мамо!»

 

А далі – сон. Мотив сну як голос підсвідомого, як те, що відчуваєш насправді, але про що не скажеш наяву:

 

Земля тримається на китах.

Пальчики у рваних рукавичках мерзнуть.

Сонце залізним колесом ховається в сонячних липах.

Мідяки шукають кишеню, кишеня – дірку.

Хто мене знайде – тут? Хто загубить – у небі?

 

Ще один образний центр поеми – Великдень, що «завжди на виріст» . Великий День – не тільки перемога над смертю, а й віра у краще, у світле. Надія на воскресіння.

Повертаючись до епіграфа… Автор таки сказав багато, йому вдалося висловити невимовне. Але не графічними символами, а емоціями. Слів наче й не так багато, але в них описане все життя…

Спасибі за збірку, від якої левітуєш НАД буденним!

Раз у раз розгортаю цю чудесну книжечку, а там напис: «Тетяні – зичу світла, радості і любові. Щиро – О. Клименко». Це наче дрібниці, але водночас надзвичайно приємно.

Пане Олександре, і я бажаю Вам усього навзаєм, продовжуйте тішити шедеврами!



Додаткові матеріали

08.10.2016|17:25|Події
Олександр Клименко удостоєний премії імені Агатангела Кримського
06.06.2017|21:57|Новинки
Олександр Клименко. «Весь цей літературний джаз»
27.09.2013|08:21|Новинки
Олександр Клименко. «Від не-початку і до не-кінця»
16.09.2014|19:40|Новинки
Олександр Клименко. «Прихована фортеця»
10.01.2017|14:16|Новинки
Олександр Клименко. «Про дерева і левітацію»
Олександр Клименко пише книги під музику Пола Маккартні
06.10.2017|07:14|Події
Ігор Ольшевський: «Не зариваймо в землю Дари Божі!»
10.04.2017|08:00|Re:цензії
Про начинку з родзинок, дерева, левітацію та Олександра Клименка
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери