Для людей, які уважно відстежують український літературний процес, запитання, хто такий Олександр Клименко, може видатися щонайменше дивним – адже це людина відома і, як нині модно говорити, розкручена у літературно-мистецьких колах. Хороший резонанс в Україні мали свого часу його книга прози “Супрафон”, романи “Коростишівський Платонов” та “Прихована фортеця”, збірка есеїв та інтерв’ю “Від не-початку до не-кінця”. Твори письменника перекладалися російською, білоруською, польською та чеською мовами (зокрема в Чехії вийшла збірка його новел “Найкращі дні”). Доробок митця відзначено Міжнародними літературними преміями імені Миколи Гоголя та Григорія Сковороди, літературно-мистецькими преміями імені Пантелеймона Куліша й Агатангела Кримського. Активно працює Олександр Клименко і як музикант, програміст та дизайнер.

Але уявлення про різнобічні таланти цього митця буде неповним, якщо не згадати про ще одну грань його творчості – поетичну. Зі збірки верлібрів “Про дерева і левітацію”, що побачила світ цьогоріч у видавництві “Дискурсус” (с. Брустури, Івано-Франківської обл.), можна скласти досить яскраве уявлення про цю грань.

Багато кому може здатися, що вільний вірш – таке собі модне віяння, що це й не поезія взагалі, й надряпати у стовпчик щось без рим і розміру може кожен – навіть дитина, яка щойно навчилася писати друкованими літерами. На жаль, це поширена помилка, яка, звісно, людей, котрі її припускаються, не характеризує неґативно (якщо вони люблять класичну форму вірша, це теж робить їм честь), але все ж… Почнемо хоча б із “моди”. Якщо це “мода”, то вона аж надто довготривала – скільки років минуло після “Листя трави” Волта Вітмена? Тим паче, що й до нього зародки “праверлібру” існували впродовж навіть не сотень – тисяч літ. “Cмарагдова скрижаль” Гермеса Трисмеґіста, “Веди”, поетичні книги Біблії (Митрополит Іларіон та отець Іван Хоменко так здебільшого й перекладали їх – принаймні Книгу Псалмів та Пісню над Піснями, – “у стовпчик”), дохристиянські cакральні формули (і християнські молитви), зрештою, “Слово про Ігорів похід” (дарма, що дехто – не я! – вважає його містифікацією ХVІІІ–ХІХ ст.: навіть якщо взяти за рік написання пам’ятки 1800 рік – це теж буде час “до Вітмена”). “Мода”, яка триває не одне тисячоліття – це вже не мода, а давня традиція…

Тож у новій своїй книзі Олександр Клименко сповна віддає належне цій традиції. Та привертає увагу вдумливого читача вона не лише тим, що складається з самих тільки вільних віршів. З перших рядків автор заявляє про себе і як творець несподіваних і незвичних тропів:

Берег,

піраміди сміття на лінії річки,

пейзажна маса з жовтуватим пігментом.

Якась

причетність до метаморфози,

і напередодні –

кістляве перехрестя дерев,

як Екклезіаст,

з якого –

світло.

Образ перехрестя як вибору між марнотою світу цього і “зв’язком із Вищим” (лат. religare) підсилюється й підтверджується в цитованому вірші згадкою про біблійну книгу Екклезіаст, богонатхненним автором якої традиційно вважають Премудрого Соломона. Як наслідок – одразу згадуються рядки про “наймарнішу марноту”, про те, що “немає нічого нового під сонцем”, і те, що ми вважаємо новим, насправді “вже було від віків, що були перед нами” (Еккл., 1: 2, 9, 10) , і те, що “для всього свій час і і година своя кожній справі під небом” (Еккл., 4: 3) . А наостанок – майже “джайнський” штрих:

Не намагаєшся дивитися убік, іти,                      

Комахи лізуть під ноги, наче б у них не було

долі.

Образ цей зримо нагадує про граничну потребу зважувати кожен свій крок, кожен свій вчинок, аби не завдати шкоди ані крихітній живій істоті (окрім хіба що хворобочинних мікробів), ані, тим паче, людині (і тут, на жаль, є свої винятки – адже серед двоногих теж трапляються особи, що подобою ніби люди, а за суттю – небезпечні “віруси”). Кінцеве слово “продовження” зі знаком запитання знову повертає нас до Екклезіаста, до того, що “немає нічого нового” і водночас до Вчення Григорія Сковороди, згідно з яким Божественне Начало “ні початку, ні кінця не має” (зрештою, і в Апокаліпсисі Всевишній мовить: “Я Альфа і Омега”). Паралель зі Сковородою теж не “зі стелі” взята, й не лише з лауреатством нашого поета пов’язана: адже лейтмотив збірки – левітація, здатність літати, протилежність гравітації, земному тяжінню, а по суті – притяганню світу цього з його “марнотою марнот”, – цілком вписується в максиму, яку Мислитель заповідав написати на своїй могилі: “Світ ловив мене, але не спіймав”. Справдешній Сковорода не на п’ятисотках (там його двійник, тезко і однофамілець), – справжнього ж, непійманого дух, віриться, й досі левітує Шляхом Гірним.

Ясна річ, як би грамотно не були складені речення, вони не перетворяться автоматично у верлібр від самого лише запису їх “у стовпчик”. Потрібна, як-то кажуть, образна “родзинка” й, бажано, не одна. Сказати, що Олександр Клименко вміло додає їх у “розчину” вірша, означає не сказати, по суті, “ніц”. За прикладами далеко ходити не доводиться – досить розгорнути збірку О. Клименка на будь-якій сторінці:

Пливе човен з апостолами, і

дерева поклали пальці у холод, гілки

віддавши воді…

(“Дерева…”)

Ми ще повернемось

в білу хатину, під білі –

з дерев’яними,

як натільні хрестики, стовбурами –

вишні.

(“В землі не сховати людського тіла…”)

Тридцяте

листопада:

осінь

переповзає в зиму.

(“Тридцяте листопада…”)

…не існує правди, більшої за материні ступні,

що стоять на чорній землі.

(“Метафізичний протяг упокорено в жінці…”)

Тиша:

брили з хмарами лягають

на землю

білим молоком.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Навіть зараз,

коли час став слухняним,

я пливу, а старезне коріння

прагне стати

схожим на зірки,

що я неквапом

дістаю

із серця.

(“Тиша…”)

А ще ж похилений кухоль, із якого витікає… сон (“Рамена як стіна до вітру…”), єдинороги, що наче діти, “позіхають на схилах” (“Мама-мама…”), осінь, хвора на жовтяницю (“Осінь. Час підримовує Боткіна…”). “боязкі, сором’язливі пні” (“Праворуч…”), неврастенія, яка “татуює” серце (“Валідол не дорожчий від метелика…”), дерева, що левітують, ніби на них написане ім’я Спасителя (“Літнє сюрчання…”), чорний кінь, що “торує небо” й білий, який “смакує зорями” (“Колискова”), Великдень, який “завжди попереду, завжди на виріст” (поема “Великдень з мамою, або Земля тримається на китах”) повітряна куля, що летить “з фізики смерті у метафізику життя” (“Летючий голландець”). До речі, в останньому (пардон, “крайньому”) з названих творів – поемі, присвяченій знаному сучасному українському поетові Петрові Коробчуку, О. Клименко переосмислює образ, що становить назву твору – “Летючий голландець” у нього вже не зловісний корабель-примара, а згадана повітряна куля з живою людиною, котра знехтувала силою тяжіння “марноти марнот”, і мрії якої підносять цю кулю все вище й вище, викликаючи подив і острах у “приземлених” обивателів, що змушені ховатися від скинутих із літального апарата мішків з піском (теж характерний символ життєвої суєти). Тож якщо вже застосовувати кулінарну термінологію, то за концентрацією згаданих “родзинок” твори Олександра можна порівняти не з відомими здобними булочками, де, бува, натрапиш лише на кілька сушених виноградин (і то в різних місцях), а з пиріжками, де численні родзинки слугують за щедру начинку (автора цих рядків пригощали такими колись у дитинстві – досі не можу забути того неповторного смаку).

Звичайно, тут криється й певна загроза “передати куті меду” (чи знову ж таки “родзинок”), перетворити поезію на громаддя химерних метафор заради самих лише самих метафор. Поет, на щастя, розуміє цю небезпеку й не скоряється бездумно напливу образів – він розкладає їх на папері власної фантазії, немов пасьянс, де є своя закономірність, свої знакові “карти”-тропи-персонажі. Один із таких лейтмотивних образів (окрім дерев і левітації) – згадані вже єдинороги, що з’являються в кількох творах збірки (“Мама-мама…”, “Будинки в снігах, кульбабах…”, “Валідол не дорожчий від метелика…”): у світовій системі символів ці загадкові істоти (можливо, представники якоїсь із паралельних земних цивілізацій) зазвичай уособлюють хоробрість, шляхетність, мудрість, силу, чистоту, непорочність, духовну відкритість (Діву Марію часто зображали з єдинорогом біля ніг, а середньовічні християнські містики використовували емблему єдинорога, як символ Христа, пам’ятаючи слова святого апостола і євангеліста Луки: “Він [Всевишній] ріг спасіння підніс нам у домі Давида, Свого слуги, як був заповів відвіку устами святих пророків Своїх, що від ворогів наших визволить нас, та з руки всіх наших ненависників, що вчинить Він милість нашим отцям, і буде пригадувати Свій святий заповіт, що дотримає й нам ту присягу, якою Він присягавсь Авраамові, отцю нашому, щоб ми, визволившись із руки ворогів, служили безстрашно Йомуу святості й праведності перед Ним по всі дні життя нашого” – Лука, 1: 69–75 ). Кожен із цих образів-символів, як бачимо, має кілька смислових пластів, що робить поезію Олександра Клименка не вільною від певного герметизму. Такий підхід багато в чому близький до творчої методики чеської поетеси Броніслави Волкової, причому паралель тут – не так у розлогій тропіці (хоча і в ній теж), а й у багатогранності таланту авторів: пані Броніслава відома не лише як поетеса і науковець, а й як художниця-колажистка (роботи Б. Волкової використані при оформленні її збірки “Неприналежність”, що побачила світ 2014 року українською мовою в Луцьку, у Поліграфічно-видавничому домі “Твердиня”), а О.Клименко у рецензованій книжці виступив не лише як поет, а й як дизайнер обкладинки, по-своєму осмисливши картину славетного австрійця Еґона Шіле (1890–1918) “Будинки і сосни, Модлінг” (якщо сосни в художника, найімовірніше, просто віддалені від будинків, то у прив’язці до поетичних сюжетів збірки дерева літають над ними).

Часопростір у Олександра Клименка, як і в Броніслави Волкової, вочевидь, незвичний – він і від читача вимагає “вміння плавати”, чи то пак “левітувати”. Ньютонівські закони там не діють, на зміну фізиці приходить метафізика, і як наслідок – між життям і смертю, між минулим, сучасним та майбутнім, між сном і дійсністю грані настільки стерті, що іноді навіть буває важко визначити, в якій із реальностей живе ліричний герой. Сальвадорові Далі колись пощастило збагнути плинність і відносність часу (що він, врешті, й зобразив 1931 року у славнозвісному полотні “Постійність пам’яті”). Авторові книги “Про дерева і левітацію”, як видно з його візій, це теж виявилося під силу:

Час мінливий:

не встигає звикати до тебе.

листя кленове.

Я люблю, коли тече вода:

вона

залишиться.

Чи правомірно в цьому випадку вести мову про сюрреалізм? Звичайно, за бажання елементи його можна знайти навіть у казках, складених народами світу ще задовго до Далі, Магрітта, Міро чи Бретона. А “Сон” Тараса Шевченка? Одначе я вважаю, що варто відділяти “мухи від котлет”, себто сюрреалізм як літературно-мистецький напрям, що виник на початку 20-х років у Франції, й сюрреалізм як метод художнього осмислення дійсності, який (як і верлібр), по-перше, не має конкретних “дати” й “місця народження”, а по-друге, не повинен зводитися лише до автоматичного письма (візії Франца Кафки, наприклад, виписані доволі-таки реалістично, якщо не натуралістично). Окрім того, не варто перебільшувати й ролі Підсвідомого – сюрреалізм як метод не може існувати поза Свідомим та іґнорувати Надсвідомість (це поняття означає якщо не самого Бога, то принаймні канал зв’язку з Ним – адже віщі сни є прямим свідченням наявності і Вищих Сил, і згаданого каналу, через який даються підказки та об’явлення). Чи розуміє це наш поет? Та безперечно, що розуміє! Вже цитувалися рядки про Екклезіаст, апостолів, котрі пливуть у човні, вишні, схожі на натільні хрестики, ініціали “І. Х.” як умову летючості дерев. І не лише окремими образними штрихами, а й цілими віршами О. Клименко підтверджує вектор свого Духовного, Гірного Шляху:

Навіть якщо те,

у що вірю, не справдиться,

дякуватиму тричі Тобі,

Існуючому.

І купивши свічки у

сліпих бабусь, конвалії прийматиму

в подарунок…

Вистачить

слів, аби не питати і повітря,

щоб жити. Вистачить

часу: серце

сурмить.

Комусь може здатися, що у творах Олександра бракує громадянських мотивів. Але це лише на перший погляд. Якщо інтимна чи пейзажна лірика не залишає читача байдужим, спонукає його до роздумів про життя – вона вже є громадянською, вже є соціальною. Стародавні греки розрізняли чотири види любові – Агапе (Любов Божественну), Філію (любов братерську, дружню), Ерос (любов плотську) та Сторґе (любов батьків до дітей і дітей до батьків, з якої починається й любов до Батьківщини). Наприклад, “Пісню про рушник” Платона Майбороди, Верменичеві “Чорнобривці” ба навіть багато що з інтимної лірики Василя Симоненка, особисто я сприймаю, як яскравий вияв Сторґе, себто як твори про Україну. Так і в Олександра Клименка – особливо це стосується поеми “Великдень з мамою, або Земля тримається на китах”, присвяченій матері поета Ніні Іванівні, – щемливі спогади дитинства і юності так чи інакше вибудовують асоціативну паралель “Мати – Україна”.

Вище вже мовилося про герметизм поезії Олександра, проте не варто уявляти його таким собі мізантропом, відлюдькуватим диваком, який живе тільки у власному вигаданому світі. Тим, хто бачив публічні виступи О. Клименка (і як письменника, і як музиканта), тим, хто буває на презентаціях книг митця, завжди впадає у вічі його щира, товариська вдача, дотепність, вміння тримати невимушений контакт із глядачем чи слухачем. Зустрічі з Олександром Клименком ніколи не перетворюються в нудний монолог, а завжди є жвавим діалогом (чи радше полілогом) з аудиторією. А ще як візьме до рук баян…

Скільки там на моїх електронних? Ого, далеко за північ… Сашко, напевно вже спить, і сняться йому нові сюжети майбутніх книг. А можливо, й не спить, а сидить за комп’ютером, дошліфовуючи новий твір – адже безсоння для творчих людей – не завжди хвороба, часто це – стан душі, в якому народжується мистецтво. Дай, Боже…