Ніколи не розуміла захоплення живими мерцями, яка останнім часом епідемією охопила молодь. Ба, більше: нині навіть першокласники вимагають купити не дракончика чи, скажімо, динозавра, а «зомбака». Дівчатка ж, замість Білосніжок та Попелюшок частіше просять якусь Дракулауру чи Клодін Вульф із серії Monster High. Якщо ж додати кількість кіносценаріїв та комп’ютерних ігор на тему зомбі апокаліпсису, що збільшується просто таки в геометричній прогресії, усвідомлюєш – це не що інше, як справжнісінька мода. Проте, мода є мода, тож варто лишатися в тренді.

Ще однією даниною зомбі-буму є новий роман українського письменника Макса Кідрука «Не озирайся і мовчи». Зомбі тут постають у різних подобах: спершу у вигляді борсука, збитого випадково автівкою, потому в образі однокласниці головного героя, що у нього на очах кинулася із даху 12-поверхівки, а на завершення – у подобі напівзігнилої школярки, яку її одержима бабуся (яка теж, зрештою, виявилася зомбі) поставила охоронцем між реальністю та часо-просторовою булькою, існування якої суперечить здоровому глузду, і все ж таки вона існує. Утім, вони більше відіграють роль ефектної декорації до головної ідеї роману. Бо насправді книжка зовсім про інше.

Загалом, жанр «Не озирайся і мовчи» складно визначити. Цей роман – жанровий мікс, оскільки поєднав у собі риси науково-фантастичного твору, детективну лінію з розшуком колишніх мешканців будинку, що стояв на місці нинішньої багатоповерхівки, й психологічну драму. Водночас його можна зарахувати до підліткових романів, ніша яких в новітній українській літературі лишається практично порожньою. Бо головний герой твору - підліток, восьмикласник Марк Грозан, і автор ненав’язливо порушує теми, досі табуйовані в літературі, але які хвилюють сучасну молодь: перше побачення, перше кохання, перший секс, причини підліткового суїциду тощо. І навіть ненормативна лексика, що час від часу з’являється у розмовах героїв (і про це автор застерігає на початку видання), виглядає природною і органічною – все, як у житті.

Попри таке жанрове розмаїття, роман видається надзвичайно цілісним, захоплюючи читача вже з перших рядків. Інтрига починається тоді, коли Марк випадково знайомиться з дівчинкою Сонею з паралельного класу, що живе поверхом вище, а та відкриває йому секрет, як за допомогою будинкового ліфта потрапити до потойбічного світу, про існування якого ніхто не здогадується. Цю таємницю їй відкрила загадкова бабуся, яка завітала в гості п’ять років тому, і відтоді Соня частенько тікає в той інший світ, коли реальне життя стає, на її думку, нестерпним.

Критичний розум хлопця, вихований на науково-популярній літературі та наукових експериментах, що їх Марк постійно проводить із рідним дідусем, виступає проти такого. А коли він переконується: аномалія таки існує, починає шукати їй наукове пояснення і докопуватися до суті речей. Утім, ця жага знань у фіналі не довела Марка до добра. Адже, якщо тебе застерігають, що треба не озиратися і мовчати, то цих інструкцій слід дотримуватися беззастережно – зі світом зомбі жарти кепські.

Водночас, «Не озирайся і мовчи» варто прочитати і дорослим. Передусім, для того, щоб краще зрозуміти своїх дітей, які опиняються сам на сам із жорстоким і часто несправедливим світом. І спробувати самим собі відповісти на запитання, що їх у романі підлітки ставлять дорослим: як протистояти насиллю в родині? Як убезпечити себе від постійних принижень і агресії у школі (того, що зараз називають модним словом «буллінг»)? Як добитися справедливості та покарати винуватців?

Якщо це вам вдасться – вас можна привітати. Бо дорослі в романі у таких ситуаціях виглядають розгубленими і безпорадними. І дід Марка Арсен, який все знає і все може, але йому не вистачає снаги захистити Соню та її матір від бузувіра-батька, доки ті самі не заявлять у поліцію (а вони цього робити не поспішають – кожна з власних мотивів). І батьки Марка, яким дали зрозуміти: вони не зможуть через закон покарати старшокласника на прізвисько Центнер, що довів восьмикласницю до самогубства, а тоді кастетом ледь не вибив їхньому синові око, бо «у нас все схвачено, за все заплачено», і «ви нікому нічого не доведете». І вчителі, яких усі ці проблеми у стосунках між однокласниками, «розбірки» і суїциди не так хвилюють, як більше «напрягають», тож вони готові на все, аби проблему швидше усунути, але не вирішити.

Прикро, що світ підлітків і світ дорослих у романі – це так само дві паралельні реальності, які співіснують, але не перетинаються. Це – не авторська вигадка, а діагноз сучасному суспільству від письменника Макса Кідрука. І не відомо, кому тут складніше – підліткам чи дорослим. Останні – ще з тих колишніх часів, де систему моральних цінностей і координат у соціумі будували на невідворотності покарання з боку «вищих інстанцій»: директора школи, правоохоронців, ще раніше – парткому, зрештою – Бога. І їм складно зрозуміти, що нині це вже не працює і тепер за справедливість доведеться боротися самотужки - у прямому сенсі.

Сучасні діти це розуміють швидше. І саме підліткам випадає приймати дорослі рішення і брати на себе відповідальність – як із ідеєю позбутися батька Соні, переправивши його до паралельного світу. Щоправда, ця ноша виявляється для обох непосильною і, зрештою, руйнує крихкий зв’язок, що сформувався між героями на початку.

Із дорослих до розуміння цього у фіналі дійшов лише батько Марка, який жорстоко розправився із кривдником свого сина, забезпечивши собі перед тим беззаперечне алібі. «Віктор розумів, що світ насправді простий і безсторонній – саме так, цілковито безсторонній, не добрий і не злий. Думав, що немає ніякої вищої сутності, яка би стежила за нами і виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хисткого балансу між добром і злом, дбав про нас самих, – і якщо ми втратимо віру, піддамося слабкості і опустимо руки, то зрештою, раніше чи пізніше, усе зійде на пси, а час застигне, як, наприклад, він застиг у Північній Кореї, або ще гірше, час посуне назад, як у Ірані, Росії чи Сирії… Певна річ, Віктор хотів покарати Центнера, однак завдати лише болю не прагнув. Основною метою було показати підліткові, що світ завжди подбає про відплату загнати глибоко під шкіру знання про те, що жодна кривда не мине просто так, і за кожен учинок раніше чи пізніше доведеться розплачуватися», - переконаний сам письменник. Для більшої переконливості, Віктор ще й фотографує жертву після побиття, а тоді, встановивши на новому ноутбуці браузер ТОГ (систему, яка шифрує місцеперебування відправника), раз на 2-3 місяці із новоствореного рейкового аканту надсилає жертві одну з таких фотографій. «Просто, щоби бути певним, що Центнер пам’ятає: нікчемний і паскудний світ досі тримає його за горлянку».

Звісно, з Максом Кідруком можна посперечатися щодо того, як відновити в суспільстві баланс добра і зла, але заперечувати його право на власне трактування реалій сьогодення не випадає. Тут, як у тому ж романі: маєш версію – маєш право експериментальним чином підтвердити або ж спростувати її. Свою гіпотезу автор аргументував досить вагомо й реалістично. І від усвідомлення цього стає незатишно, адже змушує замислитися над багатьма речами, які в своїй основі є неправильними. Але вони є.

А ще – неправильним, хоча й логічним, видається фінал твору. На тлі сучасної молоді Марк Грозан – приємний виняток. Він захоплений життям і наукою, він критично ставиться до реальності, намагаючись усьому відшукати пояснення, він не боїться експериментувати. Він би вистояв у протистоянні з Центнерами та іншими «переростками», не зламався б, бо в його житті були дід Арсен і Наука. І в майбутньому міг би продовжити наукові розробки Якова Соля і, можливо, навіть стати Нобелівським лауреатом…

… якби не автор, який вирішив вчинити, як свого часу Тарас Бульба: «я тебе породив, я тебе і…». Але хіба можна за таких умов сперечатися з автором?