Re:цензії

26.04.2017|07:36|Богдан Завідняк, поет, перекладач, доктор філософії

Поетична чуйність і передчуття

Адель Станіславська. Мереживо душі. Івано-Франківськ: Лілея-НВ 2012. – 144 с.

Бувають поети дивовижно ліричні, обласкані пишнотами натхнення, що гойдають їх на хвилях життя. Вони прагнуть донести людству якусь болючу правду про існування, сповістити свою теодицею болю. Та життя неблаганної Кліо вносить свої корективи, залишаючи таємницю їхньої душі за сімома замками на мінорній ноті як невтішні висновки. А бувають такі, що свідомі чесноти своєї скромної місії землянина, промовляють у віршованих рядках строфи відречення від земних тягот, наче передчувають щось невблаганно рокове і хочуть неодмінно поділитися цим передчуттям, розділити свої біль і радість. Своїм оптимізмом вони народжені сповістити мажорну інтонацію, кличуть за собою, вселяють у серця людей віру, надію і любов. До таких поетів у нас особливе ставлення. Та й у житті вони щиріші, добріші, оптимістичніші, радієш від зустрічі світла на їхньому обличчі.

Здавалося б, такі світельця добра не пишуть товстих фоліантів, а мережать: ні, далеко не пастки ілюзій. Вони ткатимуть промінцями своєї душі не важкі гобелени, а вестимуть тонші і легші волоконця душі, піддатливі житейським вітрам. І стократ печальніше, коли, рефлектуючи, попередження про фатумні перекоси долі нашіптує їм ще молода віщунка, як ось:

 

Не полишає душу мука…

А час виписує штрихи

на серці, що карбує стуки,

як лезом, крізь усі шляхи,

 

якими йшла, іду, ітиму,

допоки стелить доля їх –

весна у літо, осінь в зиму,

а там… в неораний обліг,

 

де, може, проросту травою,

убрана в чистую росу,

не взявши й крихти за собою

із того, що тепер несу.

 

Ці слова належать талановитій поетичній ткалі, що взяла своїм псевдо ім’я та прізвище – Адель Станіславська (Олександра Федорів, нар. 1976 р.). Тож мова про таємниці жіночої душі, її поетичні скарби і відкриття, психологію віри і любові, того, що читається поміж рядками і лежить у авторки на серці. Вже від цього одного лоскітно і щемливо, бо це значно вище аніж параметри вузького і елементарного біосу. Це психологія творчости, її мотиви і теми. А якою може бути тематична палітра в сьогоднішньої жінки літератора, що живе поміж правдою і кривдою соціуму, у вирі подій міста чи села, поміж фатальним і екзистенційним холодом і раптовим спалахом пристрасті як омріяного душевного тепла? Це палахкотіле зізнання, мов бурштинова квітка, проглядається в образі ліричної героїні, що самотньою блукає вуличками нашої епохи, входить своїм тендітним контуром у міфологічні печери нашого драматичного, ба навіть і трагічного часу. І коли є в авторки дар випромінювати високу ауру, то в неї з’являтиметься й шанс зуміти виразити високі ідеали на які вже від класичної доби взорує людство.

Перед нами вже друга збірка лірики Аделі Станіславської, що після тем її поетичної ластівки «Во ім’я любові» (2010 р.) набирає висоти, і пробує триматися ближче земної поверхні, відстежувати чіткі обриси і милі риси свого знайомого багатого поетичного пейзажу в передчутті, немов якоїсь раптової травневої грози. Що ж, звісно, що за таких умов певніший буде лет, інстинкт самозбереження дозволить випростувати крила за кращої погоди, вивести у світ дітей, зберігши при цьому чарівну  прикарпатську вроду. Однак поети люди непередбачливі. Вони, назвавшись такими, підвладні ліричному голосу в якого своя мова, візія і доля. Їхнім крилечкам судилося загравати з небезпечним полум’ям перед обличчям таємничої вічності. Тож поетка у збірці «Мереживо душі» (2012 р.) не має наміру пропонувати гурманам поетичних звуків сурми і литаври новомодних ритмів, експериментувати з технікою поетичної строфіки, а веде до милозвучних джерел своєї іменникової Музи яка напрочуд ніжна і тонка:

 

Ми п єм свою любов –

вуста до вуст припали,

бентежиться душа,

бурлить шалено кров. («Колише зорі ніч», с. 9)

 

Сльози жінки не заховати за тонким мереживом душі, їй бриніти вже за першого озаріння і відходу ілюзій у прозі життя. Та важливо блиснути кришталевим полиском, черкнути крилом звабливого силуету, притягнути до губ жаданого келиха ледь черлених вуст, щоб дегустація солодкого меду п’янкої муки бува не набила оскоми любовної судомної відвертості. Важливо зберегти поетичну димку поміж силуетами ліричної героїні і драматизмом самої авторки, лише тоді буде дозволено зазирнути у Святая святих її поетичних глибин. А що вони є, це не треба й доводити:

  

Срібними краплинами,

зоре-намистинами

озеро блищить.

 

В клубах пари сивої

жаб’ячими співами

очерет тремтить.

 

Тінями розписані,

вітром заколисані

сутінки нічні.

 

Місяцем підсвічені,

пахощами вінчані

трави росяні. («Літній вечір», с. 24)

 

Такі пейзажні сильветки свідчать про тремтливе коливання ліричного полотна, обережні подихи літньої ночі, яким суголосний настрій та інтонація ліричної героїні. І вони не поодинокі (Див.: «Гроза», с. 30; «Цвіте акація», с. 33). Проте, коли тут вуаль дистанції ще помітна, залишається тепер загадкою, чи не уяву романтичної злуки, яку навіватиме пір’ячко дотику губ до голого плеча, пропонує авторка у вірші «Кавовий аромат» (с. 27). Чи не є це данина потоку еротичної поезії, що поглинає внутрішній світ сучасного Улісса  аби прибити до берега сирен його безнадійно розхитане шалом пристрасті судно? Ми цього вже ніколи не знатимемо, бо коли й хто когось потягає, то тільки саме силове магнітне поле вірша у воронку історичного виру літератури. Тут не  підвладна відповісти на це питання навіть сама поетка. Міграція з реального виміру в уявний провела свій ліричний трансфер і двері до розгадки зачинені, щоб загубитися у снах.

Але мені б не хотілося краяти по живому саме мереживо. Я прагну отримати насолоду від перечитаної збірки, а не наражатися на рубікони поетичної творчості. Та й сама поетка ховає себе в тінь ліричного саду, прагне бути павутинкою:

 

Я – не я.

Павутина…

Донька вітру,

німа сирота,

тінь, заблуда,

що прагне родини.

Вбрід по річці –

немає моста.

Вбрід у темінь.

В глибини…

Через морок –

до центру буття.

Через холод,

колючі тернини…

А допоки ще…

Я – це не я. («Я – не я», с. 28)

 

Вона не довірлива до сльоти осені з її легкою сонцеликою печаллю, а по дитинному віддається травневій насолоді. Хоч осіння тематика в неї по класичному вишукана і граційна («Вальс осені», с. 45; «А він стояв, закоханий у осінь…», с. 57; «Опустилася осінь», с. 105; «На обрусі», с. 112). Що скажеш, – майстриня, ткаля осіннього гобелену («Легка печаль», с. 43):

 

Вдягає осінь паморозь-вуаль

пожовклим травам, щедро огортає

багрянцем-злотом. Вітер, брат її,

розхитує пониклі верховіття

і сипле листом-медом до землі,

що стелиться-складається в суцвіття

із вишукано-стиглих ікебан,

що панна Осінь вміло виплітає,

вбирає ними свій тендітний стан,

коралі калинові зодягає

і зазирає в дзеркало-ставок,

питаючи у зимної водиці,

чи личить їй намисто, поясок,

що ниттю-павутинкою сріблиться?

 

Тож Аделя – це радше й не псевдонім, не мерехтливі склинки душевного вітражу, а сама віруюча героїня, яка тільки доводить своє право ховати чи відкривати тайник своєї душі. Що ж, може це й розумніше. Може, авторське Я має належати людству, раз колись-то відчув поклик до літературної творчості. Може, місія автора обґрунтовано підносити душу з упадків?

 

…Минулого не вернути –

майбутнього не вгадати.

Не дай же собі втонути.

Глянь – світлого так багато!.. («Вірити, радіти, жити», с. 51)

  

Щоб після насолоди від спілкування з ліричною героїнею вдячний читач міг промовити

 

Аделя , обласкана сонцем,

красою тінистою ,

торкне волоконцем.

Куди там? Не вистою.

 

– внявши зову живого мережива її серця («Укради мене», с. 80).

 

У тому, що про поетку говоритимуть і в майбутньому, в мене найменшого сумніву. В її поезії ще живуть мотиви Лесі Українки  і ранньої Віри Вовк, але їх не можна величати сліпим епігонством, що веде стежки від поліської Мавки до бойківчанки з газелиними очима. Це мотиви-зізнання самої Аделі, що обрала високий стиль мислення про наболіле у світі. Звісно, й у світовому кінематографі і театрі можна віднаходити ліричні інтонації і теми до своїх поезій, а не тільки в українській поетичній спадщині. Так, «півсвіту плаче, а півсвіту скаче / Кожному – доля власна, одначе…» («Щастя», с. 129). Поетка не баналізує світ почуттів, вони для неї є бальзамом і сакральним спогадом, улюбленою нитинкою, яку легко перетяти наругою, бо сила натягу її крихітна. А хіба не такою й має бути справжня поезія, що виходить з життєвих лаштунків до світла рампи? Так, болісним є це світло, подеколи жорстким і сліпучим, але ти йдеш на нього, нетлею линеш, а по іншому й не можеш. Від себе не втечеш:

 

Та серця раптом озоветься голос:

«Від себе не тікай, це – ти. Це – ти!»

Зерно життя складається у колос,

а в центрі серця – сплетені світи. («У центрі серця», с. 110)

 

Чи не судилося творчій душі хоч щось приховати зі свого? Мабуть, що ні, коли вирішиш бути справжньою Аделею. Вона вже витягнулася, зняті всі маски, залишилося одне мереживо. Спроба змалювати біль душі таки зоріла високою метою.

Може, Аделя, це лиш світлий янгол гарної жінки, щоб допомогти їй вибрати між правдою і кривдою? Особисто я схиляюся до такої думки.

Збірка видана охайно і зі смаком, приковуватиме до себе увагу. Не дивлячись на звично малий формат, віршів у ній чимало. Подекуди дуже рідко трапляється збіг приголосних («вмирала і родилась знов стократ» («Картина», с. 8)), але більше шедеврів-родзинок і вишуканого пера.

Тож ліричній героїні варто линути до висот, заговорити у повноті поетичного росту в наступних книжках. І – щасти тобі, Аделе, на цій дорозі!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери