Сьогодні, коли в Києві генерується клімат виникаючої традиції докторів богослов’я, визнаних державою, в області українського релігієзнавства лише задається планка для такого роду експериментів. У цьому контексті першим і достойним викликом у дослідницькому багатоголоссі звучить праця українського історика й богослова Р. Соловія про феномен Виникаючої церкви.

«Будь-яка спроба що-небуть реформувати в християнстві – смілива спроба» – говорить про книгу автор. Але не менш відважний крок – і писати про такого роду реформацію. Вийти максимально за контекстуальні рамки і говорити про якісно новий спосіб інтерпретації цінностей поза ліберальними і консервативними парадигмами, так звану підозру до метанаративів.

На такий імпульс відваги й саме явище Виникаючої церкви отримало як порцію позаконфесійних наукових досліджень, так й асортимент внутрішніх, схвальних, або ж критичних відгуків. Близько трьохсот сторінок тексту автора дозволяють розширити діапазон цієї дискусії. Виважена оцінка й обережні, але ґрунтовні прогнози автора-богослова, в першу чергу, про ритм і про структуру. Про явище, яке існує вже в багатьох контекстах, і достатньо голосно звучить для дослідницьких чорнил. Про феномен, з богослов’ям чи практиками якого, можна не погоджуватися, але точно знати про контури та ядро його існування. Про актуальне.

Композиція книги – поліфонічна, поліфілософська, де окремі групи мелодій, ключові фігури континентальної філософії ведуть розмову із читачем, а Роман Соловій виступає і модератором диспуту, і його рупором. Кожна цитата несе самостійний інтонаційно-ритмічний розвиток, та автор намагається зберігати рівноправність тактів, власноруч розставляючи кульмінації, акценти, знаки запитання. В рамках книги чітко локалізовано явище Виникаючої церкви в чотирьох рівневих пластах, якісних зрізах.

Перший шар розмови із читачем звучить горизонтально. Р. Соловій окреслює масштаби дослідження, задає тон, подає матеріал у форматі вектору. Таким чином, у першому розділі йдеться про виклики постмодернізму як про насамперед загальнокультурний контекст до появи феномену Виникаючої церкви. Вводяться нові дефініції, розкривається завіса, здійснюється свого роду екскурс до світу понять та суджень авторів нового руху. Звичайно ж, академічний стиль, задля адекватного та об’єктивного сприйняття меседжу змісту, вимагає вільного плавання серед маси філософських та богословських термінів. Перед прочитанням варто мати на увазі, що це не науково-популярний виклад, а наукова праця з нагромадженням понять максимально повних і широких. Власне, це дозволяє автору якнайщільніше вмістити в текст об’ємний шифр концептів і бурхливих інтерпретацій.

На сторінках першого розділу рефлексують Е. Макінтайр і С. Хауервас, Р. Міддлтон і Б. Уолш, Р. Бокем і Д. Гроотхайс, К. Рашке і Б. Бенсон,  Р. Стакхаус і К. Ванхузер, Г. Фрай і Дж. Ліндбек, М. Дріскол і Д. Паджітт. Деякі з них можуть вперше говорити в такому форматі до українського читача. Автор знайомить аудиторію із новими іменами, створює полемічну платформу, де сучасні протестантські богослови обговорюють в різному світлі перспективи християнства в епоху постмодерну.

Ключовим пасажем другого розділу є богословський та історичний контекст виникнення досліджуваного явища. Диригент книги рухається доцентрово, тим самим конкретизує та заглиблює зміст тексту. Смисли, про які тут йдеться, відображають богословські дискусії й ідеї, що безпосередньо впливали на бачення християнства вже з боку представників Виникаючої церкви. Можна чітко побачити, як характеристика постліберального богослов’я сьогодні відбувається за різними критеріями і способами.

За Р. Соловієм, ця книга – «запрошення для українського християнства подумати дуже відверто, серйозно над тим, як будувати християнське життя, щоб воно було релевантним, зрозумілим, актуальним. Безумовно, християнські цінності є вічними, але форма їх передачі, мова, якою про них розмовляємо, змінюється, залежно від контексту». Йдеться про так званий «наративний поворот» як компонент цієї постліберальної богословської парадигми. Тож як використати «ігрову» природу мови у пошуках релевантності Євангелія? На цей виклик мовою книги намагаються дати відповіді і радикальна ортодоксія, і постконсерватизм, і постлібералізм, Н. Т. Райт (автор «нової перспективи апостола Павла»), Л. Ньюбігін і Д. Бош (автори Концепції «місіонерської церкви»), явище нового чернецтва, і Рух за соціальну справедливість (Д. Уолліс і Е. Камполо). Переважно, відповідь зводиться до такого терміну, як деконструкція, який вводить Лютер по відношенню до горизонтів християнства того часу. Вже в XX ст. щось схоже з історією християнської метафізики зробить Гайдеггер, згодом – Дерріда, запозичивши термін у середньовічного реформатора. Загалом, за Р. Соловієм, ідея деконструкції – ідея розборки, переформатування традиції, інтерпретації культурних горизонтів християнства на певному етапі. Це, по великому рахунку, безперервний процес позитивних метаморфоз, що дозволяє оперувати термінами придатності та здійснювати віру тут і зараз, свіжо й актуально. Це також  і про саморефлексію церкви, критичне відношення до практики та потребу реформи.

Продовжує пістряву мозаїку автор історичною нотою під назвою «Емерджент Черч», яку розбирає дуже детально, виокремлюючи всі наявні хронологічні та смислові мотиви. І плавно занурюється, переходячи до ядра дослідження, тобто внутрішньої моделі ще доволі молодого руху Виникаючої церкви. Р. Соловій виголошує матрицю явища у двох іпостасях: теоретичній та практичній, котрі несуть глибоке змістове навантаження від герменевтики, сотеріології, есхатології, антропології до літургійних та місіонерських практик. Описуються та аналізуються богословські переконання, тенденції та прагнення християн нової епохи. Також аудиторія книги має чудову можливість скласти максимально широке уявлення про практику, нову форму реалізації християнської аксіології, підходи до організації життя та служіння певної церкви, яку можна вважати фоловером ідей церкви Виникаючої.

Говорячи про підходи, котрі коригуються культурою постмодерну, де «кожна історична епоха ставить перед християнством важливий виклик, від відповіді на який залежить його майбутнє», Роман Павлович називає досліджуваний підхід таким, що обходить стороною традиційну євангельську теологію і пропонує інший, більш прийнятний шлях «пост-консерватизму». Одним словом, феномен із смисловим навантаженням «емерджент» – яскраве й неоднозначне явище, критичне й глобальне. Хоч автор устояв перед спокусою надавати контрастну оцінку досліджуваному феномну, головна його мета – зрозуміти, а не судити. Він також і не займає жодну з позицій, тому за характером книга не в дусі 95 тез або аргументацій Капуто.  

Загалом, праця Романа Соловія більш схожа за настроєм до «Алілуї» Коена: має всі шанси за ґрунтовним наповненням та зразковою формою увійти до чартів як першопрохідна на ниві зображення та аналізу явища Виникаючої церкви. І задає надзвичайно високу планку, стандарт для українських богословів та релігієзнавців, хто розвиватиме тему, створюватиме свої версії відображення в науці постмодерністської еклезіології з її критичною теологією.

Тож, читати книгу можна зосереджено й повільно, можна ставити на репіт, розбирати на цитати, а можна вбачати в ній і долю Виникаючої церкви, як нам мене, позитивну, напророчену самим автором: «та частина її доробку, яка виявиться адекватною відповіддю викликам часу, буде осмислена і сприйнята церковною свідомістю, а решта залишиться на маргінесі богословського дискурсу та церковного буття».