Re:цензії

25.05.2016|07:25|Юлія Юліна

Любов і шмарклі у Львові

Львів. Кава. Любов: збірка / укл. і передм. Н.Нікалео. — Харків : Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2015. — 272 с.

Кажуть, що Львів — це душа України. Багато людей знаходять у цьому місті певну магію, не притаманну, на їх думку, жодному іншому населеному пункту нашої держави. Отож 10 жінок-письменниць із різних міст України вирішили описати любовні історії людей, які відбуваються на тлі міста Лева.

Якби з цих десяти жінок треба було обрати ту, яка найкраще впоралася із завданням, і коронувати її, це однозначно була би Вікторія Гранецька.

Оповідання Гранецької “Абонентська скринька” тримає увагу читача від першого до останнього рядка. Ті, хто читав хоч один роман цієї письменниці, зрозуміють, що й в оповіданні вона ні на мить не зрадила своєму стилеві. Це, як завжди, містична історія із неочікуваним фіналом. Дівчина на ім´я Злата пише листа самій собі і має прочитати його через 5 років і проаналізувати, що в ній за цей час змінилося. Однак сталося так, що Злата отримала відповідь на свого листа від себе майбутньої. Читач має змогу спостерігати за тим, як складається життя дівчини, яка слухняно виконує поради себе майбутньої, як поступово відвертається від подруг, “забиває” на батьків.

“Віддалилася й від подруг, від Марійки, подумаєш, велике діло ті подруги — коли вона має ту, з якою жодна подруга не зрівняється... Вона має себе. І ця нова Злата не робить помилок”.

А пізніше ми бачимо, до чого призводить непослух. Варто було їй один раз зробити всупереч порадам/указівкам себе майбутньої, як геть усе летить шкереберть: і навчання, і робота, й особисте життя. Письменниця намагалася донести до читачів думку про те, що власну долю, бодай частково, можна змінити, якщо вчасно зробити правильний вибір.

Наприкінці твору авторка трохи намудрила, зробивши подвійний фінал. Задуму письменниці він, у принципі, відповідає, але трохи псує загальне враження від твору. Найлогічнішим була би смерть Злати (бо ж яка смерть! Гранецька настільки філігранно виписала всі деталі, що аж дух забиває від такої розв´язки). Але авторка вирішила дати своїй героїні другий шанс і показати, як закінчилася би історія Злати, якби та свого часу обрала іншого чоловіка. Без цього паралельного фіналу можна було би обійтися, але менше з тим. Вікторія Гранецька забрала “золото”.

Якби треба було обрати оповідання, в якому найтонше виписані почуття, я би надала перевагу “Передчуттю” Наталі Гурницької.

Письменниця оповідає про молоду жінку, самотню матір на ім´я Леся, яку вагітною покинув її чоловік. Десь в іншому житті він мав так само вагітну коханку і вмовляв колишню дружину зробити аборт. Чоловік, якого Леся колись кохала, умовляв її позбутися дитини, про яку вона так мріяла!

“Ні, неможливо. Він знає, якою бажаною є для неї ця дитина й аж ніяк не може пропонувати їй таке. Вона кожного місяця так чекала, коли у ній зародиться нове життя, а воно ніяк не виходило: розчарування за розчаруванням, і ось тепер, нарешті... Леся мовчки дивилася на нього і не вірила, що колись кохала цього чоловіка, прагнула мати від нього дитину. За щось же ж вона полюбила його? Куди воно все поділося в ньому?”

Леся народила сина, сама заробляла, утримувала себе й дитину. Але кохання зустріти не могла. Жінка, яку колись зрадили, з часом стає цинічною. Зрештою, героїня почала думати, що можна прожити й без любові.

“Зрештою, не всім же дається долею справжнє кохання. Хіба відсутність кохання — перешкода для того, щоб почуватися щасливою?”, - кілька разів повторює протягом твору головна героїня, ніби переконує себе у цьому.

Але згодом знаходить Богдана. Але чи можна назвати коханням те, що виникає під час першої зустрічі чоловіка й жінки? Ось він приходить до неї додому по роботі, він — її клієнт, вона йому всміхається, кокетливо зазирає в очі. Ввічливість — може сказати хтось. Можливо. Але Лесі дуже подобається, що його нога торкається її ноги, а його рука от-от торкнеться її колінця. У перші хвилини знайомства. Того ж таки дня вони вже й гуляють разом, і цілуються, і навіть сплять. Що це: кохання чи пристрасть? Більше схоже на друге. Обоє молоді, неодружені, гормони буяють. А кохання — це все-таки глибокі почуття, які ґрунтуються на знаннях одне про одного.

Чоловік виявив бажання стати татом для її сина. Це ж кохання, скажете ви. Але жоден чоловік не захоче виховувати чужу дитину за 2 тижні (!) знайомства із жінкою. Тож тут письменниця просто показала свою романтичну натуру, їй хотілося геппі-енду, і це вдалося.

Хай це не кохання, хай у Гурницької вийшла легковажна жінка, яка закрутила роман із симпатичним чоловіком, але це дійсно оповідання про почуття, емоції, переживання. Це твір, який виділяється серед інших глибиною. Бо навіть статевий акт авторка описала так, щоби він був чуттєвим.

Схожим на оповідання Гранецької є “Ймовірність дощу нуль відсотків” Галини Вдовиченко, але якщо з героїнею  “Абонентської скриньки” ми мандруємо у майбутнє, то герой оповідання Вдовиченко опиняється у минулому. Марко, який переживає кризовий період у стосунках зі своєю дівчиною, вирушає на відпочинок до Львова. Він хоче навести лад у своїй голові. Але випадково герой потрапляє до старовинного Львова, 1913 року. І тут авторка, як ніхто з інших письменниць у цій збірці, детально розписує одяг, взуття тодішніх людей, їхні звичаї, відтворює колорит епохи. Єдине, що бентежить, —  так це те, що Марко опиняється ніби у двох часах одночасно: люди, які його оточують, із ще дальшого майбутнього, 2031 року, але з власної волі запускають якусь програму і опиняються у 1913-му. Така в них гра. Але Марко про неї не знав. Він хотів потрапити у свій 2013-й. Оце накладання часів, як на мене, зайве. Достатньо було просто минулого часу. Виправдати такий сюжетний хід письменниці можна хіба тим, що минулі з майбутнього сповістили йому теперішньому про війну на Донбасі у 2014 році. Щоправда, він цього попередження не прочитав.

Трохи схожим на оповідання Наталі Гурницької є твір Ніки Нікалео “Піаністка”. Але якщо героїня Гурницької займається картинами, то в Нікалео вона живе музикою. Молодій жінці, яка витратила добрий десяток років на недостойного чоловіка, немає де жити. Будинок, у якому вона знайшла свій прихисток, мають продати. Статечний поляк середнього віку, який уважає жінку такою, що “спустошує гаманець і розхитує нерви”, хоче якомога швидше позбутися цього старого дому і хоче, так би мовити, полюбовно розійтися з піаністкою Іреною, яка в ньому мешкає. Для цього він удає із себе мачо, кличе жінку то в кафе, то у філармонію, дарує їй квіти. Зрештою, Ірена закохується в нього, не підозрюючи, що хитрий поляк її дурить. Це — єдина історія у збірці з відкритим фіналом, у якій міститься лише натяк на те, як складеться доля героїв.

Схожа історія, тільки не про піаніно і картини, а про скрипку і гобелени вийшла в Ірини Хомин. В її оповіданні “Мрія про Леополіс” ми знайомимося із німою дівчиною, яка колись гарно співала і грала на скрипці. Тепер, втративши повністю голос, лише грає. Створюючи гобелени для молодого чоловіка, який замовив їх для свого готелю, Юліана закохується у свого клієнта. Протягом усього твору читач має змогу співпереживати героїні, думати про те, чи зможе хлопець переступити через німоту красивої і талановитої дівчини і полюбити її, чи зможе узяти собі за дружину, чи готовий усе життя чути тишу у відповідь. Авторка до останнього залишає читачеві цю надію на краще, але на відміну від “Піаністки”, ця історія закінчується не так оптимістично.

Якби треба було обрати найслабшу ланку, я би обрала оповідання Любові Долик “Дзвінок”. По суті, жодної фабули. Авторка просто описала почуття жінки, яку зрадив її чоловік. Причому описала досить недолуго. Бо ж ти тільки розганяєшся читати, а історія вже й обірвалася. І жодних тобі описів Львова. Взагалі нічого. Просто набір фраз на три сторінки тексту, аби чимось доповнити збірку. Поезія дається Долик краще.

Недалеко від Любові Долик пішла і Дара Корній. В оповіданні “Муза плакала” вона так само описала переживання жінки, яку зрадив чоловік, проте зробила це більш розлого. Оповідання вийшло емоційнішим, тут більше метафор, більше епітетів. Але хотілось би розмаху, драматизму в оповіді, деталей зі спільного життя чоловіка й жінки. Таке враження, ніби письменниця економила на папері. Так буває, коли мала форма авторові не підходить: людина, яка завжди писала романи, часом не може вкласти усі свої думки в оповідання і виходить так, що вона пише ні про що.

Схожа ситуація і в Ольги Деркачової. В оповіданні “Серце зі Львова” вона так само написала ні про що. Є у творі дуже зворушливий момент, коли чоловік дарує випадковій дівчинці, яка загубилася у великому місті, медальйон своєї померлої донечки у вигляді кавового зернятка. Саме цю історію варто би було розкрутити. Чіпляє читача й згадка про загиблого під час бойових дій чоловіка. В оповіданні не вказується, яка саме це війна, але судячи з того, як жіночий персонаж твору називає цю війну, йдеться про АТО на Донбасі.

“Бо я захлинаюся від новин про цю війну-не війну. Знаєш, Адаме, як це страшно? Оголошують, що було вбито десятеро, п´ятеро у важкому стані. Вони не називають імен, а за кілька годин ти дізнаєшся, що один із тих десяти — твій”.

От навколо цієї теми теж варто було “танцювати”. А в Деркачової вийшов якийсь монолог безіменного жіночого персонажа, часом перемішаний із короткими діалогами, волання жінки до якогось Адама. Так, мала форма обмежує автора, не дозволяє йому робити надто розлогі описи, деталізувати історію життя й кохання своїх персонажів так, як це можна зробити в романі, але там досить простору для того, щоби детально прописати одну ситуацію, занурити в неї читача, викликати сильні емоції, залишити післясмак. Деркачова такою можливістю не скористалася.

Однак із цим завданням бездоганно впоралася Тетяна Белімова в оповіданні “Найперший”. Авторка намагалася показати перше юнацьке кохання українки Каті до росіянина Антона. Вони зустрілися у Львові, вона приїхала працювати волонтером, а він — вивчати українську мову. Проте це не його бажання, а примха Антонового батька. Сам Антон уважає українську культуру меншовартісною, другосортною, українців, у тому числі й Катю, він називає “хохлами”. Що дівчина, яка любить свою країну, знайшла в такому шовіністові, знає тільки вона сама. У читача образ Антона викликає радше відразу. Але Катя йому віддається. Письменниця детально описує відчуття дівчини після “першого разу”: як вона сидить на ліжку гола, дивиться у дзеркало на себе, на нього і розуміє, що продовження не буде. У цих стосунків нема майбутнього. Далі будуть інші хлопці, інакші почуття, але цього першого досвіду Катя не забуде ніколи.

Оповідання Белімової чимось схоже на вищезгаданий твір Гурницької, але якщо там уже досить зрілі почуття, то в “Найпершому” ці діти ще дивляться на світ через рожеві окуляри, обирають не розумом, а серцем.

Останнім оповіданням, про яке варто згадати, є “Італійський нащадок” Лесі Олендій. Творові  бракує динаміки. Авторка намагалася описати знайомство української дівчини та італійця, його захоплення Львовом, потім в загальних рисах побіжно окреслила дещо з їхнього спільного побуту. Але виходить, як казка про Попелюшку, яка одного разу випадково зустріла на вулиці принца, який завіз її у казкову країну. Мабуть, у творі забагато “ванілі”, тому він, по суті, нудний. Варто було би додати трохи перипетій, бо інтернаціональні шлюби — взагалі річ не проста, а в сучасних умовах і поготів. Там і мовні бар´єри, і культурні, а подекуди й релігійні. Інша ментальність, зрештою. Варто було би описати бодай один випадок, коли в людей виникло непорозуміння, і показати, як вони його подолали. Тоді історія вийшла би живою.

Отже, загалом це збірка, яку можна проковтнути за один вечір, сидячи у кав´ярні чи навіть у себе вдома, закутавшись у плед. Деякі з творів — одноразові, які навіть не карбуються у пам´яті, але є й такі, які хочеться перечитувати знову і знову, смакувати деталі, переживати ці емоції. Утім, навіть тим письменницям, які поки що не опанували малої прози, варто продовжувати в тому ж ключі і працювати, працювати.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери