Дивно якось усвідомлювати, що про Зигмунда Фрейда сучасне суспільство знає зараз дуже багато, хто, звісно, цікавиться психоаналізом, і трішки менше знають методи психоаналізу його учнів Карла Юнга та Альфреда Адлера. А хто знає хто такий Віктор Франкл? Психологи точно мали б знати, а літератори? Велика подяка видавництву «Клубу сімейного дозвілля», що звернули на цього автора увагу, а саме на його славнозвісну книгу «Людина в пошуках справжнього сенсу» та перевидали її у 2016-му році українською мовою.

Актуальність тематики криється в самій назві книги, проте досить, на жаль, ця тема актуальною стала і для українського читача. Події виключно трьох останніх років глибоко затаїлися у свідомості кожного письменника, який подає нам зміст таким, який він є, але чи це насамперед допомагає читачеві зрозуміти істину? Кожен її бачить по-своєму, через що морально інколи деградує. А як залишитися свідомо хоча б задовільним на тлі цього всього? Подумати лише, чому так багато пишуть про ці події, але не радять як вижити, або хоча б як розрадити собі і не впадати в цілковиту депресію, меланхолію, безвихідь. Чому так багато болю в тих книгах, а заспокоєння від прочитаного так мало? Як зарадити цьому всьому?

Віктор Франкл це зробив більше як півстоліття тому, коли вперше опублікував не під власним іменем, а під своїм тюремним номером, свій спогад нелюдських тортур у найжахливіших тюрмах часів Другої світової війни, який йому вдалося пережити. Читач дізнається на сторінках розповіді про людину, якій пощастило не просто тому, що він народився під щасливою зіркою чи в сорочці, а тому, що він сам себе переконав жити, мати в чомусь сенс. А в чому сенс полягає? І тут може бути кандидатська робота, присвячена цій темі, але суть полягає в іншому: зрозуміти зараз, не завтра, не потім, а саме зараз, що людина прагне, чого хоче, задля чого живе. Тоді і виробляються імпульси механізму, який формує в людині розуміння себе в соціумі, навіть якщо вона поза межами її психологічного, біологічного, соціокультурного чи інших рівнів. Автор ще у передмові дає зрозуміти: «Не шукайте успіху – що більше ви націлені на нього і ставите його за мету, то більші шанси його не здобути. Коли йдеться про успішність, її не можна придбати, її можна тільки прагнути. І вона приходить лише як неочікуваний побічний ефект посвяти людини справі більшій, ніж вона сама, або як додатковий продукт присвяти однієї людини іншим» [с. 16-17].

Далі ми бачимо моменти тортур, які автор мав сили описати, але тільки вершечок айсбергу, бо справжні тортури він не написав тільки через цензуру, огидність, біль, який в ньому так і залишився до кінця життя, як весело він би потім не проводив свої лекції в різних інститутах. Щось подібне людина відчуває у полоні ворога або на війні, коли доводиться воювати.

У спогаді ми читаємо: Отже, коли ми бачили товариша, який курив власні сигарети, ми знали, що він втратив волю до життя, і, втрачена одного разу, вона поверталася рідко [с. 20]. Мова йде про людей, які обмінювали зароблені цигарки на їжу, оскільки по-перше не могли уже їсти через тортури, а по-друге хотіли пошвидше померти, щоб більше не терпіти тортури.

Особливо Віктор Франкл майстерно описує стадії збайдужіння чи адаптації, які переживає кожен, хто примусово опинився в якомусь невідомому місці. Одна із стадій, за філософією автора, називається «відносною апатією»: Труп, який щойно винесли, дивився на мене застиглим поглядом. Дві години тому я розмовляв із цим чоловіком. Зараз я продовжував хлебтати свій суп [с. 38], або:   «Його віру і волю до життя паралізувало, і його тіло стало жертвою хвороби» [с. 90]. Можна тільки уявити, що це за стан.  

Але як в нелюдському середовищі простий психотерапевт вижив? Хто насамперед Віктор Франкл і в чому полягає його метод у психології? Якщо коротко, то Віктор Франкл – всесвітньо відомий психіатр, психотерапевт, філософ, творець так званої Третьої Віденської Школи психотерапії. В основній праці Віктора Франкла  «Людина в пошуках справжнього сенсу» , що була вперше опублікована у 1946 році, викладений його екстремальний досвід виживання в концентраційному нацистському таборі. Цей досвід став філософсько-емпіричною основою для створення нового методу екзистенціальної психотерапії – логотерапії, гідно з якою, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти та реалізувати існуючий у зовнішньому світі сенс життя. Одною з ключових саме людських властивостей є воля до сенсу. Пригноблення цієї потреби, яку Франкл називав екзистенціальною фрустрацією, є частою причиною психічних та невротичних розладів особистості — ноогенних розладів. Як пише сам автор у книзі: Логотерапія насправді є психотерапією, зосередженою на сенсі. У той самий час логотерапія розкриває всі порочні кола й нищить механізми зворотного зв’язку, які відіграють таку значну роль у розвитку неврозів. Таким чином, типова самоцентрованість при неврозі руйнується, замість того, щоб постійно посилюватися [с. 109].

Як насамперед людині врятуватися у цьому світі, вижити, коли немає, здавалося б, сенсу життя ні в чому? Автор частково пояснює: Порятунок людини відбувається через любов і в любові… У стані цілковитого спустошення, коли людина не може виявити себе в корисних діях, коли її єдине досягнення полягає в тому, щоб гідно нести свої страждання, у цьому етапі людина здатна, умовно пригальмовуючи образ коханої, відчути буття. Уперше в житті я спромігся зрозуміти значення слів: «Ангели заблукали в неустанному спогляданні нескінченної слави [с. 53], – пише автор, згадуючи про свою кохану дружину.

Можна завжди саркастично додати, що це лише філософія. Але це далеко не так. Він не просто це написав, а перш за все пережив. Він втратив у тюрмах всю свою родину, кохану, дітей. Але перебуваючи в тюрмі, він звісно, що про це не знав, але проста думка про кохану і підсвідомий діалог формували сенс життя у тюрмі для автора: « Щодо мене, то я не хотів би жити заради моїх «захисних механізмів» і не готовий померти заради «комплексу реакцій». Однак людина здатна жити і навіть померти заради власних ідеалів та цінностей [с. 110].  А перед цим: Якщо б я дізнався, що моя дружина померла, гадаю, усе одно, незважаючи на це знання, і далі б викликав у пам’яті її образ, і моє духовне спілкування з нею було б таким самим живим і так само б втішало мене: «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильна любов як смерть» [с. 54].

Як пережити смерть дорогої людини, якщо вона і була твоїм сенсом життя? Автор і на це знаходить відповідь, вписуючи подібний випадок із своєї діяльності, де до нього прийшов лікар-терапевт і просто не міг пережити смерть своєї коханої. На що Віктор Франкл відреагував: «Що б сталося, лікарю, якби ви померли першим, а ваша дружина вас пережила?» - « О, - відповів він, - Для неї це було б жахливо, вона б так страждала!» На що я відповів: «Бачите, лікарю, таке страждання її оминуло, і саме ви позбавили її цього болю – звісно ж, ціною того, що мусили пережити її і оплакувати» [с. 122].

Так, зараз дуже важко жити в тому суспільстві, яке хоче чогось нового, потрібного для майбутнього, а багато чинників минулого їй не дають самореалізуватися. Але, всупереч всьому, треба навчитися жити в цій реальності. Треба вміти цінувати кожну хвилину свого життя, бо воно не дано людині просто так: «Життя» не означає чогось туманного, воно дуже реальне та конкретне, так само як реальні й конкретні завдання для людини… Жодну людину і її долю не можна порівнювати з іншою людиною або іншою долею. Жодна ситуація не повторюється, і кожна ситуація потребує іншого вирішення [с. 92].

Тоді як знайти сенс життя? Як жити, щоб він був у людини, і вона не прожила свого життя дарма? «Я бачив сенс свого життя в тому, щоб допомагати іншим побачити сенс у своєму житті...» , і далі: «Живіть так, наче живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз» [с. 119] – настановляє читача автор. А решта залежить тільки від самої людини, і далеко не від того, що її оточує.