Писати про останній роман Олександра Клименка доволі складно. Невідомо, з якого боку до нього підступитися… Будь-який «попередній план рецензії» відразу розвалюється, стаючи нецікавим вже на початку його втілення… А ще й така проблема: пишучи про «Приховану фортецю», неможливо не підпасти під вплив авторської стилістики і філософії.

Почнемо з очевидного: прості підрахунки свідчать, що Олександр Клименко писав «Приховану фортецю» неприпустимо довго як для нашого божевільно швидкого часу – три роки (2011-2013 рр.). Якщо поділити 406 книжних сторінок на цей час, отримаємо приблизно третину сторінки А5 формату. Тобто – буквально кілька речень на добу. Щоб видавати книжку або й кілька на рік треба долати планку від кількох до десяти сторінок, – конкурентну боротьбу за кількість Клименко, безперечно, програв…

Наступне припущення – доволі ризиковане: «Прихована фортеця» писалася важко, складно, навіть болісно. Іноді майже на фізичному рівні відчуваються місця, де, з одного боку, автору доводилося відмовлятися від усталених в суспільстві моральних компромісів, а з іншого, шукати опору для нових, щойно народжених сенсів. До того ж, Олександру Клименку треба було постійно звірятися зі своїм дивовижним звучанням – коли слова передають не 100% смислу, а всі 150-200%, – у цьому його стиль споріднений зі стилем Андрія Платонова.

«Прихована фортеця» – це ода провінційним вчителям, інженерам, бібліотекарям, медикам, журналістам – усім тим, кого новітня українська влада, завдяки своїй жорстокості й упослідженості, м’яко кажучи, впритул не помічає.  

Олексій Сергійович і Галина Василівна – одне з таких забутих українських подружжів, вони звичайні шкільні вчителі. Утім, вона захоплюється Джеймсом Джойсом, перечитує, цитує «Улісса», а він – теорією гіперпростору. Саме у таких людей згодом з’являються онуки Івасик і Христина (те, що вони не рідні по крові, не має у світі Клименка жодного значення), які у свої десять років улюбленим поетом називають Вістена Х’ю Одена, а самі грають на сопілці й барабані.

Діти в романі –– це окрема велика перемога автора. Це саме про таких дітей казав Христос, що їм уготоване Царство Небесне. Коли діти страждають – це роз’ятрює душу, та коли діти добровільно страждають – добровільно сліпнуть, протестуючи проти жахливої несправедливості й брехні цього світу – це вже не земні категорії, а швидше ангельські.

Роман Олександра Клименка – серйозний і безкомпромісний (якраз ці слова автор вживає у творі доволі часто). З десяти центральних героїв (включаючи новонароджене немовля і собаку) в живих залишається лише троє. І це не намагання автора натиснути читачу на болючі місця, це – як не сумно й страшно – авторська чесність перед читачем, позаяк він лише зафіксував пропорцію добра і зла в Україні та наслідки цього всього.

Однак фізична смерть – це зовсім не кінець, цей висновок зчитується з багатьох сторінок «Прихованої фортеці». Інакше немає жодного сенсу в народжені і житті цих прекрасних світлих людей, які за задумом Господа, створені для любові, радості і постійного устремління до вічності. 

«Прихована фортеця» – це історія однієї надзвичайно важливої перемоги добра над злом. Зла нині стало так багато, що навіть непримітна провінційна нора – бібліотека – від нього вже не порятує, не дасть прихисток, оскільки з бібліотечного приміщення можна вичавити якісь гроші. Бандити катують й убивають старенького директора бібліотеки, а 10-річний сліпий Івасик маленьким дитячим ножиком так поцілює у шию ватажку, що той падає замертво… І коли згодом вставна керамічна щелепа дідуся-бібліотекаря замінює залізну підкову (викрадену антагоністами) – центральний символ роману, – то у багатьох інших творах це б розсмішило, а у Клименка – сповнило трепетом.

Олександр Клименко написав цей твір у такій тональності відвертості й довіри , під таким інтимним кутом, коли навіть озвучені автором думки Бомбардувальника – собаки з незвичним, єдиним у світі ім’ям, сприймаються як цілком вмотивоване доповнення до тексту, а не недолугий елемент казковості.

Як деякі народи віками живуть у перманентному очікуванні доброго царя, так українці споконвіку очікують на прихід справедливого месника. Спочатку Ющенко, Кличко, потім «Правий сектор», Парасюк, Семен Семенченко дають нації надію на повернення у життя справедливості, а потім один по одному забирають її. Олександр Клименко пропонує нам свого месника – Мамая.  

Безумовно, важко не провести аналогію Мамая з «Прихованої фортеці» з етносимволом українців, уособленням народної сили духу, боротьби з несправедливістю – козаком Мамаєм. Утім, Мамай Клименка живе у криївці у горі, риє величезний тунель у формі підкови (увиразнюючи таким чином свою винайдену філософію), а відпочиваючи, грає не на бандурі, а електрогітарі, і не що-небудь, а західну рок-музику, зокрема – композицію «Солов’ї й бомбардувальники» (звідки й ім’я у собаки) гурту Manfred Mann’s Earth Band.

У «Володарі перстнів» Толкієна, як тільки героям вдається знищити очільників зла, то одразу все їхнє непереможне військо стає безпорадним і вразливим. Міфологія «Прихованої фортеці» дещо інша. Мамай виходить на герць не з головним злодієм (хоча й символічно телефонує йому), а зі злом як таким. Виходить з шаблею і собакою супроти бандитів з автоматами. Фінал – на жаль, прогнозований, хоча: «Бійці не могли збагнути, як узагалі може пересуватися чоловік, нашпигований тисячею куль. Бійці падали на коліна, ховали перелякані обличчя в сніг». Натомість Бомбардувальник таки знайшов і покарав свого особистого ворога Слизькова, який першим викрив їхню з Мамаєм приховану фортецю, зруйнувавши земний рай.

До боротьби Мамая приєднуються й діти. Спочатку вони у своїх фантазіях змагаються з несправедливістю цього світу, легко йдучи на страту заради ідей людяності (тоді як дорослі – здалися, задурманивши свої мізки і душу якоюсь диявольською іронією), а потім роблять це і у реальному житті. Смерть забирає одного з них.

Це книжка – про шлях героя, один із найпопулярніших мотивів у світовій літературі. Цей шлях ані у житті, ані у справжній літературі не буває простим і легким. Згадаймо, що навіть один із найбільш героїчних воїнів світової літератури – Дон Кіхот – теж наприкінці свого роману помирає, отямившись від затяжного безумства.

Дісталося у «Прихованій фортеці» і фарисеям від влади. Якщо той демократичний кандидат у президенти, трискладове прізвище якого, певно, й досі відлунює від будівель Майдану Незалежності – настільки голосно й багато раз його там прокричали, – якимось дивом прочитає цей роман, то у нього є шанс бодай трішки зрозуміти свою роль в новітній українській історії і принаймні переоцінити її, покаятись. Письменник не панькається з ним, висловивши альтернативу версію його отруєння: мовляв, він отруївся ніяким не діоксином, а червоною рибою, запивши її свіжим молоком.

Наприкінці згадаємо улюбленого Івасикового поета – Вістена Х’ю Одена:

– Куди ж ти, куди? – каже вершнику віршник. –
Ущелина челюсті щирить, мов піч!
Де ступиш ногою – потонеш у гною,
Могила поглине, понівечить ніч.

Герої Клименка, одного разу виникнувши на сторінках книги, вже нікуди ніколи не зникнуть: «… безкомпромісні й світлі люди добровільно йдуть на небо». У читача є кілька варіантів: або вклонитися їм, або приєднатися, або… або… ну самі розумієте.

Деякі критики закидають авторові надмірну ідеалізацію своїх героїв, гіперболізацію подій, надмірну жорсткість, поділ світу на чорне-біле… У багатьох інших випадках це, безумовно, мало би сенс, однак «Прихована фортеця» – твір епічний, а у таких творах немає і не може бути пересічних громадян і прохідних подій, – там усе серйозно, по-справжньому, там або ти з нами , або з ними , причім – тут і зараз.

Головне – знищити дракона, а вулиці вже якось потім підметемо.