Re: цензії

10.12.2018|Броніслав Май, доктор гуманітарних наук (Польща)
Віршовані запитання
04.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Великі чари маленької книжечки
03.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Модерні психологізми або свободавибору
01.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Вказування шляху до віри
30.11.2018|Діляра Шкурко
Звідки вона це знає?!
28.11.2018|Олеся Кізима
«Допомагай і надалі тим, хто цього потребує, і ти завжди почуватимешся щасливою»
27.11.2018|Олег Василишин, Ігор Фарина, Тернопільська область
Сумні… гімни і самотність
27.11.2018|Наталя Поліщук
Вростання в майбутнє
26.11.2018|Ігор Зіньчук
Зруйнувати стіну. Неможливе можливо?
25.11.2018|Олег Гончаренко
Версії сутності світу, або Жіночий погляд на “…І нині, і прісно, і навіки вічні…”

Re:цензії

Чорне і біле: відмова від сірого

Олександр Клименко. Прихована фортеця: роман. – К.: Ярославів Вал, 2014. – 416 с.

Коли Юрій Олеша висловив своє захопленням з приводу того, що Олександрові Гріну прийшла в голову така прекрасна тема фантастичного роману («Блискучий світ»), автор образився, позаяк вважав свій твір символічним, а не фантастичним. У новому романі Олександра Клименка «Прихована фортеця» читач знайде чимало художніх елементів, які формально дозволяють віднести твір до жанру фантастики. Наприклад, епізод, у якому Оксану, дружину одного із головних героїв, на пішохідному переході збиває авто: «Від удару Оксанина голова відірвалась від тулуба і, пролетівши тридцять кілометрів, упала на лісовій галявині посеред пахучих конвалій – біля селища Високі Горби». Попри це, якщо вже вдаватися до класифікації, роман Клименка радже символічний, ніж фантастичний.

В О. Гріна вміння головного героя літати символізувало паріння людського духу, щодо Клименка, то в його романі панує дyxless, саме панує, а не переважає. Особисто мені не під силу вибрати із розмаїття символів «Прихованої фортеці» той єдиний, який би одноосібно уособлював бездуховність, проти якої повстають головні герої твору. Автор не змалював князя тьми, зло в романі постає із дріб’язку, роздуваючись і звеличуючись у самопрославлянні. Правду кажучи, на місці Олександра Клименка, я б і за символізм образився. Адже для символізму характерний песимізм, а в «Прихованій фортеці» читач не знайде ніяких декадентських штучок. Не зважаючи на весь драматизм (а місцями й трагізм), яким наскрізь просякнута фабула, роман обнадійливо життєстверджуючий. Щоб бути життєрадісним у ньому забагато реалізму. Грубого відразливого реалізму із нашого українського повсякдення. Зате багато магії, магії людської любові і магії натхнення духом, магії переродження звичайного в дивовижне...

Усі ці відхилення від норм довколишньої реальності дають підстави віднести роман до жанру магічного реалізму, але без жодних відсилань ні до його засновників – латиноамериканців, ні до послідовників, котрі нині практикують цей жанр. Як на мене, у романі відсутні алюзії і на український варіант магічного реалізму, що відомий під назвою «химерного роману» і веде початок від творів О. Ільченка та В. Земляка. Принаймні, якщо ці зв’язки існують, то вони – не поверхневі, а глибинні, тонкі, радше, духовні, аніж кровні. Для прикладу, відомий письменник-шістдесятник Юрій Щербак, відзначаючи письменницьку самобутність Олександра Клименка, все-таки вловлює легкий відголос творця «Лебединої зграї» та «Зелених млинів». Проте головний наголос він робить на тому, що Клименко знайшов «самого себе: свій голос, свій стиль (несхожий ні на кого), свій спосіб оповідки, свій погляд на українське буття, свою міру фантазії та “реалізму”. Роман сумний, страшний, талановитий, зворушливий, наївний (іноді схожий на дитячу літературу кінця ХІХ століття), добрий, дивний, сповнений смертей і страждань, і, звичайно, андерграундний – не для читачів Гончара-Загребельного. Хоча інколи чувся мені голос Земляка».

Остання, відзначимо, заувага цілком побіжна, і вжита, якщо не для мимовільного урівноваження/послаблення тієї високої оцінки, яку Ю. Щербак дає як авторові, так і його творові, то принаймні для звичного намагання вказати полицю можливої прописки твору. Отож, будемо вважати, що з попередньою класифікацією роману ми умовно-приблизно визначилися, лишивши майбутнім дослідникам творчості Олександра Клименка право остаточного рішення, з якої шинелі чи, може, кожуха, вийшов цей письменник. А те, що Щербак після стількох позитивних епітетів зараховує роман до андеграунду, свідчить уже не так про рівень і особливості твору, як про рівень та компетентність вітчизняного читача.

Безперечно, «Прихована фортеця» – роман не масовий, у сенсі не розважальний. Але я не знаходжу причин, чому цей текст не може прочитати велика кількість читачів. Зрозуміло, масова література й андеграунд – явища у певній або й у повній мірі антагоністичні, однак, якщо уявити літературу чимось цілісним, то вони належатимуть до цього цілого, розташувавшись на його полюсах. Знову ж таки, андеграундність і масовість – стани хоча й фіксовані, проте нестабільні. Вони запросто можуть мінятися місцями, плавно перетікаючи або раптово перестрибуючи з одного краю в інший. Відбуваються ці метаморфози під впливом часу (умовно кажучи, у природний спосіб) чи зумисними зусиллями – засобом реклами.

Візьмімо для прикладу Чарльза Діккенса, який свого часу належав таки до масових авторів, нині ж його твори явно не знаходяться у вирі мейнстриму. Протилежний приклад, Габрієль Гарсія Маркес, видавши чотири книги, все ще залишався в андеграунді, лише поява «Ста років самотності» та наполегливість літературного агента Кармен Балсельс, котра з 1962 року взялася вести справи з приводу видань його творів на іноземні мови, хоча до того часу йому заледве вдавалося надрукувати їх мовою оригіналу, вивели письменника на орбіту масових накладів і грубих грошей. (Нагадаю, говорячи про масовість, наразі я маю на увазі лише кількість). Саме тому я не був би таким категоричним, відводячи місце Клименкові в андеграунді.

За своїм духом «Прихована фортеця» – твір аж ніяк не андеграундний, він цілком вкладається у норми традиції. Єдине, роман занадто добре написаний, щоби претендувати на масовість, у цьому сенсі всі його чесноти перетворюються на його вади. Та коли дати спокій масам і звернутися до читача вибагливого, розумного, який гостро мислить і тонко відчуває, а саме до такого шанувальника літератури адресує свій твір Олександр Клименко, виявиться, що у «Прихованої фортеці» – доволі широка аудиторія. Аби тільки хтось зробив бодай невелике рекламне зусилля, вказавши хоча б гіпотетичне місце зустрічі роману із читачами.

Смію запевнити, що інтонаційно твір суголосний переживанням не просто великої кількості людей, а сьогочасним настроям усього українського суспільства. Підтвердження своїм словам (зрештою, не тільки словам; я бачу в ньому однодумця стосовно високої оцінки не тільки конкретного твору, а й творчості Олександра Клименка загалом) знаходжу в одного із найбільш проникливих сучасних українських літературознавців – Марка Роберта Стеха. Наведу дві цитати із двох різних джерел. Стех щиро (радше читацька реакція, аніж рецепція критика) висловлює захоплення талантом Клименка, проте його аж ніяк не запідозриш у компліментарності, навпаки проглядає схильність до об’єктивності – прихильність не усуває критичності: «Я давно слідкую за творчістю цього автора, якого вважаю одним із безперечно найцікавіших прозаїків в нашій сучасній літературі. <...> “Прихована фортеця” зачарувала мене відчуттям чогось світлого, справжнього й змістовного, яке залишається після читання. (А це в нашій сучасній літературі, на жаль, доволі рідкісне явище.) Правда, хоча на емоційному рівні книжка одразу привабила, на інтелектуальному рівні, я не завжди сприймав деякі аспекти її “агіографічно не-літературного” (цитую автора) “стилю”, приміром, різкий контраст між морально чорним та білим, підкреслену ідеалізацію (міфологізацію?) деяких персонажів (зокрема дітей, неймовірно розумних на свій вік) і демонізацію інших, тощо».

Мені здається, що Олександр Клименко своєчасно окреслив і обумовив «правила гри», позначивши маркерами особливості художньої реальності твору, який, не втрачаючи жанрових ознак реалістичного роману, має ознаки казки (відповідає дитячому світові і дитячій уяві) та ознаки міфу (наразі міфу героїчного, про діяння героїв і облаштування ними світу для життя людей), і цих ознак казковості та міфічності цілком достатньо, аби екстраполювати їх на весь роман. Читача не повинні дивувати ні демонізм лиходіїв, ні святість доброчинців. Одні одержимі злом, інші ведені благом. Цю книгу можна прочитати як розлогу молитву впродовж процедури екзорцизму, можна також потрактувати події (дійства), що відбулися під час Революції Гідності, як частину ритуалу цього процесу.

Якимсь чином Клименко зумів передчути ці трагічні події. Повторно надаю слово Маркові Роберту Стеху: «”Прихована фортеця” часом викликає суперечливі враження – там і властиві Клименку інтелектуальні, побудовані за нібито музичними принципами фраґменти, а з другого боку, уривки ідеалізовано героїчні, майже наївні, а проте текст при тому суцільний. І мене особисто вразило в ньому на диво чітке, беручи до уваги, що текст був цілком завершений ще до листопада 2013, інтуїтивно-емоційне передбачення Революції Гідності, а насамперед Небесної Сотні, – отих, мовляв, “безкомпромісних і світлих людей, які добровільно ідуть на небо”. Для мене це знак того, що це не кон’юнктурщина, а що текст вийшов з автентичних рівнів авторового емоційного пережиття та усвідомлення дійсності і в ньому, й навколо нього». До цього хотів би добавити тільки те, що автентичність художнього твору не повинна завірятися подіями реального світу, якби Революція Гідності не відбулася, роман через це не став би менш правдивим і справжнім.

Щодо наївності, яку відзначають як Щербак, так і Стех, окремих художніх колізій, то вона нітрохи не тотожна спрощеності, а тим паче примітивізму. Як на мене, ця наївність – форма душевної або й духовної витонченості світу головних героїв роману. Хоча вони (герої) і ведуть фізичну боротьбу із зловмисниками (хлопчика розшукують за вбивство), все-таки основне протистояння добрих і лихих сил у творі відбувається на духовному рівні. Роман був би лише звичайною гостросюжетною історією, рядом правдоподібних чи фантастичних пригод, якби Клименко не виводив читача на екзистенційний рівень. Галина Пагутяк, прозаїк із дивовижним світобаченням, знаходить у «Прихованій фортеці» три реальності: матеріальну, ментальну і символічну. «Тобто те, що властиве високій літературі, – наголошує вона. – Бо інша не вміє трансформувати прості речі у знаки, так щоб вони залишались при цьому речами. Іноді я вловлювала нотку мелодраматизму: у симфонію потрапляв шлягер. Іноді мене втомлювало насильство, якого можна було уникнути. Пес – чудовий, це справжня знахідка. І звільнені корови – одне з найвражаючих місць». Загалом же, мушу не без приємності сказати, у романі чимало вражаючих місць. Не зважаючи на соціальне підґрунтя романних подій, читач не знайде тут навіть натяку на публіцистичність, усі етичні питання вирішуються суто естетичними засобами і дуже майстерно.

Безперечно, роман «Прихована фортеця» є подією у сучасному українському літературному процесі, але подією поки що недостатньо зафіксованою та осмисленою, що нітрохи не применшує значення цієї події. Я й сам надто довго збирався відгукнутися на цей неординарний твір, і в результаті не сказав нічого з того, що збирався і що варто було сказати. І не дивно, роман багатогранний, багатий нюансами, його повноцінне осмислення можливе тільки у діалозі і багатоголоссі.

Варто зазначити, що «Прихована фортеця» спільно із романом «Коростишівський Платонов» та повістю «Пазл пазлів» складають своєрідну трилогію, подібно до данцизької трилогії Гюнтера Грасса. У Клименка ці три твори також об’єднані місцем дії – селище Високі Горби та його околиці. Утім письменник лише розпочав свою творчу кар’єру, хтозна, можливо, з часом Високі Горби розростуться до розмірів округа Йокнапатофа.

І насамкінець: початкова авторська назва роману – «Д’горі».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

10.12.2018|19:19
Стало відомо, скільки заробляють українські перекладачі
10.12.2018|18:23
Марія Дружко: Для мене найвище задоволення – зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує
10.12.2018|17:53
Провідний британський композитор сучасності представив світу симфонічну композицію «Заповіт»
10.12.2018|16:00
Юний кримськотатарський письменник презентував свою книгу "Тривожні часи"
10.12.2018|13:35
«БараБука» назвала короткий список найкращих книжок для дітей та підлітків
10.12.2018|09:01
У Києві відбудеться презентація книги Георгія Почепцова «Пропаганда 2.0»
09.12.2018|18:10
Презентація книжки Максима Віхрова «Дикий Схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу»
09.12.2018|16:00
Український анімаційний фільм "Мавка. Лісова пісня" переміг у конкурсі ООН
09.12.2018|14:49
У Києві презентували книгу про Сенцова англійською мовою
09.12.2018|13:23
В Україні значно зменшилась кількість друкованої продукції


Партнери