Книга йшла до читача майже чверть століття. Принаймні так стверджує автор. Він писав її у жовтні 1990 – травні 1991 років, а потім у травні 2006 – лютому 2014-го.

1

Це детектив. Підступно пограбовано доньку мільйонера і вкрадено її коштовності. Викрадача знаходять мертвим. А потім на грецькому острові, де перебувають киянин Богдан Лисиця і лондонець Марк Тейлор, відбувається серія вбивств. Філолог і поет стають доблесними самозваними детективами і, звісно, знаходять убивцю.

Сюжет динамічний, і любителям детективів сподобається. Якби події відбувалися в Україні, книгу можна було би успішно екранізувати, вона до цього надається. Втім, за нинішніх кінематографічних див Грецію можна перенести десь на Борщагівку чи Оболонь.“FakiR” – це гримуча суміш із Конан Дойля, Агати Крісті та Жоржа Сіменона. Це вже занадто! Не можна так знущатися з читача. Спочатку я подумав, що це пародія на класику, а потім зрозумів – що лише бліда копія. Враховуючи, що В’ячеслав Васильченко вже написав п’ять романів про детектива Богдана Лисицю, пора б уже створювати щось своє, бо так навічно можна залишитися в учнях, не ставши майстром.

“Тейлор дістав із-за пазухи довгу барвисту пір’їну. І теж поклав. Але окремо.

- Колекція… - сказав багатозначно й затягнувся. – Маестро Холмс зараз би оглянув її, до фантастичного точно й повчально виправив Ватсона і, не встаючи з крісла, назвав би ім’я вбивці. Й на тому можна було б ставити крапку. Але…

- Було б непогано, - погодився Богдан. – І ми б собі мирно відпочивали. – Мрійливо підпустив очі. – Однак… - Мрійливість як вітром здуло. – Те проклятуще “але”… - Від неї не лишилося й сліду. – І воно не дасть нам спокою. Тому… - Зате з’явилась усмішка. – Як заповідав великий Мюнхаузен, - підняв угору вказівний палець, - треба витягувати себе за волосся. Час від часу. Із будь-якого болота… Маємо ж не менше кіла з гаком мозку (принаймні на двох). Спільними зусиллями… Та й помічник об’явився. Такий собі “А.Н.Онім” (алюзія на найвідоміший роман Агати Крісті “Десять негренят” – примітка В’ячеслава Васильченка). Це ж добре! Навіть якщо його інформація й не дасть нічого.

- Чи й, може, виявиться відвертою фальшивкою. Щоб збити нас із пантелику” (стор. 94-95).

Авторові не вдається до кінця дотримати усіх канонів детективу. Наприклад, складається враження, що він дочасно хоче розповісти читачам, хто ж справжній убивця, і ледве стримує себе. Разом з ним і головні герої ніби вступили у змову з В’ячеславом Васильченком і дають декілька підказок читачеві саме на ту особу, яку підозрюють. Принаймні мені вже із середини книги стало зрозуміло, хто є ху. Мабуть, детективів начитався…

Хоча В’ячеслав Васильченко писав книгу майже двадцять років, але відчувається, що не все у ній детально продумав. Воно й не дивно, адже минуло стільки часу від первісного задуму до завершального акорду, так що деякі деталі справді можна забути. Не буду аналізувати всі факти “забудькуватості”, бо тоді б довелось у значній мірі переказати сюжет книги, але уважний читач, мабуть, помітить, що про псевдо-поліцейських Лисицю і Тейлора знало обмежене коло осіб, а коли вони про це кажуть Єлені, та навіть не дивується, ніби знала про це (стор. 143).

2

Головний герой Богдан Лисиця – насправді небезпечний тип. Можна говорити про це з іронією, але краще послатися на самого В’ячеслава Васильченка. Майбутній професор (в наступних романах із цієї ж серії) постійно хоче когось убити. “Невже те розчарування в людях, яке час від часу виникає (чи все-таки викликає? – А.В.) бажання погасити пістолетом, тепер на все життя? Ось як ще буває… Навіщо все це? За що?” (стор. 51). “Я б зараз когось убив… - заскреготів зубами він. Ляпнув це, бо інших слів не знаходив. Які б могли вмістити його біль. Чи, швидше, безсилля – це той самий біль, тільки стократ болючіший” (стор. 270).Богдан Лисиця ніби їде відпочити на грецький острів, а насправді хоче покінчити життя самогубством. Від цього його рятує В’ячеслав Васильченко, підкинувши серію убивств. Проте червоною ниткою через усю книгу проходить тема нещасливого кохання. Регіна, наречена Богдана Лисиці, зрадила йому ще до весілля. Вони так і не одружились. Мабуть, це одне з найсильніших місць у книзі, коли В’ячеслав Васильченко показує не просто робота-детектива, який механічно розслідує вбивства, а живу людину з усіма її проблемами й неминущим болем від нерозділеного кохання. “Після шлюбного фіаско життя перестало приносити насолоду. Та і як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постійно кружляли довкола… Як не відганяв, що не робив, а вони відлітати не поспішали. Навпаки – почали навіть вити гнізда…” (стор. 131).

З’являються нотки українськості головного героя, що свідчить і про еволюційний шлях письменника, який колись писав російською. За великим рахунком, для суто детективного жанру це не має великого значення, та й на подальші події ніяк не вплинуло. Тому українськість Богдана Лисиці в даному контексті можна вважати штучною, тим більше, що у спілкуванні він послуговується англійським відповідником свого прізвища – Фокс, але можна лише прихильно поставитися до намагання автора показати українську душу свого героя: “Богдан Лисиця мешкав у Києві. Він наївно вважав, що Київ – найкраще місто на землі. Хоча, може, це й правда. Бо ж ніхто ще не довів протилежного. Одногрупники вже приміряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англійську та французьку, це значно легше, ніж решті. Можливо, ці люди й зробили правильно. Можливо, на них і чекає успіх… Та ні, усе ж не “можливо”. Точно. Але Богдан твердо вирішив, що успіху він досягне й на Батьківщині. Хоч тут зараз і діється таке…” (стор. 31).

Однак оце вкраплення про українськість Богдана Лисиці не те що виглядає штучним і мало би свідчити про патріотизм самого автора, але насмперед грає злий жарт з В’ячеславом Васильченком. Як можна поєднувати досягнення успіхів на Батьківщині з постійними думками про самогубство? Якщо людина думає про самогубство, навряд чи вона має намір досягти успіх у будь-чому. Це вам скаже будь-який психолог.

Чим би Лисиця не займався, колишня кохана з явно не українським іменем Регіна (кохання патріотизму не передбачає) постійно виникає перед ним: “Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння… те отруєне зрадою марево… Регіна… Фата на її чарівній голівці… Модний костюм на ньому… Вони піднімаються сходами… Сигнал автомобіля… Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???” (стор. 37).

Інколи, правда, наступає одужання від Регіни, від її матеріальної й нематеріальної присутності в його житті: “Що ж, - подумав Лисиця, - роги – одвічна прикраса чоловіків красивих жінок. І тяжка ноша”. І вже вкотре згадав свою шлюбну катастрофу. Яка ж вродлива Регіна. Фантастично! Правда, вона примудрилася почепити Богданові щось схоже на роги, навіть не ставши дружиною. Зупинившись за крок. І раптом… Лисиця прозрів. І – страшенно зрадів. Зрадів уперше за весь той час, що пройшов після “майже одруження”. Зрадів, як це раніше він умів робити у тому, докатастрофному житті, де все здавалося інакшим – світлим і чистим. Чи, може, тільки здавалося?.. Зрадів від того, що подружнє життя з Регіною розладналося не почавшись. Що він лишився вільним, а роги оминули його голову. І заспокоєння приємним теплом розлилося всім тілом. А отой маленький пістолет, що все ще продовжував лежати на дні валізи, здався непотрібом і великою дурницею, так само, втім, як і сам невдалий шлюб” (стор. 68).

Вже згодом з’ясовується, що Регіна – “відома шахрайка, мала кілька паспортів. А такий трюк з Богданом зробила, бо програла в карти (“картковий борг – святий борг!”. Бідолашний мало не з’їхав з глузду” (стор.100).

І чим більше Богдан Лисиця втягується у розслідування загадкових убивств, тим далі відходять думки про самогубство і Регіну. Здавалося би, що це закономірно і логічно. Але яке смислове навантаження у детективі несуть думки головного героя, власне, про Регіну й самогубство? Відповідь залишаю на розсуд читачів.Ще одна характеристика, до якої вдається В’ячеслав Васильченко, - це цифра 13 у житті Богдана Лисиці: “- Знаєте, - задумливо почав Богдан, - не хочу здатись не оригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обов’язково став би моїм. А так – він лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим. Номер школи, де я навчався, - теж тринадцятий. Університетська група на першому курсі – відповідно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Регіна: “чортова дюжина”… “нещасливе число”…” (стор. 40-41). Лисиця й морозиво замовляє у кількості тринадцяти порцій, але, як і у випадку із самогубством і Регіною, цифра 13 – холостий постріл Васильченка, навіть якби його герой жив у тринадцятій квартирі чи до Регіни мав тринадцять коханок.

У детективі важливу роль відіграє кожна деталь. А тут фактично не має суттєвого значення, чи Лисиця бере все від життя, чи думає про самогубство, чи одружений, чи його фатально кинула наречена-шахрайка, чи цифра 13, чи 16. Нема смислового навантаження – і край.

Ще одна спроба у цьому контексті – вірші. Звучать вони у виконанні Тейлора, але це творіння, звичайно, самого Васильченка. Вони ніби органічно вписуються у розповідь, якби не явний прокол: “ – Справді, - світився захопленням аташе, - шикарно. Востаннє я слухав ось таке живе виконання 1991 року. Коли неперевершена Тавара Маті презентувала свою вже четверту поетичну книгу “У вітру на долоні”. Яка це була феєрія. І хоч ви зараз виконували вірші свого родича, вам удалося в нього перевтілитися. Браво. Це справжня поезія. І віртуозне читання. Щиро вдячний” (стор. 322).Мушу розчарувати В’ячеслава Васильченка. Це не поезія, а лише римовані вірші. Але яке самозахоплення собою, яка самозакоханість! Ну, через одного з персонажів, інфікованого мовою автора.

Мабуть, у цьому ланцюжку лише назва роману виглядає вмотивованою. У школі й університеті Богдан Лисиця був фокусником. Він мусив згадати свої навички й на грецькому острові, де трапилися жахливі злочини, аби спровокувати вбивцю і змусити здійснити необачні кроки. Хоча, мабуть, факір – це не просто фокусник, а й… Але Бог з ним.

3

В’ячеслав Васильченко позиціонує себе як знавець мови. Тому дивно, коли авторська мова не відрізняється від мови літературних героїв. Спочатку я подумав, що це іронічна проза, коли автор ставить знак рівності між собою й персонажами, дивлячись своїми-їхніми очима на все, що відбувається навколо. Але висновок усе-таки однозначний: йдеться про звичайне літературне недбальство, коли автор не докладає жодних зусиль, аби виокремити мову літературних героїв й тим самим підкреслити їхню індивідуальність і неповторність.

Можете порівняти самі.

Ось В’ячеслав Васильченко пише у передмові: “І час був такий. І все було “таке”. І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод життя Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор” (стор. 6).

А це вже пише автор у своїй книжці: “Міцний ремінь наліг на плече. Але Тоні йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самих – робити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Не чуди!!!” (стор. 11).

Ось мова Богдана Лисиці: “- Не треба так перейматися. Це всього лиш припущення. Доказів же немає… Ну, а якщо все й справді так, гадаю, ви перебільшуєте його можливості. Та й невелика поразка в бою – ще не трагедія. Мусимо не програти битви. Вирішальної” (стор. 127).

Марк Тейлор теж розмовляє мовою В’ячеслава Васильченка та Богдана Лисиці: “ – Коли це ще буде, - іронічно зауважив поет. – Поки прийде катер з продуктами. Його вивантажать. Потім він піде до материка. Там сповістить до поліції (катер? – А.В.). Ті поки зберуться. Сюди докалатаються. Часу пройде – “вагон і два возики”. Так що не тіштесь ілюзіями” (стор. 290).

Один із персонажів, японець за національністю, теж говорить авторською мовою: “- Ні, звісно. – Упевненість удаваною не назвеш. – Мене оберігає камі. Це наші Вищі Сили. Духи предків. Я з ними дружу. Приношу жертви. Усе, як належить” (стор. 187).

А ось мова Феодороса – грека за національністю, якщо ви здогадалися. Знову чуємо Васильченка: “- Та згадалося мені, - почав він і “детективи” злякались, що “морського вовка” знов у вир далеких спогадів затягне. Але ні. Пронесло: - “Якось ми тихцем від усіх (і – особливо – хазяїна) вихилили по чарчині. Ми так інколи з Андреасом робили. А потім “Орбітом” зажовували. І ніхто нічого не міг подумати. Гігієну блюдуть хлопці. Як у рекламі. Так от. Перекинули коньячку. Загризаємо. Гомонимо. От він і прохопився. На амур натякнув. Свіженький. Каже, так серце у тиски взяло, що й не вирватись. Красуня. Приходила до нього серед ночі” (стор. 286).

Навіть шизофренік, на якого хочуть повішати всі убивства, говорить мовою В’ячелава Васильченка й інших літературних героїв: “- Я знав, що віриш, - розцвіла Мартинова усмішка. – Коли я тебе вперше побачив, ну, там, на трапезі, одразу впізнав. І зрадів. Якби ти тільки знав, як хочеться відчувати поруч рідну душу. Яка не зрадить. Яка допоможе. Яка захистить. І ось тепер ти тут. Боги почули мої молитви” (стор. 144).

На місці жінок я би серйозно образився на автора, але і його героїні розмовляють мовою В’ячеслава Васильченка. Ось, наприклад, Крістін: “- У нас стільки планів … було… - Хрипіти стала ще більше. – Мріяли. Бачили майбутнє в променях слави. Світової, звісно. У телебізнесі інакше не можна. Нагороди… Фестивалі… Богема… Все! Цього ніколи не буде. Він вистрілив у мої мрії… Не розумію… Чому?! Усе ж так добре починалося. Він кохав мене. Я його. Ну, ревнував трохи. Не без цього. Так усі ж чоловіки такі. Сліпі власники. А мені, знаєте, й подобалося. Ревнує, - отже, любить… Дайте сигаретку” (стор. 157-158).

На жаль, я не знайшов жодного (!) літературного героя, який би розмовляв відмінною від В’ячеслава Васильченка мовою. Якісь клоновані вони, чи що?!

Якщо ми вже заговорили про авторську мову, то впало в очі й інше. В’ячеслав Васильченко намагається бути оригінальним, але в результаті зловживає повторюваністю. А коли – знову ж таки! – клонуєш вирази, то це вже не оригінальність, а, даруйте, занудна банальність. Тому й маємо розкидані по всій книзі фрази типу “дивних див і загадкових загадок” (стор. 34), “в жарті жарту небагато” (стор. 40), “реальна реальність” (стор. 86), “таємниця на таємниці сидить і таємницею поганяє” (стор. 120), “чарують убивчими чарами” (стор. 153), “і феноменальні парадокси, й парадоксальні феномени” (стор. 245), “красивою красивістю… сумним сумом… жахливою жахливістю” (стор. 244), “відпочинемо від відпочинку” (стор. 245), “сонна думка думає про думку” (стор. 246), “жахливий жах” (стор. 246), “Катер витанцьовує опівнічний танок. Опівдні витанцьовував опівденний” (стор. 249), “навіть прикольніше за прикольно” (стор. 260), “І це, звісно, вселяло тривогу. Навіть тривожнішу за тривожну” (стор. 267), “яснішим ясної ясності” (с. 273), “нам ще краще, ніж краще” (стор. 282), “німу німоту” (стор. 327), “цікаві цікавинки” (стор. 329), “а ці розваги – усім розвагам розваги” (стор. 336), “усім парадам парад” (стор. 351) і таке інше.

У книзі дуже багато одруківок. Мабуть, тут слід висловлювати претензії не автору, а літературному редакторові й коректору, хоча і сам В’ячеслав Васильченко мав би уважно вичитати те, що надруковане. Ось лише найбільш характерне: “підповісти” замість “відповісти” (стор. 33), “пташиного польоту” (чи все-таки “пташиного лету”? – стор. 98), “рекламну” замість “рекламу” (стор. 100), “туроботах” замість “турботах” (стор. 103), “торгівельному” (чи все-таки “торговельному”? – стор. 131), “кількома хвилини” замість “кількома хвилинами” (стор. 132), “Ви впевнений?” (чи все-таки “Ви впевнені?”? – стор. 138), “волося” замість “волосся” (стор. 156), “намагалися накинули” замість “намагалися накинути” (стор. 156), “стаждання” замість “страждання” (стор. 164), “заздість” замість “заздрість” (стор. 168), “Ви нам тут потрібен” (чи все-таки “Ви нам тут потрібні”? – стор. 243), “ситуація, сам бачте, яка” (чи все-таки “ситуація, самі бачите, яка”? – стор. 248), “поправляйтесь” замість “одужуйте” (стор. 263), “Лисця” замість “Лисиця” (стор. 290), “піштовхнув” замість підштовхнув” (стор. 318), “обов’язков” замість “обов’язково” (стор. 328), “по спинкам” замість “по спинках” (стор. 333), “коли з вона” замість “коли ж вона” (стор. 339), “врознобіч” (замість “врізнобіч” (стор. 338), “вісімнадять” замість “вісімнадцять” (стор. 369), “відання” замість “вітання” (стор. 376), “целепу” замість “щелепу” (стор. 383) і таке інше.

4

Що маємо в сухому залишку? Детектив, автор якого намагався дотримуватися класичних канонів. Якщо вважати, що це перший твір В’ячеслава Васильченка, то він таки добротний. У автора явно є потенціал, аби не лише продукувати кількість пригод Богдана Лисиці, а все-таки виробити власний стиль і з учнів виходити у майстри. Написання детективів у класичному стилі вимагає не лише читання класиків, а й скрупульозного вивчення механізму створення подібних творів. Можемо мати набір усіх складових, як у випадку з Васильченком, але відсутність цілісності руйнує крихкий фундамент, на якому вони стоять. Зрештою, не має значення, скільки тобі років, бо вчитися можна все життя. Самокритичне ставлення до себе, відмова від самозакоханості плюс щоденна чорнова робота (останнього якраз і не бракує Васильченкові) – ось шлях до успіху.

Усе написане мною, за великим рахунком, не потрібне пересічному читачеві. Він поглинає подібну продукцію в електричках чи метро, за письмовим столом чи в ліжку. Для нього головним є карколомні повороти сюжету, пошук разом з автором убивці (а під підозрою усі літературні герої!) й отримання задоволення від прочитаного.

Вдумливому читачеві потрібно вже інше. Не процес читання заради вбивства часу, а вихід на кінцевий якісний продукт. Тому ця рецензія – саме для них і тих авторів, які пишуть детективи, розуміючи, що це не легковажний жанр, а найсерйозніший з усіх найсерйозніших, як би сказав В’ячеслав Васильченко.

До речі, ви ще не знаєте хто убивця? Але ж я назвав ім’я цієї особи. Ех ви, неуважні… Тоді читайте “FakiR” В’ячеслава Васильченка.