Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда

Re:цензії

06.05.2015|07:31|Інна Долженкова

Українська Бразилія для чайників

Марина Гримич. Бранзолія. Київ, Дуліби, 2015.

Марина Гримич знову здивувала. Те, що вона доктор історичних наук - етнолог та антрополог, звісно, ні для кого з шанувальників таємницею не є. Але поява книжки «Бранзолія» стала все-таки несподіванкою для тих, хто звик сприймати автора в іпостасі неодноразового лауреата літературних конкурсів, відомого прозаїка. І тут - сюрпрайз! - подорожні нотатки та ще й про екзотичну країну, де мало кому з читачів судилося побувати.

«Бранзолія» - книга вражень науковця-етнолога, написана рукою художника. У перших «ввідних», тобто в авторській передмові, Марина Гримич ніби читає вступ до «бранзолієзнавства» першокурсникам, підводячи читача до теми з усім своїм фірмовим гумором. Тут згадано найбільш поширені стереотипи колишньої радянської та пострадянської людини про далеку країну «дікіх абізьян».  До речі, в розповідях про історію української еміграції до Бразилії-Бранзолії (так називали цю країну переселенці) ці «дікіє абізьяни» таки виринають у вигляді переказу міфів про щасливу країну, де всю роботу за людей виконують...мавпи.

Колись давно пані Марина сказала, що їй страшенно подобається англійське слово  challenge, виклик. «Бранзолія» видається такою собі відповіддю на черговий «челендж», і то відповіддю адекватною.

З величезного масиву сотень узятих в експедиції інтерв´ю, фото-та відеоматеріалів авторка для своєї розповіді про Бразилію обрала найвиразніші фрагменти. Коли читаєш «Бранзолію», попри поганеньку якість чорно-білих фото, дуже зримо уявляєш собі все, про що пише автор. Височенні крислаті «пінь ори» (араукарії), які в перші роки облаштування на новому місці були найціннішою валютою для переселенців і цілком ужитковим деревом для хат.

«Материкові» українці дуже погано знають навіть рідний край. Що вже казати про таку далеку екзотику, як Бразилія, точніше - життя українських спільнот у ній. Ніде правди діти, слова "українська еміграція" більшість із нас асоціює хіба що з канадськими українцями. Але це радше заслуга потужної канадської діаспори українців, а не результат нашої допитливості. Про українських іммігрантів Бразилії, котрі компактно мешкають на півдні цієї найбільшої латиноамериканської країни, можуть розповісти хіба що фахівці.  Тим часом, вони живуть там уже більше 120 років, зберігаючи мову, побут та культуру предків.

Марина Гримич послідовно описує враження від українських колоній (так називаються українські села, виструнчені в лінії на просіках, що вирубувалися в лісових хащах), починаючи з легенд і міфів, якими заманювали вербувальники українських селян пливти за океан.

Руку сумлінного науковця видно з чіткого структурування «Бранзолії» - окремо виділено розповіді про історію великого переселення; смаки та запахи Бразилії; побут та архітектуру українських колоній; роль церкви в збереженні й плеканні української ідентичності; весільний обряд...

Є тут спеціальний розділ про таку контроверсійну для бразильської української діаспори постать, як Петро Карманський. Цей невгамовний і страшенно неприємний, за спогадами сучасників чоловік, на думку Марини Гримич, став каталізатором осучаснення старої громади бразильських українців, змусивши їх вилізти з глибокої нори патріархальщини.

Проте ця суворо наукова структурованість вражень не заважає авторці висловлювати їх мовою белетристики - живою, позбавленою громіздких синтаксичних конструкцій і не переобтяженою науковою термінологією.

Тут уже згадана крислата араукарія називається «піньорчиком» услід за місцевою традицією, а розділ про всесвітньо відому поетку Віру Вовк називається «Сад божествених пісень». І в ньому панують образи ангеликів із українського раю поетичних візій пані Віри.

Не знаю, чи під час написання «Бранзолії» боролися в авторові науковець із мандрівником-туристом, але в наслідку ми отримали белетризовані «польові дослідження». Ясна річ, не «з українського сексу», а української Бразилії.

Смак незвіданого плоду маракуйї, аромат печеної яловичини шураско, перевернутий календар, де листопад - це наш травень, а Різдво святкують у самісіньку спеку під 40 градусів за Цельсієм - усе це проникає в найчутливіші нейрони тих органів, які відповідають за відчуття. Огром інформації, вміщений у не надто грубий том, такий, що в нього поринаєш, не маючи ні сил, ані, головне, бажання виборсатися. Ото плив би собі та й плив на хвилях авторських оповідок про людей і природу, яких ніколи не побачиш.

Побачити навіч - так, це навряд. А ось відчути до них любов і ніжність, якими сповнена чарівна, як сама Бразилія в уяві перших переселенців, розповідь автора про працьовитість, мужність, дитинну наївність і чисту віру бразильських українців, можна.  

Наприкінці «Бранзолії» є абсолютно пронизливий за емоційністю розділ під назвою «Ностальгія». Для Марини Гримич така емоційність - щось «із ряда вон». Зізнаватися в слабкостях «залізній леді», якою звикло сприймати її оточення, некомфортно, але - необхідно для неї самої. Можливо, це зізнання в книзі - такий собі сеанс психоаналізу. Вона пише про ностальгію як хворобу, що її кожний переносить по-своєму, чесно визнаючи: сама переживає ностальгію дуже болісно. І для неї емігранти, які знаходять у собі сили відвідати історичну батьківщину, - напівбоги. Тема ця не педалюється, але вона тим цінніша, що показує, як важко й водночас солодко жити в чужому краю, усвідомлюючи безповоротність рішення. Щось схоже на ейфорію розриву з минулим, після якої настає гірке похмілля. А потім усе якось утрясається й ти якось живеш, і якось навіть тому життю радієш...

Допоки не настає година, коли щось ірраціональне й нестримне тягне кудись у глибини історії роду. «Щоразу, перебуваючи в українських колоніях Бразилії, я питала себе: як це можливо?...що ж примушує українських бразильців, відірваних від історичної батьківщини в просторі і часі, говорити по-українськи і берегти свою спадщину?» - пише Марина Гримич.

Відповідь, як завжди трапляється у випадках, коли інструментарій науки заводить її адепта в глухий кут, дає священик.

«То є, мабуть, щось у крові, так передається з покоління в покоління, що він ніколи не був в Україні, його батьки тут родилися, дід і баба тут родилися, але він має любов до України. І тоді він всіма силами все робить, щоб тримати мову і культуру», - каже авторові владика Єремія Ференц.

І такий інтерес до власного коріння, продовжує владика, прокидається в четвертому-п´ятому поколіннях українських іммігрантів у Бразилії, батьки яких, народжені тут, навіть не вміли «добрий день!» сказати.

Не згадуймо Господа всує, як велять панотці, але, здається, він таки українців любить. І не лише бразильських.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери