Я розкажу тобі, друже, історію,

що сталася саме перед третім снігом.

Іван Андрусяк. «Третій сніг»

Чергова «звіряча» книга Івана Андрусяка сього року була вже відзначена на Львівському Форумі. Як на мене, цілком заслужено. Цю книжку я прочитав на одному диханні, хоча насправді її варто читати максимально повільно, смакуючи мовні й сюжетні смаколики, дослухаючись до неповторних інтонацій саме цього письменника, якого вже неможливо сплутати з кимось іншим: «Отак він смакував цим словом, – а ти ж знаєш, що словом можна смакувати навіть краще, ніж цукеркою. Бо цукерки, як би їх багато не було, рано чи пізно закінчуються, а слова не закінчуються ніколи. Словами можна смакувати хоч усе життя, щоразу добираючи собі все запашніші, все соковитіші. Навіть можна добирати собі найхимерніші слова з далеких екзотичних мов і обертати їх у губах, насолоджуючись пряними чи гострими, чи терпкими, а чи солодкавими ароматами. Але наймилішими завжди будуть слова рідної мови – повні духмяного й поживного животворного соку…». Письменникові з його лагідно-притишеними інтонаціями легко вдається налаштуватися на специфічну хвилю дитячого сприйняття, а вже за тим починається навчання-виховання за посередництва цікавих або й захоплюючих сюжетних перипетій. Не випадково, цей автор раз-у-раз удається до зображення птахів і звірів, видобуваючи з такого, здавалося б, чужого для людини світу, напрочуд точні паралелі та аналогії до життя людей.

Попри те, що автор на початку повісти попереджає читачів, що «це буде дуже повільна й тиха розповідь, бо сніги завжди повільні й тихі, лише заметілі й хурделиці роблять їх колючими, та й то ненадовго. Отож, умостися зручніше, заховай долоньку під щічку, можеш навіть заплющити оченята – бо повільні й тихі розповіді найкраще слухати саме так», – насправді, повість є на диво динамічною, живою, ледве не пригодницькою, а місцями – без перебільшення, захоплюючою. Хоча, при цьому ми таки не помітили жодного поспіху, автор звертає читацьку увагу на найдрібніші деталі, пов’язані з лісовими звірятами та умовами їх співжиття у лісі. Часом автор із суто дитячого тексту на мить виходить на дещо доросліший рівень, подаючи у посторінкових примітках цілком «дорослу» та серйозну інформацію: «Жайворонка чубатого (латиною Galerida crystata) – птаха з родини жайворонкових ряду горобцеподібних – справді в народі називають посмітюхою, бо він полюбляє шукати собі поживу в придорожній пилюці». Але подібні екскурси в дорослий світ анітрохи не заважають сприймати власне казкову складову повісти. Наукова інформація радше підпирає достовірність і реалістичність цього казкового світу. Книжка майже бездоганно враховує обидві сторони цільової авдиторії: діти отримують задоволення від цікавого та повчального життя лісових звіряток, а дорослі мають можливість замислитись над деякими, без перебільшення, вагомими речами. Чи не надто часто вони користуються чужою мовою для виплеску неґативних емоцій? Чи взагалі їм потрібна чужа мова, яка пораблює психіку, призводячи до непоправних утрат-метаморфоз, та відбиваюсь, до того ж, на їх нащадках? Чи гідно вони поводяться, виїжджаючи до лісу «на шашлики» й т. ін.?

Виявляється, це лише для людей (особливо дорослих, які постійно чимось заклопотані та знервовані) сніг – це просто сніг. Насправді ж, снігів буває декілька, найвагомішими з яких є перші три. Вони у своїй чіткій черговості й визначають ритми життя лісових істот. Перший і другий сніги привносять у життя птахів і звірів лише незручності й зайві, сказати б, проблеми: «Йти було важко. Брудні й мокрі клапті першого снігу скапували з дерев, раз-по-раз затікаючи їжакові Петру за комір поміж голочок, і він часто зупинявся, фиркав і струшував їх на вкрите некрасивими бурими плямами опале листя. На душі було кепсько – бо як іще може бути за такої незатишної погоди…». Але найприкріші наслідки першого снігу Петро з’ясує, щойно прибувши до школи, де застав свого друга і вчителя зайця Миколу відверто засмученим: «Та розумієш, – пояснив той, – мама білочки Каті не пускає її до школи, бо гілки за такої погоди мокрі й слизькі, тож дорога не є безпечною. Миші, ховрахи й полівки теж не прийшли – їхні батьки вважають, що малі позастуджуються. Зайчики міняють шубки на зимові й бояться, що на снігу їх буде помітно, та й сліди залишаються. Вуженята вже впали в сплячку… А що ж це за школа, до якої прийшов однісінький учень?! Треба закриватися до весни. Тим паче, що ти теж скоро заснеш». І лише третій сніг нарешті засвідчує повноправність зими, на яку більшість лісових мешканців реаґують ориґінально, – вони попросту засинають у своїх теплих кубельцях і нірках, підклавши під теплі щічки шкільні підручники, як от їжак Петро. Ну а те, що сторінки книжечок опісля цього бувають у дірочках від їжачих голочок – зовсім не біда. Саме ці дірочки на сторінках підштовхнули знаного винахідника дрозда Марка до корисного відкриття, відомого в світі людей як абетка Бройля. Це дозволить відкрити в лісі ще одну школу, даючи шанс для скалічених-осліплених звірят: «Кожну літеру означає своя комбінація дірочок! І тепер ці підручники можна читати не очима, а крилом, дзьобом, носом, лапою… Або пальцями, в кого є пальці… Отаке моє відкриття! Так що ведмедівна Олена читати буде – а хто може читати, той уже не пропаде…». Треба додати, що більшість звірят відвідують школу з видимим задоволенням. Їжак Петро, коли після першого снігу зникла можливість відвідувати його звичну школу, попросився до страшного вовка Мелетія, вчителя зі школи для хижаків, аби лише продовжувати навчання й не марнувати час. Таке ставлення до шкільного навчання має запам’ятатися діткам, не викликаючи у майбутньому відрази та спротиву.

Імена звіряток у цій повісті – це окрема підстава говорити про Івана Андрусяка, як про одного з найбільших сучасних дитячих письменників. Дитячу книжку потрібно любити, до того ж, любити по-особливому, лише тоді з’являється результат у вигляді читацької любови та книжок, які мають всі шанси бути актуальними серед дитячої авдиторії не лише сьогодні, але й упродовж кількох поколінь. Героями цієї повісти є їжак Петро, заєць Микола, білочка Катя, їжак Василь, дрозд Марко, дятел Демид, лелека Грицько, вовк Мелетій, ведмеді Дмитро та Ірина та їх дітки Іґнат, Філіп та Альона. Поіменовані звірятка і птахи є не просто живими, – їх дії й слова сприймаються настільки ж переконливо, ніби це наші добрі знайомі. Намагання лісової еліти змінити імена своїх дітей на панські («культурніші») викликає миттєвий комічний ефект; не треба навіть згадувати п’єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло», бо мова (завдяки письменникові) сама наздоганяє відступників та мститься їм буквально миттєво. Ось зразок мовлення ведмедя Дмитра: «Я тобі не пан! Пани в селі, а в нас господа! Господін Дмітрій – так мене слєд називати. Пойняв, сіра шкура, чи нє?!». Ставлення читача до нього відповідне.

Письменник демонструє подиву гідну здатність навчати дітей, анітрохи при тому їх не напружуючи та не перевантажуючи. Приміром, ось так він знайомить маленьких читачів із новими для них словами: «Оптиміст, – пояснив учитель, – це той, хто вважає, що завтра буде краще. Песиміст вважає, що завтра буде гірше. А я реаліст – я знаю, що після завтра буде післязавтра». А ось, без зайвої педагогіки вмонтовані в текст міркування про совість, яка в ринкових умовах остаточно втратила свою популярність у людському суспільстві, але ще має значення для казкового їжака Петра: «Звісно, можна й без совісті, і чимало звірів так і живуть, – але той, хто не просто ходить до школи, а чогось доброго в ній усе ж навчився, без совісті просто не зможе». Найвиразнішими, але анітрохи не нав’язливими виховними акцентами позначені міркування їжака Петра (який виступає протаґоністом автора) про мову й мови: «Зрештою, одна і та ж річ у різних мовах зоветься по-різному, й нікого це не дивує. Всі розуміють, що так і має бути, бо кожна нова мова – це можливість відкрити для себе цю річ заново, мовби з іншого боку. А буває так, що навіть в одній мові одна і та ж річ має одразу кілька назв. Ось, скажімо, великий цибатий птах Грицько, що мешкає в селі й іноді прилітає до них на узлісся – він мудрий і з ним цікаво поговорити. То він казав, що його називають і лелекою, і бузьком, і чорногузом, і буслом – й усе це буде по-нашому. А ще він казав, що є на світі такі дивні звірі – і люди, до речі, теж, – які вважають, що мова потрібна лише для того, щоб усі могли одне одного розуміти, й більше ні на що вона не годиться. Що якби всі на світі називали одну і ту ж річ однаково, то від цього нібито всім легше жилося б. Якби на це пристати, – казав Грицько, – то він тоді називався б аістом, а всі оці красиві слова, кожним із яких можна смакувати довго-довго – і лелека, і бузько, і чорногуз, і бусол, – треба було б викинути з голови як непотріб, забути навічно. А ще він розповів, що дуже багато мов, які існували на світі, вже через це знищені, втрачені, мертві». А ще його ж таки жахливий сон, пов’язаний також із мовною проблематикою: «З такими думками їжака Петра зморив сон, – і йому примарилося, що він опинився у світі, де знищено всі мови, крім єдиної. І ніхто не пам’ятає жодного різного слова – лише ті, які “правильні”. Там він зветься “йожик Пьотр” і мешкає не в тернівнику, а в “тьомном лєсу”. І разом із мовами геть усе в цьому світі втратило кольори. Залишився лише один-єдиний колір – сірий. Сірі крони дерев, сіра земля, сіра трава, сіре листя, сіре небо, сіре сонце… Сіра білочка Єкатєріна по сірих гілках несе сірий горішок у сіре дупло. Сірий лелека Ґріша сіро ширяє в сірому небі. Сіра ведмедівна Альона ліпить із сірого снігу сірого білого ведмедя. Сірий заєць Ніколай у сірому малиннику викладає сірим учням сіру науку… <…> Атож, у цьому світі відтінків одного кольору теж можна існувати. Можна пристосуватися – звірі-бо звикли пристосовуватися, ховаючись від небезпек. Але який же цей світ бідний, який незатишний, порівняно з нашим – різноманітним, справжнім… ». Мабуть, зовсім не складно розпізнати у жахливих оніричних візіях маленького їжака те, що сьогодні називається русскім міром…

У цій лісовій історії виразно присутній виховний мотив, який розчинений у ширшому гуманітарному контексті, зачіпаючи одночасно екологічний і мовний аспекти (власне, йдеться про аспект ідентичности, актуальність якого для українців складно перебільшити). Є серед звірів одна родина, що замість нормальної мови практикує суржик. Це є наслідком бажання бути не такими, як усі інші, бути схожими «на панів». Це родина ведмедів. Вони і поводяться відповідно, всіх зневажаючи та ображаючи, спираючись виключно на своє право фізично сильнішого. (Ось як учитель Микола проводить паралель між сильними світу сього у лісі та серед людей: «Начальники – це такі люди, які сильніші від інших і через це вирішили, що їм усе можна. Ну, як ведмеді в нашому лісі… Лише у людей сила не у м’язах, а в таких спеціальних папірцях, які називаються гроші. У кого їх багато, той може все, а на інших не зважає»). Коли ж вони зустрічаються з іще сильнішими істотами, а саме з людьми, то одразу радикально змінюються. Симптоматично також, що позитивними персонажами в повісті виступає строката група лісових мешканців (серед них і традиційний небезпечний вовк), а неґативними – люди, які поводяться далеко не по-людськи, нехтуючи елементарними законами співіснування з живою природою. Цим людям, змагатися з якими не випадає (позаяк немає жодних шансів), звірі протиставляють свою солідарність, рятуючи в критичній ситуації хоча б одну скалічену ведмедівну Олену.    

А на останок, декілька слів про речі, які для дитячої книжки є такими ж вагомими, як і сам текст. Мова, звісно, про ілюстрації. Вони у книжці бездоганно корелюють із сюжетом та інтонаціями повісти, маючи водночас і автономну мистецьку вартість. Ілюстрації Ольги Кузнецової можна роздивлятися та смакувати ще до початку читання повісти, але поготів до них варто повернутися опісля прочитання, ще раз уважно вдивляючись у ці, поза всяким сумнівом, уже рідні й близькі обличчя казкових звіреняток і пташок. Хороша дитяча книжка – це результат кропіткої й шляхетної праці багатьох людей. Пам’ятаймо про це.

17 листопада 2014 р., м. Вінниця