Класик детективу Артур Конан Дойль, імовірно, втомившись писати історії про Шерлока Голмса, звернувся до наукової фантастики і видав на-гора популярні романи «Загублений світ» і «Маракотова безодня».

Спочатку може скластися враження, що Владислав Івченко пішов тим же шляхом. Віддавши данину історично-детективному серіалу про сищика Івана Карповича Підіпригору, він понісся на хвилях нестримної фантазії до альтернативних всесвітів і галактик. Вичерпно й барвисто змалювавши все побачене в «Химерах Дикого поля».

Однак це враження оманливе. Український автор задовго до «Стовпа самодержавства» та «Найкращого сищика імперії» зірко вглядався в усілякі дивовижі. Навіть у детективі він не зміг обійтися без справжніх драконів, вовкулак і таємничих народів. Бо, як сам написав в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України», «хто захворів Рікою Снів, більше ніколи не вилікується». Ця енциклопедія наразі існує у вигляді Інтернет-проекту на сайті Гоголівської академії. У ній Дике поле фігурує як зона № 17 – просторова складка в степах між Україною та Росією. Там же ми можемо прочитати і про інші чудасії: сонцеїдство, жабу-смоктуху і Райгород. І про паничів – «антропоморфних чудовиськ рабовласницького типу» № 098, жорстоких убивць із оселедцями, які вміють тримати козацьку шаблю в руках, – краще з ними не жартувати!

Здається, Владислав Івченко скомпонував у «Химерах Дикого поля» кілька куснів із попередніх творів, оприлюднених у мережі. Загадкова зона, Застава на межі з нею, реліктові раси, монстри, пара героїв-детективів – із цих елементів, раніше матеріалізованих у різних текстах, склався новий роман. Фентезійний. Пригодницький. Альтернативно-часовий і просторовий.

Однак – не детектив, боронь боже! Те, що героями є сищики, не дає права віднести твір до цього поважного жанру. Павло Вольвач, автор передмови, помилився. У детективі має бути такий істотний компонент, як розслідування, розвʼязання логічної загадки. Чого в романі нема – того нема. Понамка Хаос, директорка приватної агенції свого імені з Оклункова, та її підлеглий Краснодар Горностаєв займаються в книзі чим завгодно, тільки не розслідують і не розвʼязують. Звісно, на початку їх попрохали розшукати зниклого парубка, і у фіналі вони повернуть його додому цілим та майже неушкодженим. Але все, що між завʼязкою і розвʼязкою, більше скидається на криваву мʼясорубку, ніж на боротьбу інтелектів.

Як не детектив – тоді що?

На мій погляд, Владислав Івченко створив роман за формулою «загубленого світу» (Lost World), яка має сталу традицію в науково-фантастичній літературі та у фентезі. Витоки її давні: колись до країн ліліпутів та велетнів занесло Гуллівера в книзі Джонатана Свіфта, згодом униз і вглиб кролячою норою до дивного краю мандрувала Аліса в казці Льюїса Керролла. Справжній бум почався на межі ХІХ – ХХ століть, і цьому посприяв науковий прогрес. Письменники, зачаровані географічними та археологічними відкриттями, розташовували свої «загублені світи» то в Південній Америці, то в Гімалаях, то в крижаній Арктиці, а то й усередині порожньої Землі. Конан Дойль, Жуль Верн, Хаггард, Берроуз, Мерріт заклали підґрунтя цієї формули, використавши невгамовний інтерес читачів до фантастичних світів, невідомих цивілізації, – від Атлантиди до Лемурії. В українській літературі найближча асоціація з «Химерами Дикого поля» – роман Володимира Владка «Нащадки скіфів» (1939), у якому група вчених і студентів на Донбасі потрапляє до стародавнього племені в гігантській печері.

Українську «Атлантиду» Владислав Івченко знайшов на Сумщині, за 18 кілометрів від кордону з Росією. Суходолом до Дикого поля не потрапиш, прямого шляху нема, бо ці місця – викривлення простору. Можна сплавлятися по Річці Снів, як роблять численні туристи. Можна долетіти на літаку, як наші герої. У казковому місці – казкова топографія: Погані землі з Марою, Великий ліс, Чорні печери. Між двома світами існує межа: держава паничів – це автаркія, зовнішні контакти в ній зведені до мінімуму. Утім, унікальний край – ласий шматок для багатьох, на нього почергово зазіхають то радянська армія, то американці, то бандити, то ефесбешники.

Як правило, до «загублених світів» потрапляли або вчені, одержимі ідеєю (професор Челленджер у Конан Дойля), або авантюристи, одержимі пригодами (Аллан Квотермейн у Хаггарда). Владислав Івченко вигадав оригінальну пару героїв. Знайомтеся: греко-болгарка Понамка Хаос, спортсменка і красуня. Особливі прикмети: боксерка, фехтувальниця, має неймовірний апетит. А ось перед нами її помічник, він же оповідач: Краснодар Горностаєв, апетиту він позбувся на зоні, але пишається вмінням куховарити і всі 336 сторінок віддано турбується про «свою добру панну».

Ага, то Іван носить плахту, а Настя булаву , скажуть українці і будуть праві. Письменник пожвавив стару формулу гендерною інверсією. Традиційні чоловічі ролі і властивості він приписав жінці. Натомість герой подеколи виглядає фемінізованим. Що більше за все любить Понамка? Їсти та битися. Вона ризикована, в ній грає адреналін. У справах ратних вона присоромить будь-яку архетипну діву-воїна від Брунгільди до офіцера Еллен Ріплі: «Понамка була схожа на богиню смерті, її очі палали божевіллям, вона ричала від збудження». Дівчина ідеально пристосована до світу паничів: вони – круті чуваки, але й Понамка не подарунок. На Дикому полі вона не «діва в біді», а «girl with gun», точніше не з пістолетом, а з шаблею, бо паничарка.

А Краснодар? Він нервовий і вразливий, не любить крові і вбивств, мріє завʼязати з кимось ніжні стосунки. Наділений суто жіночою інтуїцією, герой вміє відчувати погляди. Стрес викликає в нього сльози: «І я заплакав, тремтів та плакав, притиснувшись до Понамки, засунувши голову їй під руку, наче курча під крило квочки». Гендерна гра робить пару героїв і незвичною, і комічною. Час від часу пані та її слуга нагадують Дон Кіхота і Санчо Пансу: безоглядний авантюризм дівчини компенсує практична хватка Краснодара, який і в химерному світі знайде хліб і копчені свинячі вуха для вічно голодної хазяйки.

Пригодницька дія розвивається за нескладною формулою a+b+a+b… і так далі: бій – різанина – бій – різанина. Поєдинки з джурами, паничами, дикими, трупаками, бандитами, спецназівцями схожі на компʼютерні ігри. Файтер змінює шутер, згодом додаються елементи воєнної стратегії, і сюжет переростає в повноцінний Warcraft. Кров ллється бурхливими потоками. Голови летять із плеч десятками й сотнями. На табло ніби миготять життя, які залишилися в геймерів. Понамка «валчить яро та хитро», мов віртуальна чи коміксова Супергероїня: «…різко присіла, пропустила удар і знизу вдарила шаблею по руці дикого. Той заверещав. Понамка рубанула по нозі»; «…пішла у саму гущину, ледь встигала відбиватися, ось хлопці кинулися на неї. Понамка відбила їх удари, а потім несподівано вдарила носаком одного. По причинному місцю. Той схопився руками і впав на коліна. Понамка вдарила другого. Вона б могла зарізати його кинджалом, але замість цього вдарила кулаком у щелепу». Видно, автор настільки захоплюється поезією війни, що батальні сцени інколи стають для нього самоціллю – про сюжетний рух можна і не згадувати.

Підозрюю, що Владислав Івченко писав роман у тому числі заради задоволення змальовувати різних чудовиськ. Їх тут цілий зоопарк: неодмінні дракони (з ними ще Іван Карпович устиг повоювати), невидимці, одноноги-стрибунці, мурахи і ведмеслуги. А торжище з літаючими та повзаючими монстрами подібне до ринку на планеті Блук із мультфільму «Тайна третьей планеты», де були і говорун, і скліс, і тигрокрис. Є ще в романі велетні-дикуни, трупаки-зомбі і чорні чаклуни – мене переслідує відчуття, що «Химери» місцями плавно перетікають в «Ігри престолів».

Джордж Мартін вважає, що люди читають фентезі задля того, «щоб повернути втрачені кольори, відчути смак прянощів і почути спів сирен». На жаль, у романі Владислава Івченка – ні тобі прянощів, ні сирен. Альтернативний світ прописаний украй скупо та ескізно. Ось, наприклад, фортеця: «Складена з камʼяних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами». Ось самі паничі: «високі, стрункі, широкоплечі. Засмаглі голови, довгі оселедці, у вухах серги, всі з вусами, у обладунках та при шаблях». Якщо Гомер описав щит Ахілла у 130 рядках, то в «Химерах» ми таких розкішних і мальовничих описів не знайдемо. Може, стрімкий темп пригодницького жанру не дає змоги зупиняти погляд на предметах, але хочеться більшої прописаності, рельєфності декорацій-сетінгів.

Джон Р. Р. Толкієн для своєї епопеї вигадав мови вестрон, синдарін та квенья, Джордж Мартін у «Пісні льоду та полумʼя» – дотракійську говірку. Владислав Івченко теж піддався спокусі творити штучну мову для фентезійного світу. Його паничі розмовляють архаїчно, як на сучасне вухо. Певно, це не справжня староукраїнська, але ефект мовного «очуднення» забезпечує: «Рекрацяйте з дороги, таже касація буде і орація, бовім набавилося в нас братів, козаків славних!», «Ларм! Ведле Чорних печер дикі паки пристилися. Ушиковуйтесь до тягнення!» і далі в тому ж дусі. Вряди-годи доводиться ламати голову, щоб збагнути смисл козацького волапюка. Це утруднює сприйняття тексту і відволікає від дії. Гадаю, в таких експериментах варто дотримуватися міри. Згадаймо: в епопеї Мартіна було всього-навсього сім слів дотракійською (повноцінний діалект, який ми чуємо в серіалі, пізніше розробляли найняті лінгвісти).

Що насправді непокоїть сучасного письменника – так це «мысль народная» , політологія вкупі із соціологією. Владиславу Івченку вдалося ідеально описати модель уявного суспільства, «суміш рабовласництва і казарменого соціалізму». Паничі, джури, слуги і раби в нього – мов шахові фігурки, мають чітко окреслені функції і рухаються заданими траєкторіями. Розповіді про всі аспекти суспільного устрою витримані в інтонаціях екскурсії екзотичним краєм для непосвячених, наче реляції Рафаїла Гітлодея з «Утопії» Томаса Мора. Герою-слузі, якого ведуть лісами і болотами, лишається хіба вигукувати: о, дивний край! незвичайні місця! усе наче в кіно! Його екскурсоводами виступають слуги, а вже під фінал – письменник та експерт із чудовиськ Бар-Кончалаба, який довершує цілісну картину життя Дикого поля історичними та геополітичними міркуваннями.

«Химер» слід доконче прочитати, щоб пересвідчитися в пророчій силі мистецтва слова. Геополітична футурологія Владислава Івченка вражає в саме серце. Роман він писав у 2013 році, коли до Євромайдану і війни на Донбасі були довгі місяці. А на сторінках твору – нічийна зона між Росією та Україною, маленька переможна війна, затіяна ФСБ, маріонетковий уряд, що мусив би утворитися внаслідок перевороту на Річці Снів, «щоб він заважав іти до НАТО та Євросоюзу» – «чудовий чиряк на сраці для України». В альтернативному небі ширяють БПЛА, гелікоптери везуть військових найманців з-під Орла, якими керує шеф-гебіст, а у вантажівках на Дике поле доправляють зброю… У романі всю кашу заварив письменник (!) Владюша Бар-Кончалаба. Чи не з подачі ось таких претендентів у деміурги, фантастів та реконструкторів, березіних та стрєлкових , було відчинено скриню Пандори в сучасній Україні?

Чесно скажу, від авторських одкровень мовби снігом обсипає. Звідки романіст знав це все?! Як передбачив?! Тут ми заходимо на територію ірраціонального, де не спрацьовує марксистська формула уяви: «русалка = жінка + риба». Тому питання, ясно, залишаться без відповідей.

Підсумую: про що новий роман Владислава Івченка? Що маємо між точкою входу і точкою виходу з альтернативного світу? Письменник розповів нам цікаву історію виживання звичайної людини, «офісного щура» Красі. Він не є суперменом, майстром бойових мистецтв і не виконує місію з порятунку світу. Цим він близький до типових героїв фентезійного піджанру «потраплянців» (рос. попаданцев), які абсолютно випадково опиняються в уявному світі і часом міняють його майбутнє. У хід подій історичних Краснодар, зрозуміло, втрутиться. Як само – читачі дізнаються із самого роману.

Наш герой повинен пристосуватися і діяти в запропонованих обставинах, вирішувати складні моральні і психологічні питання, що стосуються права на насильство, права на зраду, права на покарання покидька. Горностаєв мусить, будучи соціально упослідженим слугою в суспільстві паничів, знаходити адекватні способи і засоби, щоб досягти своєї мети, а отже, виявити і спритність, і кмітливість, і підприємливість. Він нагадує «низького» героя чарівної казки, який стає переможцем не завдяки природним здібностям, а завдяки найкращим якостям людини, енергії та активності. Звісно, такий герой не може не приваблювати.

І Краснодар Горностаєв, і Владюша Бар-Кончалаба – два псевдоніми Владислава Івченка, під якими він оприлюднював раніші твори. Автор любить гратися не тільки з історією та географією, але і з іменами, і з персонажами, і з чудовиськами. Погоджуся з Павлом Вольвачем, ця гра «невимушена», і присмак жартівливості надає оповіді особливого чару. Романіст охоче грає і з міфом про запорожців. Його паничі подібні до козаків лише зовнішніми ознаками, шаблями та оселедцями, войовничістю і мовою, але не етикою та національною місією. Імовірно, авторська іронія спрямована на профанацію ідеї козацтва в постмодерному, урбанізованому світі, де вона часом вироджується в бутафорію, рядження, зрештою – стає симулякром.

Я би не квапилася говорити про те, що прозаїк кинув виклик українській історії. Вважаю, задум був іншим. Владислав Івченко – фантазер та чудовий оповідач. Він написав захопливий читабельний роман. Автор має легке перо й охоче експериментує з масовими жанрами, до яких вітчизняне письменство досі ставилося прохолодно. Сміливість письменника, як і артистизм виконання заслуговують на високу оцінку. Власне, третя премія цьогорічної «Коронації слова» є тому підтвердженням.