У 2011 році твір Владислава Івченка та Юрія Камаєва «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» отримав ІІІ премію на конкурсі «Коронація слова». Книгу видали в «Клубі Сімейного Дозвілля», і вона була тепло прийнята читачами і критиками. Київський колорит, вигадливі сюжетні повороти, симпатичний герой, бурлескна стилізація в сукупності стали серйозною заявкою на успіх у царині популярної літератури. Що важливо: твір вписався в актуальний зарубіжний тренд, адже початок третього тисячоліття – зоряний час історичних детективів.

Звичайно, цей жанр існує майже сто років. Його шанувальники легко пригадають роман Агати Крісті «Смерть приходить наприкінці» або розслідування китайського судді Ді, описані Робертом ван Гуліком. Але саме у 2000‑х роках стався прорив: історичний детектив завоював тверді позиції на книжковому ринку і в списках бестселерів. Британська Асоціація письменників-детективістів (CWA) у 1999 році заснувала нагороду «Історичний кинджал» (HistoricalDagger) за найкращий твір у цьому жанрі. Сучасні історичні детективи охоплюють широкий спектр різнорідної продукції – від Умберто Еко до Дена Брауна й Бориса Акуніна. Письменники примушують слідчих розкривати таємниці злочинів, скоєних у Давньому Єгипті, єлизаветинській Англії, Османській імперії або колоніальній Індії.

Вітчизяні автори також не пасуть задніх і в останні роки охоче беруться розробляти актуальний формат, звертаючись то до язичницької Русі («Чеслав» Валентина Тарасова), то до недалекого радянського минулого (серія «Інспектор і кава» Валерія і Наталі Лапікурів, «Таємне джерело» Андрія Кокотюхи). Щоправда, останні фігурують у нас під рубрикою ретро-детективів. На мій погляд, проблема розрізнення двох жанрів: «історичного» і «ретро» – є казуїстичною й висмоктаною з пальця. У зарубіжних критиків для них одна спільна поличка – «historical mystery». Якщо й ведуться дебати, то хіба про часову відстань подій, що дозволяє вважати твір історичним: 25, 35 чи 50 років від часу написання. Гадаю, історичний детектив доцільно розглядати як жанровий різновид детективної прози, а ретро – як його можливий стиль (яким він і є по суті), густо замішаний на ностальгії за минулим, як правило, недалеким – на відстані живої пам’яті покоління.

Жанрові визначення «Стовпа самодержавства» коливалися між «сатирично-пригодницьким детективом» (Тетяна Дігай), «історичним детективом» (Галина Пагутяк), «гостросюжетним ретро» (Андрій Кокотюха). Відчутні в книжці вкраплення сенсаційної прози, особливо там, де йдеться про гіпноз, магію вуду, розшуки містичних артефактів та ін. Неважко було помітити в «Стовпі самодержавства» елементи пародійної «альтернативної історії», приміром, у канонічних радянських сюжетах «Ленин и печник» та «повстання на панцернику «Потьомкін».

Чи не найбільшою знахідкою тандему Івченка-Камаєва був герой – філер Київської охранки Іван Карпович Підіпригора. Цей образ збентежив критиків: хто він – український Швейк, Чонкін, Санчо Панса? Або нарешті нам слід радіти появі нового вітчизняного серійного персонажа-сищика на кшталт Еркюля Пуаро, Ната Пінкертона, Івана Путіліна? Утім, на карб авторам ставили сумнівність світоглядної позиції героя, слабке уявлення про смаки масового читача, подеколи вторинний гумор і навіть брак «глибини, надриву і сили» (!), що не давали твору вирватися за рамки талановитої копії (Світлана Самохіна). Йшлося, ясна річ, про копіювання Бориса Акуніна: «Стовп самодержавства» презентували в медіапросторіяк українську альтернативу пригодам Фандоріна.

Друга книжка про Івана Карповича – «Найкращий сищик імперії» приречена на порівняння з попередньою. Спробуємо розібратися, що змінилося. А змінилося багато, починаючи з того, що твір належить одному автору – Владиславу Івченку. Детективних історій не 12, а 14, і кожна з них розрослася до розміру повісті. Значно оновилася географія. У «Стовпі самодержавства» головні події відбувалися в Києві і лише окремі епізоди – в Одесі та Фінляндії У новому творі Підіпригора, ловлячи злочинців, колесить по Малоросії, і ми разом із ним побуваємо в Ромнах, Глухові, Сумах, Кременці, Ямполі, Шостці, Охтирці, Харкові, Одесі, а також у Москві і навіть на Кавказі. Це урізноманітнило літературний матеріал і дало змогу панорамно зобразити життя в царській Росії.

Найсуттєвіше, як слушно зауважив Андрій Кокотюха в статті «Сищик без імперії» («Тиждень», 2013 р., № 48), те, що Іван Карпович став самостійним гравцем. Він більше не стоптує черевики філера, гасаючи по Києву. Герою вже не треба весь час клеїти дурня перед вищими чинами й робити «смиренну мармизу», зображуючи «передначальствінне тріпотіння». Підіпригора здійснив споконвічну українську мрію – придбав хутір Курбани в Роменському повіті Полтавської губернії, де мирно живе й господарює. Чому ж йому не сидиться на місці? Відповідь проста: червінці не гріють душу, серце Івана Карповича співає лишень тоді, як він «шукає, думає і ловить». Тому він і зайнявся приватним розшуком за винагороду.

Вороги сищика – це вже не есери, есдеми, бундівці та жалюгідні мазепинці. Він полює на справжніх кримінальників: убивць, грабіжників, сектантів-канібалів, крадіїв, торговців живим товаром. Звісно, сищик залишився палким монархістом, і час від часу йому доводиться захищати дім Романових від зловорожих підступів бунтівників. Проте трапляється, що Іван Карпович солідарний із ними в критиці російського самодержавства, а буває, виявляє милосердя до жінок-революціонерок, допомагаючи їм щезнути з очей поліції.

У «Найкращому сищику імперії» герой має повноцінну біографію і незмінне коло рідних, близьких і знайомих. У нього є помічниця Уляна Гаврилівна, така собі малоросійська «місіс Хадсон», сусіди – банкір Микола Хомутинський і землевласник Олексій Посульський, кохана – неаполітанка Ізабелла Велліні, донька Моніка, сердечна подруга Єлизавета Павлівна. В Івана Карповича з’явилися персональні покровителі (цукрозаводчик Павло Харитоненко) і персональні вороги (справник Базілєвсов і генерал Штейнер). А головне, герой отримав власного біографа – трошки малахольного графа Климентія Євграфовича Осику-Маєвського, любителя романів про індіанців. Саме йому довірено обробляти літературним штилем історії Івана Карповича й перетворювати сухий рапорт на «канфет».

Логічно спитати: чому автор обрав героєм простого хлібороба, а не, скажімо, дворянина, того ж графа-авантюриста? Адже персонаж тягне за собою і локацію (хутір), і манеру поведінки, і «простонародний» стиль, що місцями нагадує повісті Квітки-Основ’яненка. Хитро всміхаючись, Владислав Івченко натякає читачеві на таємницю народження сищика-мужика, а ближче до фіналу Підіпригора, наче герой шахрайського роману, виявляється сином шляхтича й отримує величезний спадок.

Та суті справи це не міняє. Впливові люди здебільшого трактують Івана Карповича як «Ваньку», випоминаючи йому недостойне походження. Статусний конфлікт – наскрізний у творі, а питання соціального ліфта – гарний привід для критики устрою Російської імперії. Чи може обдарована людина, професіонал у своїй справі вирватися за рамки касти? Чи зможе заслужити повагу особистими чеснотами, а не титулом, родовитістю чи багатством? Наскільки суспільство готове терпіти такого «вискочку»?

Як виявляється, не готове і не терпить. Івана Карповича вперто не випускають із мужиків: «Мужику місце своє треба знати. Ще блазнем можна побути, а ось героєм, рятівником Отєчєства – ніколи. Героями нехай вельможні люди будуть». Його успіхи множать заздрість в армії ображених: як це так – холоп мудріший за панів! Не раз Підіпригорі доводиться побувати в холодній, а в останній історії сищик стараннями недоброзичливців мало не був безвинно страчений.

Власне, тема випробування мідними трубами визначила компонування історій у дві частини: «Назустріч славі» та «Від постаменту до ешафоту». Наш Іван Карпович – не абихто, а «герой імперії, улюбленець народу, взірець для молоді, гордість країни». Проте слава – палиця на два кінці. З одного боку, допомагає вести розслідування і тішить самолюбство героя, який поволі звикає до оплесків та роздавання автографів. З іншого, репутацію найкращого сищика доводиться не раз підтверджувати конкретними вчинками, наражаючись на додаткову небезпеку.

«Низький» статус героя – це і певний психотип українця, сентиментального, працелюбного, прив’язаного до своєї землі. Поетичні описи борщу, млинців і чаювання в садочку, дифірамби чистому повітрю і колодязній водиці, замальовки селянської праці достойні пера класиків етнографічного реалізму ХІХ століття. Хоча де-не-де ловиш автора на іронії, завдяки якій ці картинки можуть сприйматися і в пародійно-кітчевому ключі. Попри це, походження Підіпригори з мужиків пояснює його здорову психіку, здатність не впадати в панські афектації і триматися чимдалі від «хранцюзьких витребеньок». Як селянин, Іван Карпович наділений здоровим глуздом, витримкою, хитрістю, завбачливістю, вмінням прозирати людину наскрізь, вітальною силою і живучістю, навіть фартом. Це все складає основу його сищицького таланту.

Історичні декорації «Найкращого сищика імперії» цікаві ще й тим, що герою доводиться жити на грані двох епох. Підіпригора – селянин модернізований, цілком встигає за «прудким життям». Він не чужий віянням прогресу, у його мужицькій хаті – і теплий клозет, і парове опалення, і душ, і навіть друкарська машинка «Ундервуд». Початок ХХ століття приносить технічні новинки – так, на хутір Курбани відвідувачі потрапляють не тільки традиційно: пішки і верхи, але й по-сучасному: на велосипедах, автівках і навіть на аероплані.

Владислав Івченко не забуває, що 1910–1914 роки – це період між двома революціями і двома війнами, Японською та Першою світовою. У суспільній атмосфері вже відчутний арктичний циклон політичних змін. Іван Карпович розплутує детективні справи в «непрості часи», коли роздмухується мілітарна істерія та шпигуноманія. Перехідний момент робить очевидними задавнені болячки російського суспільства: корупцію, беззаконня, утиски людей за національною та релігійною ознаками. Очима Підіпригори автор показав тюрму народів , де погано живеться і німцям, і євреям, і полякам, і українцям. Тому і втікають з неї ці народи – до Америки, Палестини й Уругваю.

Навіть стовпи самодержавства: військова контррозвідка, армія, охранка – пройнялися гнилизною. Цілком по-гамлетівськи Іван Карпович раз у раз повторює: «Якось прогнила наша імперія», жахаючись власних крамольних думок. Звісно, ми віримо автору, що Підіпригора – ярий монархіст. Але його запевнення у відданості дому Романових звучать як «докази від зворотнього», бо сам герой наражається то на несправедливість, то на владний терор. Портрет Російської держави вийшов у книжці непривабливим, а місцями потворним. Твір не програмує в українців ностальгію за імперським минулим, і через це, гадаю, його не можна називати ретро-детективом, на відміну від романів Бориса Акуніна в рецепції російського читача.

Окрім розлогої й переконливої соціально-критичної програми, «Найкращий сищик імперії» виграє завдяки внутрішньому «літературному» сюжету. Просто на наших очах Іван Карпович перетворюється на зірку бульварного письменства стараннями графа Маєвського, який ліпить у своїх оповідках образ «Пінкертона з берегів Сули». Власне, герой роздвоюється на сищика і його літературний образ. Звідси – один крок до естетичної та філологічної проблематики, цілком актуальної і сьогодні: якого героя потребує масовий читач? що цікавить його більше – правда чи вигадка? Автор примудрився разом із сищиком, жертвами та злочинцями зробити повноцінними персонажами своєї книжки розважальну літературу, сінематограф, рекламу та жовту пресу.

Івченко ризикує. Чи доречні ці теми в популярному жанрі? Чи не стане твір у такий спосіб читанням для рафінованої публіки? Спробую відповісти. По-перше, нові форми індустрії розваг природно вписуються в історичні декорації детективу, оскільки вони і справді були знаковим явищем початку ХХ століття. По-друге, мотив «олітературнення» героя-сищика, прямо скажемо, не новий і добре апробований в історичних детективах, хоча б у циклі Леоніда Юзефовича про Івана Путіліна. По-третє, українському автору вдалося зберегти баланс між власне захопливими історіями розслідування кримінальних справ – і екскурсами в дореволюційну масову культуру, поданими, до того ж, з точки зору «мужика», без теоретичних викрутасів.

А от що справді зайве в «Найкращому сищику» – так це вилазки автора на територію чужих жанрів: містики, фантастики і казки. Сучасні детективісти люблять змішувати різні фарби на палітрі. Проте я переконана, що навіть у такому випадку детектив повинен лишатися детективом по суті, тобто демонструвати торжество раціональності. Якою б химерною не здавалася історія, вона мусить знайти логічне пояснення. Між тим, у творі Владислава Івченка допускається присутність надприродного: вовкулака лишається вовкулакою, інопланетяни – інопланетянами, штучна людина – штучною людиною, летючий змій – летючим змієм. Через бажання пародіювати штампи популярної літератури автору подекуди зраджує почуття естетичної міри.

Приємно дивує в книжці літературна гра, пов’язана з детективною класикою – зокрема, із образом Шерлока Голмса, або «Гольмца» (так це прізвище звучить у тексті). Згадаймо, що вже у «Стовпі самодержавства» філер Підіпригора мріяв залучити британського суперсищика на службу охранці, щоб справи можна було розплутувати по науці , дедуктивним методом. У новій книжці український письменник змагається із Конан Дойлем, а Іван Карпович стає конкурентом Шерлока Голмса. То англієць з’являється в образі авантюриста, псевдо-Гольмца («Загадкове викрадення «Зірки Сходу» та уславлений гість із Англії»), то в історіях відлунюють готичні мотиви «Собаки Баскервілів» («Фатальна красуня та найбільший вовк у світі»). Гра доводить живучість популярної «шерлокголмсівської» моделі, що, зрештою, демонструють нам і сучасні кіно з телебаченням.

«Найкращий сищик імперії» – багатогранне літературне явище і дає чимало приводів для подальшої розмови. Цікавими для критиків та істориків літератури можуть стати і гендерний сюжет, пов’язаний зі зміною статусу жінки на початку ХХ століття, і постколоніальний, що стосується національної ідентифікації героя-малороса, і навіть психоаналітичний – адже в книжці є складові «Едипової» історії і значне місце відведено темі сексуальності.

За що читачі люблять історичні детективи? За «атмосферність», можливість зануритися в минуле. Причому головне – не фактична точність, а ефект правдоподібності. Владислав Івченко володіє цим талантом. Перенестися в інший час нам допомагає чудове знання прозаїком побутових реалій, а також введення в сюжет кількох персонажів у якості камео (Павло Нестеров, Григорій Котовський, Павло Харитоненко, Анатолій Луначарський та інші). «Найкращого сищика імперії» написано впевненою рукою професійного автора, який уміє побудувати інтригу і створити живого героя, за долю якого переживаєш.

Схвалення заслуговує читабельність твору: історична стилізація в ньому не є надмірною. Авжеж, не обійшлося без недохопів. В окремих оповідках мені забракло гостросюжетності, як на детективний жанр, часом повістування розтягнене й рясніє повторами. Вислови на кшталт «патріархальний підхід» чи «десакралізація влади» здаються штучними в устах людей початку ХХ століття і, знову ж таки, переводять твір у пародійний регістр.

Попри все це, Владиславу Івченку вдалося написати чудову й самобутню книжку, до якої тягне повертатися і яка цілком здатна задовольнити інтерес шанувальників популярного жанру. «Найкращий сищик імперії» отримав спеціальну відзнаку «Золотий пістоль» конкурсу «Коронація слова–2013» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний твір. На мою думку, отримав заслужено. Наприкінці автор пообіцяв нам третю частину епопеї – «про пригоди та подвиги Івана Карповича Підіпригори на фронтах Першої світової війни». Впевнена, що новий том вийде не менш захопливим, ніж перші. Хотілося б, що він став бестселером.