Євген Чигрин — перший із російських поетів мого покоління, із яким я волею долі і долею волі близько зазнайомився останнім часом (вина в нашій ізоляції не моя — геополітична об’єктивна реальність), з першого погляду, як мовиться, пройнявшись поважною любов’ю до нього і як до поета-людини і як до людини-поета в усій органічній єдності цих понять. Вони в нього якраз, як і має бути у справжніх митців, — екзистенційно неподільні.

Ми з Євгеном Чигриним читали вірші один одному українською та російською мовами, пили коктебельський коньяк і мою волинську «калганівку», по-чумацьки чи по-піратськи дивлячись на сивуваті зорі і на Чорне море, що гекзаметрово, як серце, билось біля могили легендарного Максиміліана Волошина, організатором міжнародної зустрічі в рамках фестивалю чийого імені Чигрин був як «один із яскравих представників сучасного поетичного ландшафту, чия мова багата, велика і розмаїта — в ній вміщується і «висока недорікуватість», і черезсмужжя мовних і жанрових запозичень із XVIII століття і сучасного сленгу. Його поетичні добірки публікувалися у відомих літературних журналах — «Новый мир», «Дружба народов», «Континент», «Звезда», «Нева», «Арион», «Вестник Европы» та інших, а також в багатьох престижних європейських і російських антологіях. Вірші перекладені арабською, іспанською, польською, англійською, французькою, азербайджанською, українською, білоруською, турецькою та гінді. Є. Чигрин — лауреат премії Сахалінського фонду культури (1992), Міжнародної Артійскої премії (1998), дипломант Міністерства культури Московської області (2006)» — читаємо в анотації видавництва «Время» до його книги «Погонич», куди увійшли твори останніх років.

Ще Євген Чигрин — лауреат премії Центрального Федерального округу Росії в номінації «Література і мистецтво» (2012), учасник багатьох російських і зарубіжних поетичних фестивалів (Росії, Україна, Польща, Канада, Туніс та ін.), учасник міжнародного книжкового ярмарку в Делі (Індія, 2008). Брав участь в деяких телевізійних і багатьох радіопрограмах в Росії, а також у деяких зарубіжних країнах.

Член Міжнародного ПЕН-клубу та Спілки письменників Москви.

Автор книги «Погонич» (вид. «Время», Москва. 2012). Про творчість поета писали Євген Рейн, Андрій Бітов, Данило Давидов, Михайло Синельников, Павло Басинський, Кирило Анкудинов, Ігор Бєлов та інші.

Його авторські вечори проходили в Центральному будинку літераторів, «Російському зарубіжжі», «Булгаковський центрі», інших літературних майданчиках столиці, у Вінниці (Україна), Кракові (Польща), Оренбурзі (Росія), Казані (Росія), в булгаковської центрі (Москва), в Тунісі (м. Туніс, Бізерта), в Центральному Будинку Літераторів (Москва), Коктебелі (Крим , Україна, 2011, 2012), Єревані (Вірменія), Вроцлаві (Польща)...

Перекладати Євгена Чигрина мені легко.

Легше ніж не перекладати.

Як загалом поетові писати навіть «Чорного чоловіка» легше, ніж не писати, коли… тисне, гуде, коли мусиш звільнитися.

Євген — поет мій і текстуально, і за типом поведінки, жесту.

Він народжений в Україні...

Тому його в розмові, в електронних листах, дивись, і проб’є на щось детально українське: то ностальгійно-трепетний спогад про Волинь, про вінницьких поетів — знайомих юності...

Щось інтуїтивно чуттєве, екзотично-вселюдське просвічується уже з перших рядків його дбайливо римованих, чітко ритмізованих віршованих рядків, які подібні то на заклинання-ворожіння волхвів, то на пісні боянів, то... ні на що не подібні, питомо чигринські. Він так відчув, подумав, сказав-проспівав уперше.

Чигрин Євген як поет іде до українського читача.