За цим романом можна було б знімати фільм. Настільки живими стають в уяві події та образи, коли втягуєшся... А перші сторінки книги — не надто цікаві. Неінтригуючі. Лише потім, коли історія починає заплутуватися дедалі дужче, вже не можеш відірватися і намагаєшся якомога швидше дочитати й дізнатися, чим же, зрештою, усе закінчилося. 

Вбивства жінок, схожі на ритуальні. Стилізація злочину під містичну розправу вовкулаки. Звичайний київський професор-лінгвіст Богдан Лисиця із талантами детектива починає копатися у цій незвичайній справі. Досліджує відповідну літературу, пише статті (до речі, дуже поживні як для звичайного читача, так і для філолога). Вивчивши теоретичну базу, починає практичну частину: їздить Києвом, іншими містами, зустрічається з різними людьми. Прикриваючись тимчасовим посвідченням журналіста, має змогу брати інтерв´ю у “вершків суспільства” (адже преса в наш час і досі всемогутня, майже). Принагідно професорові зустрічається молода жінка, яка починає йому подобатися. Але якби не її власні зусилля, нічого між ними не почало би складатися. 

Типаж професора у відношеннях “man-woman”— чоловік-ганчірка.

Розумний мужчина, вихований, манірний приховує слабкодухість за розумуваннями. Жінка потрапляє в полон його наукових пізнань, умінь красиво говорити, жестикулювати. Він як кожен звичайний чоловік, оцінюючи її зовнішні дані й непорожню голову, піддається її шармові і починає щось та й відчувати. Потроху будуються, ростуть і міцніють стосунки. Жінка закохується дедалі дужче. Професор вважає, що остаточно підкорив її. Леді стає для нього своєрідним трофеєм, нерукотворним пам´ятником самому собі. Але коли виникають труднощі, він не може з ними упоратися. Чоловік не може сказати жінці правду, розкрити перед нею свою душу настільки, аби, побачивши її, дама навіть на йоту не сумнівалася у справжності його почуттів і намірів. Коли виникають непорозуміння, професор застигає, як вкопаний, не може пояснити, переконати. Він не вміє боротися за жінку. Чоловік розвертається і йде, лишаючи жінку наодинці з її роздумами. І хай вона хоч затерзає себе, але він не наважиться виявити ініціативу. Тому що він — слабкодухий, тому що звик задкувати, тому що з болем він бореться або алкоголем, або зануренням у роботу, як кожен ганчірковий гомо сапіенс. 

В усьому іншому Богдан Лисиця — взірцевий. Попри неюнацький вік, Лисиця скрізь бігає, нишпорить, бере участь у перестрілках, шукає пригод. Підозрюючи усіх, детектив несподівано для себе й для читача знаходить вовкулаку там, де ніхто й подумати не міг. Набувши безцінний досвід (який багатьом молодшим за нього навіть не снився), Богдан отримує також матеріальну винагороду і серце дами (як середньовічний лицар). 

На особливу увагу заслуговує далеко не головний персонаж, сказати б навіть епізодичний, генерал Гжицький. Він сповідує непопулярні в наші часи погляди: “першадружина — відБога,друга — відлюдей,третя — віднечистого”, “Потрібнозалишатисязпершоюдружиною”, “Якможназрадитилюдину,якатобідовіряє?Покинутиїїнапризволяще...”.

Така собі чоловіча філософія: захоплюйся молодими тілами, але не покидай ту, яка тобі вірна.

Наш генерал — не святенник, він зізнається, що теж стрибав у гречку (бо ж де ви хоч раз у цьому світі бачили чоловіка, який не стрибав? У 21 столітті адюльтер — звична річ). Але різниця в тому, що Гжицький, на відміну від своїх колег, не одружувався двічі чи й тричі, не брав молодицю за дружину, а залишався поруч із тією, кому одного дня, будучи молодим, давав обіцянку перед Богом і людьми. 

Сюжет — динамічний, мова — вишукана, персонажі — продумані, ретельно виписані, цілком реальні. Кожен із них по-своєму розуміє, що таке любов, справедливість, чесність. Чи справедливо, коли тато кидає маму заради іншої? Чи має право син покарати нову татусеву пасію за те, що вкрала у хлопчика його щасливе дитинство? Хіба нормально, коли молода жінка виходить заміж за стариганя виключно заради грошей? Хіба чесно, коли старигань одружується з молодицею виключно через те, що в неї молоде й доглянуте тіло? Що важить у цьому житті клятва “У радості і в горі”? Чи зупиняє хоч когось шлюбна обіцянка й обручка перед хвилею пристрасті? Роман “Дворушники” змусить кожного читача задуматися над цими питаннями. 

Книга закінчується хеппі-ендом, але ж вона зовсім не ідеалістична. Це — роман без крайнощів і моралізаторства, зі своєю філософією, світоглядною позицією. Це — не та книга, яка скаже вам, де добре, а де погано, адже в ній жодна особа і жоден учинок не є цілковито хорошими і стовідсотково поганими. 

Книга радить пошукати вовка у собі, адже кожна людина за своєю суттю є дворушником (дволикою): самозакохане стерво глибоко в душі може виявитися тендітною і вразливою жінкою, якій потрібні розуміння й турбота і якій буває боляче; вишуканий інтелігент може насправді бути підлим лицеміром. Щоб зрозуміти цю дволикість, треба бути трошки уважнішими до людей і менш байдужими. Бо байдужість — страшніша за вовка, страшніша над усе...