В’ячеслав Васильченко – дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»-2012 – здійснив літературний вояж до серця Волині – Луцька – із презентацією книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки». А тепер ділиться сокровенним: враженнями від «побачення» і не тільки… 

Відома Луцька твердиня – замок Любарта – витримала не одну облогу й залишалася неприступною для не-волиняк. А Вам – столичному – піддалася? 

Мені теж ні. Хоч я й устиг стати волинякою. Майже встиг. Майже стати… Жартую, звісно. Одразу, з кавалерійського наскоку, своїм не станеш. Ніде. Однак кілька кроків зробив. Бо там сподобалось. Чудова земля. Чудове місто. Чудові люди…

Якщо ж говорити про іншу луцьку «Твердиню», теж не менш відому, то вона піддалася мені ще минулого року. Тоді її директор – до слова знаний майстер пера (як поетичного, так і прозового) – Микола Мартинюк, будучи членом журі «Коронації», виділив мій рукопис із тисяч. І я став лауреатом. Одержав спеціальну відзнаку «Вибір видавця». Спочатку сумував, що не увійшов до десятки переможців. Однак пізніше прозрів: «Вибір видавця» – це найкрутіша річ. Видавець обирає те, що буде друкувати. А це найголовніше для письменника. До речі, я знаю, що тексти, що займали призові місця, друкувалися через рік чи й через два. А деякі – й зовсім ще не опубліковані. Тому я безмежно радий. І вдячний. Що мою скромну працю так високо оцінили. І «Коронації». І «Твердині». А вже 14 вересня ми презентували книгу на Форумі видавців у Львові. У «Тюрмі на Лонцького». Це була незабутня феєрія!

А чи зможете описати луцькі враження (впевнені, що їх багато)п’ятьмаіменниками? 

Малувато, але спробую. Захоплення. Насолода. Щастя. Казка. Нірвана.

Словом, поїздки вистачить для декількох сторінок нового роману. До речі, а чи довго залишилося чекати наступних пригод Лисиці? Чи не Лисиці? І взагалі: які плани? 

Колись одній знайомій (і за сумісництвом – читачці) з Дніпропетровська я пообіцяв, що напишу ще 78 книжок. А слово тримати я звик... Якщо ж серйозно – то планую продовжувати серію. До речі, «Дворушники…» – це третя з написаних. Друга з виданих. Четверта… Ні. Заплутаю зараз. Одне слово, плани такі (програма мінімум): дописати той рукопис, з якого почався професор Лисиця (там він щойно закінчив Університет Шевченка, але встиг опинитися «в центрі таємничих подій і небезпечних пригод...»), переробити першу (вона не така досконала, як хотілося б), видати другу (вона вже написана й чекає «зоряного часу») і написати п’яту (уже розпочав і писав на коліні, їдучи до Луцька). Ага. Все одно заплутав… Виходить так, що широкий читач почав знайомство з Богданом Лисицею з четвертого епізоду. Але з часом, гадаю, усі пригоди стануть книжками, а тим часом невгамовний професор обов’язково знайде, де б йому докласти свою невгамовність…

Индик чи індик, в метро чи в метрі, затор чи корок… Граються люди з мовою, як заманеться. Ви ж з нею делікатний і вправний консерватор, який не боїться експериментувати. Це філологічний досвід чи внутрішнє відчуття слова? 

Угу. Консерватор-експериментатор. Радіти з цього чи ображатися? Не знаю. Ще з дитинства пам’ятаю, що я знав, як правильно, і часто виправляв, коли хтось говорив неправильно. Школу закінчив лише на «п’ятірки» (дітей атестатом ще й досі лякаю). Потім філфак педінституту Горького, який став ім. Драгоманова саме того року, коли нас випускали. Читаючи біографії багатьох письменників, помічав, що багато з них закінчили саме філфак. Тому й сам вирішив. Бо потихеньку й крадькома писав вірші. До речі, був настільки вражений, коли на 25-літньому ювілеї після закінчення школи однокласник прочитав мій шарж на іншого однокласника. Скільки літ минуло, а він пам’ятає. А на філфаці потрапив до щирих і талановитих педагогів. Людей, чиї імена гриміли на всю Україну і були написані на наших підручниках. Вони дали нам багато. І ті, хто вже пішов, нехай спочивають з миром. А живим – хай Господь здоров’я дає. Це була плеяда справжніх… До речі, нині з нашого філфаку зробили… два інститути – іноземної та української філології. А з останнього – зовсім недавно – інститут української філології та літературної творчості ім. Андрія Малишка. Дзвонив колишній студентці, яка там уже поважний доцент, що має свою наукову школу, і просився, щоб прийняли у студенти (хоч і маю вже дві вищі освіти плюс аспірантура й докторантура). Адже фах «літературна творчість» я так і не здобув… Не знаю, мабуть, маю всього потрошку – і «філологічний досвід чи внутрішнє відчуття слова».

Любов – одна з провідних тем Ваших книг. Вона в усьому: і в доброму, і злому. Як вдається залишатися невиправним оптимістом у часи суспільної моральної скрути? 

А куди ж без них? Без любові і кохання? Без них людина – вже й не людина, так біологічна істота, набір кісток і ще там чогось. Любов і кохання – це осердя людського всесвіту. Недаремно ж їхнім символом виступає серце. А воно в мене велике. І туди я вміщую увесь наш світ. До речі, і вас теж. А щоб протистояти «моральній скруті», вигадав нехитру панацею. Вона проста, як паперовий кораблик, складений рукою першокласника. Створіть довкола себе простір любові й добра. «В реалі» у мене це відбувається так: посміхайтеся іншим (є великий шанс, що вони зроблять так само), звільніть місце в транспорті старшій людині чи жінці, скажіть «вибачте», коли наступите комусь на ногу чи штовхнете, не кидайте під ноги папірець від цукерки чи недопалок… У принципі, якщо продовжити, то вийдуть Божі заповіді. Як на мене, елементарні, прості речі, але виконати їх – для багатьох завдання з найскладніших. А якщо все ж таки пересилити себе? Може, тоді стане легше? Якщо не всім – то багатьом?.. Усередині нас – потужна творча сила. Проблема в тому, що вона дуже часто так і залишається на рівні можливості, шансу. Людина – це приспаний злою силою велет. І так часто буває, що сон триває ціле життя. А мені цікаво було проснутися. Хоч і довелося плити проти течії. Це непросто. Але як же після того солодко, коли відчуваєш, наскільки багато ти можеш…

Ь чи «’»? Перший м’яко вимощує стежку, другий – безкомпромісно розділяє (і майже володарює) бажане і дійсне, будуючи автобан. Яким шляхом Ви йшли до «Коронації слова», що, по суті, брендувала Вашу творчість? 

Не відкрию Америку, коли скажу, що кожен шлях складний. Особливо ж – якщо прямуєш до успіху. І на ньому точно треба піднятися на один раз більше, ніж упасти. Тут тебе чекає багато лабіринтів, перешкод. І найперша та найскладніша серед усіх – це ти сам. Саме себе треба побороти. Здолати невіру в те, що зроблене тобою потрібне людям, що воно буде їм цікавим. Це коли кладеш цеглину до цеглини й виростає стіна – нібито трохи простіше. Коли ж починаєш писати… Наступний крок – класика жанру – це мандрівка «фейсом по асфальту». Обов’язково треба, щоб якийсь мудрий дядечко (найкраще – крутий редактор!) добряче повозив тебе цим «маршрутом». І розказав, що тобі слід займатися чимось зовсім іншим. У літературі й так багато розумних і талановитих, а ти – ну явно не один з них. Вона чудово обходилася й обійдеться без тебе. Після таких моментів не те що писати далі – жити не хочеться (вірьовка з милом ефектно кружляють у думках). Ну хто ти такий? Замахнувся на таке! Забудь. Залиш писання для письменників. Подивись: вони ж такі мудрі й бородаті (на портретах у шкільних кабінетах літератури – одне слово: класики!), чи модно-успішно-гламурні (у «глянцях» і «в телевізорі» – сучасні). Також треба обов’язково, щоб із видавництва нікому не відомому писаці ввічливо, але трафаретно відповіли, що не бачать «комерційної перспективи у виданні вашого тексту»… І якщо ти все це витримаєш і не спалиш свої «шедеври»… Ну що тут можна сказати? Ти пройшов випробування, «краповий берет»… Я пройшов. І одержував диплом «Коронації» практично так само, як боєць загону спецпризначенців омріяний «краповий берет».

Часу минуло не так і багато, а «Дворушники…» не припиняють хвилювати Інтернет: рецензіями, відгуками, коментарями… Як впливає на Вас читацька оцінка? І що з почутого найбільше запам’яталося? 

Читацька оцінка – дуже класна річ. Вона може піднести тебе на сьоме небо і штовхнути до найглибшої прірви. В обох випадках за неї тільки дякую. Аякже! Людина витратила час (а часто й гроші), повірила тобі (адже ти пообіцяв їй, що розкажеш цікаву історію – саме цим найчастіше і є художня книжка) і потім висловила оцінку. І яка вона – це вже інша річ. Ненайважливіша. Скажуть, що сподобалось – радію (зміг усе облаштувати так, що перед читачем постав реальний світ, у який він занурився, щоб одержати насолоду), скажуть, що дурниця – теж радію (вкажуть на недоліки – і я їх виправлю, щоб наступний текст став кращим). Але засмучують негативні відгуки від тих, хто книжку бачив тільки на фото в мережі, але написав під рецензією А. Кокотюхи: «Один дурню пише, а інший рецензує». Упізнається рука: «Я книжку не читав, але вона мені не подобається».

Експертних оцінок довелося почути багато, але «короноване» життя склалося так, що тепер і Ви виступаєте в ролі експерта на конкурсі подружжя Логушів. Як Вам таке амплуа? 

Уже виступив. І побачив «коронаційну кухню» зсередини. Усе за правилами, чесно й прозоро. А те, що моя місія на цьому поприщі закінчилася, – Слава Богу. Бо непросто це все. Ой, як непросто. Тобі даються людські долі (сам же таким недавно був!). І тут – як і в медицині чи юриспруденції – «не нашкодь»! Але правила є правила. І найвищі бали одержують найкращі. Ті, які зрозуміли, що таке творчість. Змогли осягнути її непрості закони. Ймовірно, я когось розчарую, але одного таланту для письменства мало. Потрібна професійність, майстерність. Бо творчість, як це не блюзнірськи, можливо, прозвучить, таке ж саме ремесло, як і решта. От тільки на порядок складніше. І ним треба оволодіти. Перефразовуючи Яна Парандовського, доброго письменника упізнаєш уже з першої сторінки. Текст говорить сам за себе. Так само як і картина. З першого ж погляду бачиш, хто це писав: талановитий майстер чи той, хто себе за такого вважає, але не може дати ради ні пензлю, ні фарбам. І виходить незрозуміла «мазюка». Повірте, що ця метафора точна. На жаль, найчастіше довелося читати саме «мазюки». Хоча на кілька речей більш-менш професійних усе ж натрапив. І оцінив гідно. Хай їм щастить у подальших перегонах!

Не підкажете: за майбутнє української літератури радіти чи хвилюватися? Які перспективи: «сучукрліт» чи все ж сучасна українська література нової доби? 

Гадаю, за будь-яке майбутнє треба радіти. Воно прекрасне вже тим, що буде. А якщо воно буде, то має всі шанси бути чудовим. Якби ж його не було, тоді шансів ніяких. І наше завдання – не зіпсувати його. Вважаю, що homo sapiens для того й sapiens, щоб не бути просто homo. Що ж до літератури, то тут відбуваються цікаві чи навіть парадоксальні речі. Чим складніші умови, тим кращі твори з’являються. Діє закономірність: «не завдяки, а всупереч». Заспокоєний і ситий художник, очевидно, все ж таки оксюморон (поєднання непоєднуваного). Тому, судячи з усього, що відбувається, перспективи чудові. І нові імена однозначно зійдуть на літературному полі. Адже його щедро засівали попередні покоління. Хоча мені можуть заперечити: книжок не читають, над паперовою книжкою хижо розправила крила електронна, наклади українських письменників (крім одного) – катастрофічно малі. І я відповім: навіть якщо у мене буде всього лиш один читач, я писати не перестану. Бо не писати вже не можу. Так само й багато інших. І лише час покаже, хто був ким. І навіщо все це…

Кожне талановите слово має бути прочитане (та й не-талановите також, щоб змінитися на краще). Сьогодні в Україні «Коронація…» і є таким невтомним читачем. Як можете оцінити її роботу? 

«Коронація» – явище унікальне. І потужне. Я б назвав її «майстерня з виготовлення крил». Так відчуваю. Бо саме на її космодром приземляються НЛО («непізнані літаючі об’єкти»), а стартують уже «пізнані». І таке відбувається кожного року. Ці «окрилені об’єкти» творять новітню історію літератури. Хай, можливо, і не все так, як хотілося б ідеалістам. Та й світ цей далеко не ідеальний. Але у ньому є чудотворна сила, що наближає його до такого, про який мріяли до нас і мріятимуть після. І в одвічному танці цього наближення виформовуватиметься у тому числі й нова література. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що «Коронація» – саме така сила. Власне, вона – сила, що дає силу. Силу піднятися над сірістю невтішної буденності, яку старанно витворюють адепти одвічного Божого супротивника. Силу випірнути з каламуті «не»: не-віри, не-вдач, не-успіху… Вибачте, що на поетизми потягло…

Одноплемінників (як назвали Ви в одному зі своїх матеріалів споріднених любов’ю до слова людей http://vvasylchenko.sumno.com) Ви вже маєте, і їхня кількість упевнено росте. Як вождь словолюбів що побажаєте читачам, колегам, антиколегам і всьому цьому Прекрасному Світові, про який, власне, й пишете? 

Сонця. Сонця над головою. Сонця у думках. Сонця ув очах. Сонця у словах. Сонця у текстах. І навіть у… гаманцях.