Передмова до книги азербайджанської письменниці та журналістки Зумруд Ягмур.

Ви, шановний Читачу, тримаєте в руках книгу-сагу, книгу-притчу, книгу-одкровення, книгу-енциклопедію виживання душі-і-тіла в екстремальних умовах суспільної прірви, писану сучасним літописцем протягом доволі короткого часу (29 березня – 8 червня 2009 р.), чесну і талановиту ілюстрацію до священних книг...

І – що, можливо, найголовніше, її Автор визнає і свою відповідальність за біль ближніх, який і намагається полегшити, довівши нас із Вами, читачів, до катарсису – найвищого прояву ефекту від твору мистецтва... В релігійній системі координат цей стан називають благодаттю.

Аз грішний пережив його, коли не міг відірватися від рукопису цієї книги від першої до останньої його сторінки.

Чи змінить ця книга суспільство?

Змінить, однозначно. Бо мою душу, принаймні, вже пронизливо потрясла своєю очищальною печаллю золотої і дорогої правди. Так в природі крапля сльози змінює море, виводячи його із берегів...

А склад морської води тотожний складу плазми людської крові, незалежно від її національності, адже «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» («Послання св. апостола Павла до галатів», а сам Христос, за уявленнями ісламу, – один із найбільших пророків (расул, улу-л-азм), що посланий до народу Ізраїлю, останній перед Мухаммедом.

Тому, хоча матеріал книги – сучасні суспільно-політичні реалії мусульманського загалом Азербайджану, її духовно-душевна атмосфера захоплює, як апостоли сіткою рибу, і проектує на Універсум увесь екзистенційний досвід існування людства у перехідне безчасся, яке хворобливо трансформується у глобальні матриці тоталітарних, чи то пак рабовласницько-феодальних часів.

Головний герой роману «Аллах повертається?!», присвяченого «Ельмару Гусейнову – журналісту, жертві демократії» – також талановитий журналіст-ідеаліст Азер (прізвище, очевидно, невипадково однокореневе з назвою країни – Азербайджан), доля якого – іскриста кардіограма буття у його країні: між Богом і дияволом, людьми і тваринами, у сім’ї і з друзями, у тюрмі і з сумОю, між предками і нащадками...

У присвяті до книги демократія не взята в лапки невипадково. Саме вона – демократія – ключова фраза ідеологічної парадигми цього роману, створеного, здається, у формі есе (роману-есе), який майже не має діалогів, а внутрішні психологічно-філософські монологи в ньому екстраполюються на останні слова приречених на страту. Саме на фоні несусвітнього оцінічнення і обезцінення священних понять – як та ж демократія, честь, гідність, свобода... розігрується у творі сакральна битва між прірвою і вулканом, надією і безнадією, пеклом і раєм... врешті-решт – між Світлом і Темрявою.

Аналогії – справа, як відомо, кульгава, але вже тепер, дочитавши на одному подиху цей роман і зробивши виписки-коментарі з нього на 58 сторінок (шоста частина автентичного тексту), я би поставив його, враховуючи «дух і літеру» тексту, у своїй бібліотеці біля епосу азербайджанського народу «Деде  Коркуд», а також книг «Біси» Достоєвського, «Майстер і Маргарита» Булгакова, Кафкою, недавно оприявленими у нас «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко... Разом із тим щось хемігвеївсько-лондонівське, мужнє латентно пропульсовує у цьому пружному тексті про ніжність і ножовість світу. Можливо, Ви, шановний Читачу, помістите в іншому контексті, або ж взагалі – окремо. «Воля Ваша» – як говорив герой першого із вищеназваних романів. Але, раз уже взявши в руки, впевнений, не прочитати його не зможете. А прочитавши – станете добрішим, мудрішим, світлішим. Це також однозначно.

Мені ж, волею долі і долею волі одному з перших його читачів, вдячно переповненому враженнями від цього, перекладеного із азербайджанської мови добрим стилем нашої рідної української, хочеться зазначити, що всі сфери людського життя – духовна, економічна, політична та інформаційна – тут подано настільки всебічно і об’ємно, із шекспірівським драматизмом, що хочеться запропонувати драматургам зробити з роману п’єсу, кінорежисерам – зняти кіно, а майбутнім дослідникам-гуманітаріям зразу ж скласти словник мистецьки розшифрованих і потрактованих ключових слів-понять із гаслами (для прикладу) – еміграція, редактор, щастя, правда, свобода, цинізм, гроші, храм, кохання, самовбивство, родинна психологія, дитинство, психлікарня: «А от бути розумним – це страждання, якщо ще до цього розуму додати трохи щиросердя, то проблема стає геть серйозною, тому що жити серед усіх цих «розумників», залишаючись людиною – це така мука, навіть якщо бродягою не станеш, тебе обов’язково запроторять в «психлікарню») та афоризмів, максим роману, який у мене, врешті, вже складений, як-от, приміром: «Зло не залишається в тому місці, де було скоєно, воно як вітер розноситься, стає пилом і потрапляє всім в очі, подих», «Часом на гроші, награбовані у людей та відібрані у сиріт, будували мечеті, намагаючись цим самим навіть Богу дати хабара, а потім по телебаченню заявляли, що в результаті політики великого, вічного, Святого Батька процвітає і наша релігія», «Люди лише добре розважалися і добре помирали», «Підкупити серце, що кохає, не так просто, тому що там немає порожнини, в яку можна було б проникнути», «Героїзм – це, звичайно, добра справа, але лише тоді, коли за день ти можеш заробити собі тільки на хліб, коли до заможного життя тобі ще далеко»...

Виразні зовнішні та внутрішні портрети-типажі героїв роману геніально резонують із описом трагічно-драматичних земних реалій у країні, де пахне нафтою... смертю, відчаєм, бідністю і розкішшю одночасно, але де нема середини, тобто втрачена життєдайна динамічна рівновага. Де зверху лише вічні символи тоталітаризму, деспотизму, середньо- і всевічного мракобісся: Святий Батько та Король, яким, як ідолам, молохам, добровільні і примусові раби приносять криваві жертви знизу, підло стаючи для цього на голови один одному, щоби збудувати їм, як міфічним фараонам, піраміди, відрікаючись від Бога заради Короля: «У королівстві любов до Бога потонула в тіні багатства. У свідомості людей Бог займав ймовірне місце, а Король – обов’язкове, вони намагалися догодити не Богу, а Королю. Тому що Господь не забере в них домівки, назвавши їх «незаконними», а Король кого завгодно міг викинути на вулицю. Господь нікого не спалював, а Король міг створити пекло на Землі і будь-кого кинути у вогонь... Тому вони й боялися...».

І виходу із цієї загальносуспільної загалом і душевно-індивідуальної Депресії зокрема, вірус якої проник у всі суспільні та фізичні клітинки в Цьому житті, здається, не було, коли навіть релігійність та оцерковленість, яка на якийсь час для багатьох замінила віру в комунізм, трансформувалася в ідолопоклонство.

Недаремно вже з перших сторінок книги ми провалюємось в артезіанську свердловину есхатології на фоні її вічних супутників: хворобливого нечесного багатства і щемливої несправедливої бездонної бідності: «Над містом бушував невгамовний вітер, здавалося, ось-ось настане кінець світу», «Насправді кінець світу вже давно настав у цьому місті»...

І герої книги, центральні, знакові, серед яких журналіст, «ворог народу» Азер, його дружина – письменниця за натурою Заріфа та їхні діти, по-різному переживають його.

Азер, як і реальний легендарний Спартак у період кризи рабовласницького суспільства, віртуальний, але не менш реалістичний, Овод в Етель Ліліан Войнич – той духовний тип людини, громовідводу, різкої індивідуальності, яка уособлює незламність людського духу за принципом старого рибалки в новелі «Старий і море» Хемінгвея: «Людину можна знищити, але не можна перемогти». Душевно-духовно доповнює, підтримує його вірна дружина з дітьми. Тобто така сім’я – як мікромодель держави – дає надію на відродження на «Божій основі» всього суспільства. У друга Азера Саїда «духу вистачало лише на тиху ненависть», бо й, розмірковував він, «В якій би частині світу ти б не був, а жити по-людськи нині важко». Тут же й більш компромісний товариш їх Орхан, який «непогано заробляв, але досі не міг купити ліжко своєму синові»...

Оце «ліжко своєму синові» у Саїда, «на ногах дівчинки порвані шкарпетки, які вже неодноразова зашивали», дивлячись на які татусеві Азерові здавалося, «ніби увесь він до останньої клітинки, усе його життя звелося до тієї дірки» – одні з багатьох болючих знаків божественної іскри в людських душах на самому буттєвому дні, відштовхнувшись від якого і затаївши дихання, можна вигребти до Сонця попри всіх і все.

І такими архетипними символами, знаками, кодами інкрустований увесь роман, у якому багато й епізодичних ролей-героїв, серед яких Тимур, Ісмаїл... та бісівських метастазів основної суспільної хвороби – зневіри: корупція, підлабузництво, зрадництво, підлість...

Диявольська тяга до матеріального благополуччя заступила все Боже, а тому нібито ірраціональне, жителям цієї країни, які навіть не протестують, коли із благословення їхнього ж Короля («Помри, народе, нехай живе Король») бульдозерами зносять їх будинки, на місці цвинтаря їх предків будують Храм Святого Батька їхніми ж руками, викопуючи кості пращурів за копійки плати, якої ледве вистачає на хліб («До повернення іноземців вони викорчували усі свої корені, очистили землю від кісток. Плюючи в обличчя історії, вони заробляли на шматок хліба, їли та лягали спати»), затуманюючи у цей же час очі розкішними обідами цим же іноземцям – «зарубіжним спостерігачам» – настільки, що вони за чаркою жалкують, що не живуть у цій країні...

Автор книги – Зумруд Ягмур – доказово, у відповідній художній формі засвідчує сердечну думку про те, що лакмусом морально-матеріального стану будь-якого суспільства є ставлення його до своїх цвинтарів, дітей, старших людей і тварин: «Квартал оточили бульдозери, вони збиралися усе знести, і ніхто нічого не міг сказати. Всередині літня жінка, у неї нікого немає, кажуть, вона мати посмертного героя... Руйнуйте, якщо так хочете, я знаю, що ніхто нічого не зможе вдіяти, ви все одно зробите задумане, і вам навіть сказати нічого своїм жертвам. Тут ви збудуєте храм, але я запитую тебе, невже мати, яка зараз не може вийти, хоче померти в будинку, гірша за вашого Святого Батька?»; «Усі дуже здивувалися, коли до нього підбігли собаки, і почали облизувати йому руки і ноги. Деякі, щоб прогнати, почали жбурляти в них те, що було під руками. Саїд приніс їх до теплої кімнати, а потім в одному з кутків гаражу збудував будку. Кожного дня він доглядав за ними, а коли йшов додому, доручав їх водіям»...

Вулицями міст блукали голодні, обшарпані діти.

Коли навіть релігія, здавалося, втратила місію опори в ментально-душевному хаосі цього часопростору, стаючи знаряддям збагачення служителів культу на церковних чиновників, які привласнюють собі милостиві кошти народу, в душі людей приходила смертельна порожнеча, перетворюючи їх на рабів-роботів: «Аллах відвернувся від королівства, і чим більше це місце грузнуло в болоті, тим далі віддалявся Господь. Саїд відчував це, страждав та мучився від цього, але так само, як Господь потребував його душі, шлунок Саїда потребував їжі, і він підкорився тілу»...

І це стержневий концепт цього роману, який вражає не карколомною детективністю сюжету, парадоксальністю думки чи калейдоскопічністю образів, а тим духовним наповненням вічних проблем людства, трагі-драматично сфокусованих в одному часі і в одному просторі, який, нам, українцям до спазму в горлі нагадає реалії наші...

Тільки у нас перший товар – чорнозем, а в Азербайджані – нафта. Звідси – тип зовнішніх проблем та ворожих експансій. Внутрішні ж проблеми і події тотожні. Різняться лише кольори, звуки, запахи...

Детально, з письменницько-публіцистичною хваткою на видимі лише доброму професіоналові і небайдужій Людині деталі подано-описано в романі сучасну азербайджанську (читай українську і загалом, очевидно, пострадянську для багатьох республік колишнього СРСР) тюрму, школу, університет, найвищі і найнижчі начальницькі кабінети, спортивну сферу, митницю, естраду, депутатство і продажний шлях до нього, а звідси – моделі поведінки директорів, студентів, бізнесменів, міліціонерів, повій, продавців на ринку, коханок...

І лише чистого природного романтичного кохання в цьому магічному реалізмі епохи – мов кіт наплакав, але воно є... принаймні у спогадах, а значить – і у мріях... жителів країни, символічно названої Королівством, просякнутої суцільною брехнею, лицемірством, фізичним та моральним брудом, де «розумних людей, несхожих на інших, мали за непотріб і обминали десятою дорогою», де «більше не було віри в майбутнє, тому що люди інстинктивно хотіли оберегти себе від розчарування», «Молодий Король накрав у людей грошей і на них потроху почав займатися «благодійністю», «В королівстві не існувало законів, прав, справедливості та жалю. Усі закони пережовували та ковтали королівські придворні та міністри, а потім плювали в обличчя нажаханих людей, але ніхто про це не говорив».

Чого дивуватися з інших у цьому суспільстві, коли навіть письменники, які за класичними уявленнями про їх місце у духовній сфері суспільства, мали би бути його совістю, не виконували свою місію, у кращому разі зостаючись довірливими сповідниками: «У нас же усі стали розумними, прагматичними, розсудливими, дипломатичними, на письменників дивишся, вони як політики розмірковують...»; «Янар нікому не розповідав про свою повільну смерть, лише покійний друг, поет, відомий під псевдонімом Бахтавар, міг зрозуміти його, тому що і його спіткала така доля. Дбаючи про щасливе безтурботне майбутнє для своїх нащадків, він відчував, як кожного дня кайдани на його руках піднімались до серця, росли і вже досягли його розмірів... Гидуючи власним серцебиттям, проклинаючи ту повільну смерть, він піднявся, знаючи, що усе втратив, промовчав, він більше не підлизувався, але й говорити вже не міг... Лише йому Янар міг вилити душу, поговорити з ним про ту смерть. Та тепер він покинув цей світ, а Янар віч-на-віч залишився з болем у серці».

А по-справжньому протистояло всьому цьому смертельному жаху, «гидуючи власним серцебиттям», реальній (повсюдне вимкнення електроенергії за несплату) і символічній боротьбі за світло лише окреме товариство журналістів, вибране і зване в романі Редакторами, у яких Король «відібрав будинки, змусив нуждатися в шматку хліба, ні один Божий раб не міг взяти їх на роботу... Вони видавали лише одну газету, їх журналісти такі ж бідні, як і редактори, за маленьку зарплатню трудилися так, наче їм обіцяли за це цілий світ. Король годував своє оточення і животами прив’язав їх до себе. Редактори боролися за ідею свободи, нормального, людського життя, а йому було не втямки, що це таке, тому що свободою для нього було те, як він жив. Ця купка редакторів була в чотири-п’ять разів сильніша, ніж його телевиступи. Треба було щось робити, не можна це так залишати...».

Самі ж редактори, які «об’єдналися заради вільного життя... передбачали, що не буде грошей, роботи, що родичі відвернуться від них, але не думали, що будуть настільки безпорадними». Відчайдухам зоставалося вірити, що історія розставить все по своїх місцях.

По-різному складалася доля цих «борців із нечистотами» у творі: від зради своїм ідеалам на догоду службі в Короля – до самогубства, але Азер – один із тих, що мученицьки, місійно зоставався самим собою, не гнувся, незважаючи на тюремні ув’язнення, спроби підкупів його, поневіряння його сім’ї, фатальної загрози самому життю серед глобальної безнадії, споживацької психології натовпу, який опозиційну наполегливість тут «не вважав за героїзмом, її сприймають за дурість, нікчемність».

Відійшовши від «Морального кодексу будівника комунізму» і не створивши «Морального кодексу будівника капіталізму», країна, талановито описана в цьому романі, опинилася в позачассі: чи то знову у феодальному, чи то в рабовласницькому ладі.

* * *

Знаючи принаймні координати свого знаходження, можна вибирати орієнтири шляху у житті, яке, врешті-решт – велика подорож до іншого виміру.

Тому в кінці романного тунелю проблискує світло: «Храм, збудований головним релігійним чиновником, зник разом із садом, звірі порозбігалися... Після лихих звісток по королівству понеслись чутки, що головний релігійний чиновник з’їхав з глузду, розмовляє зі слоном, щось намагається йому пояснити, а бідолашна тварина, витріщивши очі, дивиться на того невгамовного чоловіка і крутить вухами... В редакції усі були зайняті справами, раптом в них з’явилася надія, затонулий вночі палац Сонця дав нове життя світилу в їхніх серцях, під промінням якого вони прийнялись до роботи».

Але, на жаль чи на щастя, час Всевишнього і час людський – фізично й метафізично, релігійно – різні субстанції.

Тому «Аллах повертається» на той простір, де хоча б одна людська душа іще достойна зустрічі з ним, як у біблійного Лота в Содомі...

В романі така душа в журналіста Азера...

Тому «останні будуть першими», а «битва починається лише зараз, битва Мойсея з Фараоном».

Але це вже інший роман...

А може, той самий?...