Re: цензії

13.08.2018|Ніна Головченко
Про «Зайчикову книжечку» Івана Андрусяка
13.08.2018|Світлана Лупаренко
Мандри у казкову країну Шпалереон
08.08.2018|Ірина Фотуйма
На біржі поезії
03.08.2018|Ніна Головченко
ПроСТО вірші поета Сергія Пантюка – експериментатора і лірика
02.08.2018|Ігор Фарина, член НСПУ
Увага до деталі народжує образ
30.07.2018|Олеся Кізима
«Монстри, що живуть у шафах» і сила усмішки
30.07.2018|Богдан Дячишин, лауреат премії імені Івана Огієнка, Львів
Мисляча поезія Ірини Калинець
29.07.2018|Буквоїд
Валерій Калниш: Рекомендую “Герой імперії” Кендіса Мілларда та “Могилу Леніна” Девіда Ремніка
29.07.2018|Ірина Фотуйма
Серед думок – як серед янголів
28.07.2018|Наталка Позняк
«Сіра зона» нашого болю

Re:цензії

11.11.2013|07:59|Софія Філоненко

Вижити й перемогти: історична драма в голлівудському форматі

Кокотюха А. Найти и уничтожить/ Андрей Кокотюха; предисл. С.В.Душкевича; худож. Н.Переверзева.– Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»; Белгород: ООО Книжный Клуб «Клуб семейного досуга», 2013.– 304с.

Кокотюха А. А. Спасти «Скифа»: роман / Андрей Кокотюха. – М. : Вече, 2012. – 288 с. – (Военные приключения).

Писати про Другу світову війну для сучасного автора означає свідомо йти на ризик. Її повна і правдива історія з українського погляду досі відсутня. Натомість війна обплутана ідеологічними спекуляціями та міфами, які створювалися за радянських часів і продовжують створюватися різними суспільними групами в теперішній Україні та за її межами. Письменнику доведеться пройти між Сціллою і Харібдою холодної офіційної пропаганди та гарячої усної історії, зітканої із суперечливих свідчень очевидців. Він змушений буде торувати власний шлях, зважаючи на силу силенну літературних і мистецьких візій війни, що охоплює розмаїтий матеріал: від соцреалістичних «Прапороносців» Олеся Гончара – до антирадянського роману «Чого не гоїть вогонь» Уласа Самчука, від кіноепопеї «Звільнення» Юрія Озерова, документального телефільму «Війна. Український рахунок» Сергія Буковського – до, скажімо, свіжого опусу Федора Бондарчука «Сталінград».

У російськомовних романах «Знайти і знищити» («Найти и уничтожить», 2013) та «Врятувати «Скіфа» («Спасти «Скифа», 2012) Андрій Кокотюха не побоявся труднощів і зробив вдалу спробу вкласти драматичні події ХХ століття у формат воєнно-пригодницького жанру. Не ухиляючись від політичних оцінок, белетрист змістив фокус зображення на долю окремого українця, закинутого у вир війни, у час кривавого протистояння тоталітарних режимів Гітлера і Сталіна. Ці твори – про виживання людини в екстремальних обставинах, про моральний вибір, про відданість і зраду, честь і безчестя.

Перед тим, як заглибитися в їх художній світ, хочу нагадати прописну істину. Варто пам’ятати, що історичний роман не видає себе за документ чи наукову студію. Критерій достовірності зображеного не має бути ключовим в оцінках історико-пригодницької белетристики . Так, ми не ставимо на карб розходження з фактами у вальтерскоттівському «Айвенго» чи «Роксолані» Павла Загребельного. Копітка робота в архівах, консультації з дослідниками, інтерв’ю зі свідками подій – до честі кожного автора, який пише про минуле. Проте, реконструюючи історичну епоху, письменник зберігає повне право на вимисел і домисел. Критиків мусить у першу чергу цікавити літературна якість твору, авторська художня концепція.

Друге уточнення стосується правомірності віднесення російськомовних творів до української літератури. З цього приводу точаться дискусії, де аргументами слугують як історичний досвід вітчизняного письменства, так і сучасні глобалізаційні процеси, що не дають змоги говорити про приналежність митця до єдиної національної традиції. Дотримуюсь погляду, що «українськість» письменника визначають не мова або тематика його творів, а самоідентифікація та включеність до українського культурного процесу. Конкретніше: я солідарна з Андрієм Кокотюхою в тому, що його російськомовні романи є фактами вітчизняної літератури рівною мірою з україномовною прозою.

«Знайти і знищити» та «Врятувати «Скіфа» створені за «формулами» масової культури. Захоплива інтрига спирається на майстерний синтез різних жанрів. Читач помітить елементи авантюрного та історичного романів, вкраплення шпигунської історії, бойовика та вестерна. Спільні в обох текстах змальований період та локація. Отож уявляємо: Друга світова війна, весна-літо 1943 року, слобожанські землі – Сумщина, Харківщина, Курщина, розкреслені звивистою й рухливою лінією фронту. Територія, що переходить з рук у руки, від німців до червоноармійців. Відповідно – набір дійових осіб: радянські солдати, партизани й підпільники, німецькі офіцери, поліцаї, мирне населення. Експресії сюжету додає максимальна сконденсованість подієвого часу – місяць у «Знайти і знищити», три дні – у «Врятувати «Скіфа».

У кожному з романів історія розпочинається з хибного звинувачення героїв-червоноармійців у зраді Батьківщині. Рядовий Роман Дробот мав необережність взяти під сумнів переможну міць радянської армії. Його заарештували за доносом і відправили в Особовий відділ фронту під конвоєм лейтенанта Дерябіна. Разом вони потраплять під удар німецької авіації, а згодом, дивом врятувавшись, до табору військовополонених у районі Охтирки. Звідси три шляхи: голодна смерть, розстріл або втеча до своїх, які вважають парубка воєнним злочинцем («Знайти і знищити»).

Доля розвідника, старшого лейтенанта Павла Гайдука, склалася достоту, як у героя пісні Володимира Висоцького: «Судьба моя лихая давно наперекос, – // Однажды языка я добыл, да не донес. // И особист Суэтин, неутомимый наш, // Еще тогда приметил и взял на карандаш». Командир розвідроти Михайло Сотник, вступившись за арештованого бійця, звинувачений у нападі на особіста Алферова. Сотника і Гайдука звільнять тимчасово лише для того, щоб послати за лінію фронту разом із двома товаришами, в яких також нечиста анкета: радянським німцем Віленом Волковим (Віллі Вольфом) та старшим сержантом Максимом Чубаровим, колишнім рецидивістом на прізвисько «Ваня Курський».

Зверніть увагу: звільнять, щоб послати на вірну смерть, бо чотирьом розвідникам доведеться розшукати в окупованому Харкові агента з псевдо «Скіф», який захопив і тримає в полоні майора Крюгера, очільника агентурного відділу Генштабу, носія цінної інформації. Маємо явний випадок «mission impossible», необхідної для жанру воєнних пригод. Повернення живими з цього завдання, що практично неймовірно, не гарантує ані життя, ані свободи («Врятувати «Скіфа»).

Чому автор обрав героями осіб, за тогочасними мірками, політично неблагонадійних? Чи не для того, щоб дати їм можливість кров’ю змити з себе підозри й цим довести відданість присязі? Прийом, відомий ще з соцреалістичної воєнної прози часу хрущовської відлиги, як твердила Ірина Захарчук у монографії «Війна і слово» (2008 р.). Так, приміром, образ сина «ворога народу» Богдана Колосовського в романі Олеся Гончара «Людина і зброя» мусив продемонструвати вищість патріотичного обов’язку над особистою кривдою. При цьому, ясна річ, не заперечувалися ані правильність партійного курсу, ані мудрість радянського уряду.

Однак  сучасний письменник говорить зі своїм читачем про інше. А саме – про безкарність особістів, які могли «пришити» зраду кожному, хто їм не сподобався або викликав найменшу підозру. Мовби сп’янілі від власного всесилля, Дерябін та Алферов із люттю інквізиторів шукають шпигунів і потенційних дезертирів серед рядових і командирів Червоної Армії. У надскладній фронтовій ситуації останні змушені воювати, боязко озираючись на прислужників Берії. Утретє в художній прозі, після «Червоного» й «Таємного джерела», Андрій Кокотюха таврує карально-репресивну сутність радянської влади, її однакові з фашистами методи роботи. Увагу читача привернуть промовисті деталі: як зручно очільник харківського гестапо Гюнтер Хойке вмощується у кріслі, що залишив йому попередник – начальник управління НКВС («Врятувати «Скіфа»); як одне й те саме заґратоване приміщення в селищі Хомутівка використовує для утримання в’язнів і радянська, і німецька влада («Знайти і знищити»).

Не можу погодитися з думкою Костянтина Родика, який дорікнув автору недостатністю інтересу до «питання влади, її меж та способів застосування» та зусиль для того, «аби читач відчув безмежне іманентне зло більшовизму» (стаття «Історія на продаж» в «Україні молодій», 2.10.2013 р.). Вдала художня деталь не поступається силою узагальнення розлогим і патетичним рефлексіям, прямо висловленим автором або вкладеним у вуста котрогось із позитивних героїв.

Романи Андрія Кокотюхи вкотре підтвердять, що партійно-державна машина СРСР трималася на страху й доносительстві. Вона позбавляла людину права зберегти гідність: «Я народився в країні, яка не залишає вибору. Вірніше, цей вибір є, тільки він невеликий: жити, не пам’ятаючи себе, або померти», – так формулює це розуміння радянський німець Віллі Вольф ( переклад тут і далі мій. – С.Ф. ). Саме комуністична система породжує тип громадянина, який не працює, а «горбатиться» на хазяїна. Міняється влада – і цей чоловічок легко перефарбовується, знову прислужує і плазує. Заслуга прозаїка – чітко названі соціально-психологічні причини колабораціонізму людей, які опинилися на окупованих землях. Так, для гестапівців не секрет, що більшість громадян погоджуються співпрацювати не з віри у фюрера, а тому, що ображені колишньою владою, тримають зуб на неї. Зрадництво породили нечувані репресії проти власного народу.

Як вижити звичайній людині на війні? Це питання є центральним в обох творах. У них впізнавані риси жанру «survival story», популярного від часів «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо аж до телешоу «Останній герой». Людина або група людей, вирвана зі звичного існування, поміщена в екстремальну ситуацію, змушена балансувати між життям і смертю. Цьому жанру притаманний архетип «єдиного зацілілого»; за Еліасом Канетті, герой – обранець, якому доля дала шанс, той, у кому більше життя.

Яку ціну доведеться сплатити за нього? У романі «Знайти і знищити» ми зустрінемо персонажів-антиподів: «професорського синочка» Романа Дробота й вихованця дитбудинку для «юних спартаківців» Миколу Дерябіна. Їхні життєві історії сплітаються дивовижним чином: арештований і конвоїр, двоє полонених у таборі, партизан і фашистський диверсант. Для першого війна стала школою мужності, для другого – часом морального падіння, деградації до звірячого стану. Вибір позитивного героя мотивує і точку зору, і тональність розповіді. Подекуди роман «Знайти і знищити» містить перегуки з російською «лейтенантською прозою», якій властиві заземленість «окопної правди», психологічний натуралізм, мотиви дорослішання й випробування маленької людини, вчорашнього студента.

Додам, що тема героя, усім чужого на війні, відсилає до твору Івана Багряного «Людина біжить над прірвою». Його центральний персонаж Максим Колот поневіряється в «апокаліптичному гуркоті чорної доби відчаю», між двох сил – німецькою та радянською. Український народ затиснено в лещатах двох тоталітарних режимів. Він опинився, за словами Багряного, «між «Трупом» і «Привидом». Становище українця безвихідне: він приречений стати гарматним м’ясом у геополітичних ігрищах Гітлера і Сталіна. У «Знайти і знищити» Андрія Кокотюхи присутня ще одна «багрянівська» тема: пошук джерел стійкості маленької людини, її здатності опиратися ворожим обставинам, іти проти течії. Роман Дробот не тільки виживає на війні, але й відкриває в собі внутрішню силу, а під фінал виростає в справжнього героя.

Роман «Врятувати «Скіфа» концептуально ближчий до воєнної прози Ремарка та Хемінгуея, де війна показана як важка і брудна чоловіча робота. У цьому тексті героями є розвідники, професіонали війни , особлива каста на фронті. Закинуті в Харків, обкладений з усіх боків німецькими постами, четвірка бійців доведе, що на невидимому фронті важить не тільки фізична сила і спритність, але й обережність, знання тактики і стратегії, вміння швидко і правильно приймати рішення, а часом і жертвувати собою заради порятунку товаришів.

У творах побачимо весь голлівудський антураж: сцени перестрілок, втечі й переслідування, вибухів і пожеж видовищні й динамічні, написані цілком кінематографічно. Цікаво, що в обох романах війна зображена не тільки як невпинний «action», але і як інтелектуальний поєдинок. У нього втягнені спецслужби і тогочасний «спецназ» (партизани, диверсанти), рядові червоноармійці, поліцаї, мирні мешканці. Війна – це гра, велетенська шахова партія, в якій є свої ферзі і пішаки, а є руки, що їх пересувають по дошці. Вкарбовуються в пам´ять гострі сцени допитів і вербування, коли зіштовхуються два сильні характери: особіст Микола Дерябін і керівник абверівської школи диверсантів Отто Дітріх («Знайти і знищити»), розвідник Павло Гайдук і штурмбаннфюрер СС Кнут Брюгген («Врятувати «Скіфа»).

Андрій Кокотюха далекий від того, щоб зображувати німецьких офіцерів плакатно або демонізувати їх як казкових злотворців. І Дітріх, і Брюгген, безумовно, сильні і складні характери, обидва вправні стратеги. Плануючи диверсії чи проводячи спецоперацію зі знешкодження радянських диверсантів, вони небезпідставно спираються на аналітичний розум. Утім, автор послідовно проводить думку: «…жодна хвалена німецька розважливість не спроможна вкластися в непередбачувану логіку реального життя» («Знайти і знищити»). У результаті гинуть обидва, програють, бо недооцінюють витримку, розум і винахідливість супротивника, його здатність ризикувати.

Значущою темою для романіста є трагедія мирного українського населення, яке не з власної провини опинилося на окупованій території. Стероризовані погрозами і партизан, і гестапо, звичайні люди мусять дбати про власне виживання й безпеку близьких. Особливо тяжка доля спіткала жінок, які заради порятунку або за завданням підпілля ставали коханками німецьких офіцерів. Коли наштовхуєшся в тексті роману «Знайти і знищити» на промовлені крізь сльози слова Катерини Яценко, вдови командира і співмешканки начальника поліції: «Як жити? Чоловіка вбили, ви пішли…», то мимоволі виникає асоціація з адресованим партизанському прокурору одчайдушним криком «Яка я повія? Мучениця я!» Христини Хуторної з довженківської «України в огні». Андрій Кокотюха змалював життєві драми жінок-агентів (Ольга-«Скіф»), жінок-підпільниць (Тетяна Зиміна), жінок у партизанських загонах (Поліна Білозуб). Однак хотілося б побачити в романах більш концептуальні узагальнення стосовно долі української жінки на війні. Можливо, ця проблема не може бути розв’язана в рамках воєнно-пригодницького жанру.

Сильною стороною обох романів є наскрізний лінійний сюжет. Він чітко структурований місцем або часом дії: «Табір», «Загін», «Ліс», «Селище» – у «Знайти і знищити»; «День перший», «День другий», «День третій» – у «Врятувати «Скіфа». Стрімкий темп розповіді ніде не втрачається, пружини інтриги стиснуті до самого фіналу. Практично всі сюжетні лінії знаходять логічну розв’язку (окрім, хіба що, лінії німецького агента, який зачаївся в штабі Червоної Армії, в другому з романів). Обраному жанру відповідає напружений і лаконічний, справді «чоловічий» стиль, де немає місця зайвим емоціям або кучерявим мовним зворотам.

Костянтин Родик у вищезгаданій статті описав потенційного читача воєнно-пригодницьких романів Андрія Кокотюхи як «невибагливого» й такого, що «…комфортно сприймає дійсність, як цілком гармонійне поєднання радянських і пострадянських кліше». Гадаю, не варто недооцінювати критичний потенціал цієї прози: вона підриває радянський канон зображення подій Великої Вітчизняної війни і суперечить їх пропагандистській версії, яку нав’язують українцям через витвори російської поп-культури, з їх кліше «Великої Перемоги», «російського народу-визволителя» й «мудрого Сталіна». Ефективність зарубіжного формату, який послідовно застосовує Андрій Кокотюха, полягає в тому, що він дає змогу в доступній формі донести до широкого кола читачів, – і зокрема до молодого покоління, звичного до голлівудського кіно, – думку про трагедію українського народу на війні, про його страждання, спричинені обома окупаційними режимами. Але разом з тим – ідею героїзму звичайної людини, яка, навіть переслідувана Системою, може зберегти честь і гідність.

Насамкінець висловлю сподівання, що воєнно-пригодницькі романи Андрія Кокотюхи зустрінуть свого вдячного і справді масового читача.

 



Додаткові матеріали

11.09.2009|19:42|Події
Андрій Кокотюха не вміє писати про секс
06.02.2009|13:10|Події
Андрій Кокотюха вистрілив дуплетом
08.11.2008|21:44|Події
Лузіна, Кокотюха, Роздобудько і кіно
30.10.2008|14:22|Події
Андрій Кокотюха: «Я не пишу в вічність, я пишу для сьогодення»
30.04.2013|11:00|Події
Андрій Кокотюха: «Художній твір – це не гасло, а письменник – не учасник мітингу. Це не прапороносець»
28.11.2009|07:30|Події
Андрій Кокотюха: «Я балакучий пустун сучасної української літератури!»
04.09.2013|07:09|Події
Як Андрій Кокотюха напророчив письменниці майбутнє
11.12.2010|20:17|Події
Невідомий Кокотюха. Архівні фото. Ч.1
11.09.2013|14:12|Події
Андрій Кокотюха: Для письменника ідеальний читач – людина "з вулиці"
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери