Склалося так, що вперше цілісне уявлення про Адама Загаєвського у мене склалося як про есеїста. 2008 року у львівському видавництві «Кальварія» вийшла книга есеїстики Адама Загаєвського під назвою «У чужій красі» в перекладах того ж Віктора Дмитрука. Вірш з одноіменною назвою був поміщений у поетичній збірці «Лист. Ода до множинності»:

Тільки в чужій красі

знаходимо втіху, в чужій

музиці і в чужих віршах.

Тільки у інших існує спасіння,

хоча б смакувала самотність, як

 опіум. Інші не є пеклом,

якщо їх побачити вранці, коли

мають чисте чоло, яке вмили сни.

Тому й думаю довго, якого

вжити слова, він чи ти. Кожне він

це зрада якогось ти, але

за це в чужім вірші вірно

чекає холодна розмова.

Книга віршів, перекладена і укладена Віктором Дмитруком, одним із найталановитіших українських перекладачів з польської, є своєрідним введенням у поетичний світ Адама Загаєвського. У книзі в хронологічній послідовності подані вибрані вірші з 8 збірок поета, починаючи від збірки «Комюніке» (1972) і закінчуючи віршами зі збірки «Невидима рука» (2009), включаючи, звичайно, найвідомішу поетичну книгу Загаєвського «Їхати до Львова» (1985).

Адам Загаєвський – один із найпомітніших сучасних польських поетів, який народився у Львові 1945 року. Відразу після народження сина батьки виїхали зі Львова. Дебютував своїми віршами 1967 року. Один із поетів т.зв. Нової Хвилі. 1972-го вийшла перша збірка «Комюніке». З 1982 про 2002 рік жив на еміграції. З 2002 року живе у Кракові. Тема втраченої батьківщини є однією із центральних у поетичному світобаченні Адама Загаєвського. Поляки вбачають у Загаєвському потенційного нобеліянта. Поетичний світогляд автора пройшоа еволюцію від поколіннєвого бунтарства до високого поетичного традиціоналізму я к противага засиллю масової культури. Так трактують Адама Загаєвського польські літературні довідники.

Мене ж більше цікавить не довідка, хоча її треба знати, а манера думання Загаєвського. Він є одним із найцікавіших поетів-філософів, хоча до самої філософії (як науки) у нього напівіронічне ставлення: „Пробую зрозуміти // великих філософів – найчастіше мені вдається // вхопити лише клапті думок їх дорогоцінних“ («Автопортрет»).

Поетичні монологи Адама Загаєвського спонукають спонукають до діалогу-опонування. Не знаю, чи така форма завжди буде приємною і сподіваною для самого автора, але інакшої я собі не уявляю бесіди з цим поето-філософом чи філософо-поетом. Авторська манера оповідна, прозаїчна (швидше, малопоетична). Його треба читати уважно, аби скласти перед очима ту цілісну картину, як вона задумувалася Загаєвським. В протилежному випадку Загаєвського можна зробити автором фрагментів. Його вірш в цілому описово-статичний або кінематографічно-динамічний, але і той, і другий тримаються на стрижневій метафорі (інколи вона є самодостатньою, здебільшого виступає квінтесенцією вірша): „Хто не знайшов притулку // У великім, шукає малого. Найменшим зерням // Маку на світі є Бог. Розпирає // Його велич“ («Кʼєркегор про Гегеля»); „Гіркий чай смакує, // як біблійні пророцтва“ («Поразка»); „(…) чому кожне місто // мусить стати Єрусалимом, і кожна // людина євреєм (…)“ («Їхати до Львова»); „Якщо, однак, Бога немає і жодна сила // не поєднує різних елементів, // то чим є слова і звідки береться їх // внутрішнє світло?“ («Розмова з Фрідріхом Ніцше»); „На світанку міста не належать нікому // і імен не мають“ («На світанку»); „Нічого один про одного ми не знали, // бо ж ми були друзі“ («Блиск ліхтарів»); „Не в музиці, не в картинах красивих, // не в мужності і великих діяннях, // не в любові навіть є мудрість, // а в усіх речах цього світу, // в землі і в повітрі, в болі й мовчанні. // Вірш затримати може відлуння бурі, // наче мушля, якої торкнувся // Орфей, тікаючи. Час життя забирає // і віддає пам´ять, злотисту від пломенів, // чорну від жару“ («Мушля»); „Прагну повної зосередженості, якби я знайшов її, // мабуть, перестав би дихати“ («Кімната, в якій я працюю»); „Метелики не мають традицій. // А ми повинні умерти“ («Прийшла весна»); „Вірш повинен кінчатися краще, // ніж життя. Для того він є“ («Прийшла весна»)… Власне, кожен його вірш є бесідою на філософсько-екзистенційні теми, в якому має значення не той чи інший образ, картина чи характер, а цілісне враження, цілісне сприйняття говореного. Себто, я перечу самому собі. Але самозаперечення, здебільшого, є формою руху вперед. Принаймні, в такому варіанті ця художня особливість виступає у самого Загаєвського.

Чого мені не вистачає в перекладах Віктора Дмитрука? Оригіналу. Все-таки, переклад поетичний повинен мати поряд оригінал, аби звірити, відчути, наблизитися. Особливо таких авторів, як Адам Загаєвський. Поетичність, новизну, пластичність його віршів можна відчути лише в оригіналі, і се той недолік, на який в майбутньому видавництву треба зважати, і не йти на такий спрощений варіант знайомства із поетичною творчістю. Економимо на папері, але втрачаємо на цілісности і оригінальности прочитання. Але це зауваги не до перекладача, а до форми подачі перекладу.

Сам поет мене не розчарував. Він змусив мене на звичні речі подивитися його очима. І ще раз задуматися. Вкотре. Над тим химерним плином, який іменуємо, не відаючи,  життям…