Якось на чийомусь письменницькому ювілеї Василь Куйбіда, будучи тоді ще бургомістром Львова, сказав у своєму виступі-привітанні, що він, хоч і обіймає посаду мера, все ж перебуває у тимчасовій відпустці зі Спілки письменників. Тобто екзистенційне самоусвідомлення в нього тяжіє до письменництва, а не до політики. Хоча більшість людей знають його саме як політика, громадського діяча, державного службовця, проте я в поезієзнавчому дискурсі трактую його саме як поета. У біографії В. Куйбіди є цілий масив моментів, навіть смуг, пов’язаних із політикою та суміжними сферами (і актуально вони тривають), та найбільш цікавою нам є його творча біографія.

Василь Куйбіда видав досьогочас поетичні збірки «Контур» (1991), «Послання стежок» (1993), «Вертикаль стебла» (2003), «Долина відображень» (2003). Бачимо, що стаж присутності в поетичному книжковому дискурсі вже чималенький, понад два десятиліття. А якщо врахувати те, що він друкувався в періодиці ще заздалегідь до книжкового поетично дебюту, то і поетичний стаж відповідно є довшим. Ми з ним разом друкувалися в альманасі «Високий Замок: Творчість молодих» (1989), там його добірка з восьми віршів називалася «Освячений дощем». Василь Куйбіда не перебуває і поза моїм поезієзнавчим дискурсом, про що свідчить хоча б те, що його чимала добірка присутня в моїй антології «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне» (2012), є там його вірші «Гра в бісер», «Твій вірш, мов плач осінній, чорний...», «Коли бракне слів...», «Слова – як дні, що так і не зростив...» і «Минає лірика безсоння...». Поети доволі часто формулюють у віршовій формі свої ліричні визначення поезії. Але далеко не кожен поет замислюється над сутністю поезії у своїй ліриці, а хто й замислюється, то не мусить формулювати визначень. Наприклад, Данило Гусар-Струк у статті «Про поезію, непоезію і модерну поезію», посилаючись на Поля Валері, сконстатував, що «люди мають так неясне поняття, що таке поезія, що саме ця неясність для них стає дефініцією поезії». Проте поети таки мають поняття, що таке поезія, і творчість В. Куйбіди є яскравим тому підтвердженням. Ганс Ґеорґ Ґадамер, використовуючи порівняння того ж Поля Валері, в якому різниця між поетичним і повсякденним словом прирівнюється до різниці між колишньою золотою монетою та сучасною банкнотою, розгортає це порівняння своїм паралельним варіантом і доходить цікавого висновку: «Ми знаємо ще зі школи: якщо взяти молоток і вдарити ним по золотій монеті вартістю в двадцять марок так, щоб від викарбуваного не залишилося й сліду, а потім віднести цю монету до ювеліра, натомість можна отримати інші двадцять марок. Монета містить у собі свою вартість, а не лише вказує на неї. Так само вірш – це мова, яка не лише щось означає, але й становить те, що означає. Сьогоднішня грошова купюра не містить у собі вартості, на яку вказує, вона має цінність лише як грошовий знак і завдяки цьому виконує своє комерційне призначення». Поезія Василя Куйбіди має справжню, свою первісну вартість, вона власне й «становить те, що означає». Михайлина Коцюбинська зазначала, що справжній поет уміє слухати слово, загострює виразність звучання, «інструментує» свій вірш – «це закономірно для поетичної музи»; у В. Куйбіди є свої погляди на поетичне слово, хоча б такий: «Слова – як дні, що так і не зростив – / Без розсуду у них перетікаєш, / Щоб, може, хоч дещицю вберегти / Того, що у душі уже немає»; або роздум про призначення слова: «Ти ще проказуєш слова, / Але для чого – вже не знаєш, / І їх призначення згадати, / Як не силкуєшся, не можеш». Взагалі-то, В. Куйбіда доволі часто осмислює поетичне слово у своїх віршах.

Десять років Василь Куйбіда не видавав поетичних збірок. І от цьогоріч після такої тривалої перерви вийшла його збірка «Простір перевтілень». Для збірки характерна циклічність побудови, вона складається з восьми циклів: «Розфарбована тиша», «Колекція снів», «Толока», «Вирування принад», «Примхи осені», «Озимина», «Прочани», «Віддзеркалення». Назва кожного з цих циклів вільно могла б бути й назвою якоїсь окремої збірки, але така, скажімо, «номінальна насиченість» лише робить збірку напрочуд конденсованою. Сконденсованість властива й багатьом віршам із цієї збірки Куйбіди. Погляньмо хоча б на такий вірш:

Обезлюділо. Вітри.

Темінь. Листя. Непогода.

Шурхіт подив перекрив

І подосі не приходить.

Сад визбирує зірки,

Празникуючи сьогодні.

Зазирає крізь віки

До Всесвітньої безодні.

Там немає забуття,

Хоч роки всуціль незрячі.

Хтось продовжує життя

На казки свої дитячі.

І немає вороття,

Хоч ведеш себе за руку.

Залишаєшся дитям

І на радість, і на муку.

Не так словесна сконденсованість, як сконденсованість думки й образів. Хтось із великих сказав, що доки ти залишаєшся дитиною, доти ти є поетом. Це, звичайно, не мусить бути остаточною істиною, проте частка правди в цьому є, що й підтверджують останні рядки цього вірша В. Куйбіди.

Є у збірці й чимало мініатюр, хоча б така, під назвою «Точка зору»: «Сказав юнак, поглянувши на цвинтар: / “Минуле наше тут”. / “Майбутнє”, – поправив його дід». Зразу чомусь заасоціювався з пам’яті вірш сербського поета Александра Петрова «Попіл» (цитую у власному перекладі): «Узяв себе / золотоволосого малюка на руки. / Вдивляється пильно / в сиве моє волосся. / Питає мене – що це? / Відповідаю – попіл». Довільні асоціації, зумовлені, хоч і віддалено, певною темою, що бентежить людей повсякчас. Або ще така мініатюра Василя Куйбіди: «Відповіді є – нема запитань, / Хурделиця їх озвучить, / Бо вивищилася над голосами / Нашими». Виглядає на те, що ключова фраза, сформульована у першому рядку цього вірша, є архіважливою для автора. Це такий «принцип до навпаки», загалом властивий для поетики В. Куйбіди. Погляньмо в цьому ракурсі на таку його ліричну перлину з елегійною ноткою:

Вдихну надію, видихну офіру,

Бо перемога випорснула з рук:

Усе життя вирощував довіру –

Тепер там зруб.

Стікає тінь бджолою ув ожини,

Роса танцює в травах золота,

Перетікають вірою глибини

В мої літа.

А вже коли, не виправивши міру,

В майбутнє налаштуються думки,

Вдихну надію, видихнувши віру,

І навпаки.

Взаємозамінність елементів, коли один стає на місце іншого, і навпаки, певним чином нагадує паліндромію, коли початок є заодно кінцем, а кінець – початком. Це, можна сказати, паритетне перевтілення. Василь Куйбіда віднайшов свій перевтілений простір у поетичному світі.