Бути відвертим нині не модно. Так само, як не модно бути справжнім, щирим, природним. Однак ніде у списках отих модних (читай: скороминучих) тенденцій не зазначено, що всі ці людські якості знецінилися. Як залишилися люди, що не женуться за модерним, так залишилися «старомодні» поціновувачі справжності та відвертості. У всьому. Навіть у роздумах над прочитаною книжкою, у тихій розмові з нею... Чи не тому цей відвертий відгук може розчарувати деяких читачів. Щоправда, не для всіх любителів сучасної літератури й сама книжка, про яку ідеться. «Вічник» Мирослава Дочинця - радше для «старомодних» людей. Для тих, хто цінує справжнє, чесне, щире слово.

 У багатьох із нас стаються у житті прикрощі. Такі, які, видається, пережити годі. У таких випадках шукаємо порятунку, розради, аби не лишатися на самоті. Хтось просить про допомогу у найрідніших людей, хтось іде до священика, хтось - до психолога, мені ж випало взяти до рук відомий роман Мирослава Дочинця «Вічник», який два роки поспіль висували на здобуття Шевченківської премії, ба навіть назвали книгою століття в українській літературі.

Зізнаюся, не сподівалася, що сучасні книжки можуть цілюще впливати на людину, бути лікувальними. А, виявляється, можуть. Бо прочитати «Вічника» Мирослава Дочинця - це як побувати на прийомі у цілителя.     

 Першими, що змусили дослухатися й перечитати кілька разів, були у романі ось ці рядки: «Все, що стається з нами, - благодать. Се милість Згори. Навіть випробування. Нам ніколи не посилається більше, ніж ми можемо знести. Що більший іспит, то більше від тебе хочуть. Знаходь у собі сили перейти поле смирення. І прийдеш до тихої води».

 Це те, що важливо почути людині не лише в часи розпачу та зневіри. Так мати навчала свого юного сина, якого через роки називали «то Знахарем, то Знатником, то Відуном, то... Вічним Дідом». А він був невтомним борцем, Вічником, який усе життя вдосконалював душу. Для вічності.

 Як відомо, головний герой Мирослава Дочинця - реальна людина, закарпатець Андрій Ворон, який за свої 104 роки пройшов крізь безліч випробувань, що випали на його долю. Цей непоборний сміливець, волею долі «покинутий людьми, замкнений у кам´яній коморі Природи», витримав довготривале відлюдництво, як Робінзон Крузо, у Чорному лісі. У повоєнні радянські десятиліття як «ворога народу» його заслали на Колиму, де потерпав від страждань, але всупереч усьому не втратив найбільшої цінності, яку здобув за життя - внутрішньої свободи. Цей дивовижної сили духу чоловік зміг піднятися над усіма режимами, які його знищували, над усіма земними принадами, яких не помічав і уникав.   

 «Не озирайся, не жалій за тим, що лишилося позаду, що впало з твого горба. То вже не твоє», -  радить чоловік, який уміє жити правильно і легко ділиться своєю мудрістю. Тому ти йому довіряєш.

  «Немає в нас серед людей ні ворогів, ні друзів, але кожен з них - малий чи великий учитель», - ділиться не вичитаними думками, а вистражданими істинами. Така наука ніколи не застаріє...

«Кедь утікаєш від свого хреста, він тебе роздавить», - попереджає. - «Ніхто й ніщо не може занапастити чоловіка, крім нього самого», - зазначає. І ти з ним погоджуєшся.

«Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є», - обнадіює. - «Коли ми не відповідаємо злом на зло, тоді зло захлинається», - повідує правила життя.

«У всьому новому, а найперше в біді, шукай щось помічне й повчальне для себе», - дивує силою любові. - «Шліфуй себе і будеш чистим і твердим, як скло», - каже той, хто «знайшов свободу волі і радість ширяння духу».

Ці житейські й такі помічні правила життя направду укріплюють і підсилюють дух, дають наснагу, допомагають віднайти себе та своє місце в житті. Вони дають зрозуміти, що життя неможливе без випробувань і саме випробування тебе загартовують і очищують.

Віднайти розраду в книжці - розкіш для сьогодення, адже дедалі рідше ми читаємо щось подібне. Тому й не сподіваємося відшукати відповіді на найскладніші, але такі потрібні запитання, саме в літературних творах. Ми зневірилися. А виявляється, не варто поспішати з висновками. Як не можна не довіряти життєвій науці, так не треба поспішати зневірюватися у книжках. Бо коли дуже треба, поміч отримуєш навіть від них.

«Не проси в Бога, що має зробити для тебе. Проси, щоб навчив, що ти маєш зробити для себе. І буде тобі знак, буде рада - через иншу людину, через книжку...» Чиста правда. Перевірено, як кажуть, на власному досвіді.