Гарний рядок із доброго вірша. Однак, довірою пахло, як це не дивно, наприкінці 50-х - початку 60-х років минулого сторіччя. Марія Людкевич, яка  на початку 70-х студіювала журналістику в Львівському університеті, ще застала відголоси людського довірʼя (Володимир Лучук свою першу поетичну збірку далекого 1959-го так і назвав «Довірʼя») в літературі та житті, тому й має ностальгію за тими добрими у сенсі людського співчуття (парадокс, але правда) часами...

Свого першого вірша Марія Людкевич, родом із Прикарпаття, написала у п´ятому класі, а першу збірку поезій видала 1981-го, «Теплі гнізда» називалася та книга. Найпліднішими для поетеси, лауреата літературних премій «Благовіст», імені Лесі Українки, імені Павла Тичини та ряду інших, стали 2000-і. У довіднику «Письменники Львівщини» (Львів, 1997) поетеса названа автором 9 книг, а у письменницькому довіднику 2011 («Сучасні письменники України: Біобібліографічний довідник») вже цих книг 30. І скажи тоді, що поезія пишеться тільки до 25-ти чи 30-ти. Поезія або живе в тобі, або вмирає. Не кажучи про ті випадки (більшість), коли поезія тебе і не турбує. Живи собі, хліб жуй, трудись...

Склалося так, що читаю вірші Марії Людкевич отак цілісно вперше. Що можу відзначити? Добре знання ремесла. Фактично у цій книзі - 31-й (?) немає жодного «кульгавого» вірша у плані форми. Добре чуття ритму, класичне володіння формою, вишколений філологічний слух (і це в професійного журналіста, але тут напевне ще відіграв роль вишкіл Коломийського педагогічного училища), музикальне чуття і живописне бачення деталі (особливо побутової).

Нова книга складається з декількох розділів: Мальва слова; Нічний дощ; У колі осіннього сонця; Старий глечик; Здивовані проліски; Молитва за брата. Тематичні обшири різноманітні - від пейзажної замальовки до філософсько-медитативного тла. Але що мене дещо дивує у цій книзі, - відсутність мʼякого сентиментального жіночого письма. Чіткість поетичної фрази, колористичність малюнка, статика поетичного опису; чистота поетичного слуху (кожна тема має власну тональність звукову), присутній звуковий перелив, але не в плані музикальної пластики, а у формі філологічного чуття рядка. Дещо звучить парадоксально, але так є.

Навіть у найінтимнішому розділі - останньому, де є цикл віршів, присвячених втраті брата та матері, відсутній емоційний надрив, є констатація трагедії, але в якомусь класичному (класицистичному)  варіанті. Найщемливіший вірш книги - «Похорон матері» (останній розділ), де трагедія втрати фіксована через деталізацію похоронного обряду. Зразу згадується Михайло Коцюбинський із його «Цвітом яблуні» з його грою/фіксацією емоцій. У Марії Людкевич відсутня гра, а фіксація деталей допомагає заховатися від неминучого усвідомлення втрати...

За настроєм, за формою книга більше нагадує щоденникові записи. Не так настрій відтворений, вловлений, як фіксація настрою передана. Безперечно, Марія Людкевич - майстер поетичної картини. Вона не просто їх описує, вона малює, живописує ці картини. Я би відзначив такі вірші книги: Післядощовий етюд; Частування; Душа, неначе скривджене дитя...; Ми дійшли до межі, за якою бенкет сатани...; Печемо картоплю; Дощ довгожданий, аж хочеться жити...; Місто нічне, срібні дзвони...; Розкіш літа; Видіння зірки у вікні; Місячна свіча; Кримська злива (дуже легкий, граційний у своєму ритмопереливі вірш); Тремтить і рветься павутинка; Рідзво у Львові...; Новорічне; Прикрию лице руками...; А листя збунтувалось...; Кульчики з гранатом...; Прощання зими без вини...; Село старіє...; Похорон матері; Щедрий вечір ... Здається, найбільше віршів із розділу «Здивовані проліски».

Я би не хотів, аби склалося враження, що поза технікою і формою вірша у Марії Людкевич  відсутня його душа. Аж ніяк. Просто, треба зрозуміти і відчути всю розкіш живописання слова у цього поета. Всі кольори і  колористичні відтінки. Тільки тоді ця позірна статика стає класичним взірцем уваги до Слова, яке не просто звучить, яке виграє різноманітними відтінками кольорів.

Слово-звук і Слово-картина у цій книзі витворюють особливу атмосферу сприймання. Запах ДОВІРИ ...