З перших сторінок і аж до середини книжки мені здавалося, що новий твір Тані Малярчук нічим не ліпший від її цеглини під назвою «Божественна комедія» (2009). Той самий легкий балакучий стиль з присмаком іронії. Приблизно таке ж сюжетне письмо з елементами ґротеску, фантастики. Крім того, досить прямолінійний підхід у створенні портретів дійових осіб, уніфікованість їхніх мовленнєвих характеристик. Чого не було в «Божественній комедії» то це панорамного бачення українського соціуму. В «Біографії випадкового чуда» письменниця вирішила це надолужити: вона пише про матеріальні нестатки й спричинену ним деградацію суспільної моралі, про насильство в сім´ї, про заробітчанство українців по закордонах, про корупцію в різних сферах (від вищих навчальних закладів до правоохоронних органів), про шарлатанство в медицині, про неналежний стан закладів громадського харчування, про переродження вчорашніх атеїстів у віруючих, про обмеженість націоналістичного світогляду і т.п. Часом ці суспільні проблеми прописані з художнього погляду цікаво, доречно, а часом досить плоско, публіцистично, як-от у цьому епізоді: "Люди, які сімдесят років вірили лишень у світле соціалістичне майбутнє, раптом усі гамором кинулися бити поклони в новозбудованих церквах. Ці церкви ззовні нічим не відрізнялись одна від одної, і, зайшовши всередину, важко було зрозуміти, якої саме конфесії і національності тутешній Бог і скільки йому треба платити за спасіння. Багатобожжя процвітало. Боги були російські й українські, православні, греко-католицькі та римські, протестантські, баптистські, євангелістські, адвентисти сьомого дня і воїни Царства Небесного" (с. 27) тощо.

По-справжньому соціальним роман стає у восьмому розділі, коли головна героїня Лєна, відрахована з університету, виявляє, що мережа китайських ресторанів в Україні підгодовує людей собачатиною. Відтоді Лєна б´ється об мури державної корумпованої машини, аж поки не зазнає фіаско. Таня Малярчук не ліпить з Лєни героя, навпаки, - як і інших персонажів, письменниця зображує її дещо карикатурно, трохи подібною до Пеппі. Лєнина поведінка схарактеризована як "неадекватна" (с. 196) на сторінках самого роману. (В десятому розділі «Біографії...» навіть зреферовано тези однієї студентської роботи, в якій юний психолог досліджує Лєнину поведінку.) Такий підхід авторки виглядає не цілком зрозумілим аж до останнього розділу роману, коли нарешті з´ясовується фігура наратора; детальніше про це згодом.

У зображенні суспільних виразок постсовєцької України Т. Малярчук вдається до гіперболізації, ґротеску. Очевидно, це зроблено для того, щоб загострити увагу. Письменниця підштовхує читача до узагальнення: українська держава вкрай корумпована, суспільство деморалізоване і пасивне. Індивідуальний бунт в таких умовах хоч і має шанс на підтримку (тисячі людей вийшли перед міськвиконком, щоб підтримати Лєну і її подругу-інваліда Пса), але подальша перспектива вилами по воді писана. Відсоток людей, готових чогось добиватися, невисокий. Ті, хто мали б вийти на акції протесту першими (родичі Пса), не беруть участі в пікетуванні і навіть допомагають копати компромат на організатора акції. Ці люди навіть на дзвінок у двері їхньої квартири реагують з запізненням - кожен з них чекає, що двері піде відкривати хтось інший. Бездіяльними є і працівники відділу соцзабезу, які спостерігають, як Лєна душить їхню начальницю. Абстрагуючись від роману, читач може постати перед запитанням: яке майбутнє української демократії, якщо половина населення не проти того, щоб жити за бандитськими поняттями? "Демократія - це думка більшості. А ви в меншості. Тому змиріться. Йдіть додому і спіть спокійно" (с. 151), - каже чиновниця Лєні. Ці слова стосуються не тільки Лєни, а й багатьох з нас.

Лєна діє, ризикує і сподівається на чудо. Чудеса мають місце в романі, хоча вони й не завжди на краще. Когось вони рятують від загибелі (колишнього професора літератури Теофіла Кролика; Женю Прокопович), а комусь приносять смерть (Велика Ґуля; головна героїня). Втім, те, що трапилося з Лєною, - не підлягає однозначному трактуванню. Адже в останньому розділі ми несподівано довідуємося, що нарація в романі ведеться не від анонімної третьої особи (яку ми б асоціювали з автором), а від іншого персонажа - пацієнтки психіатричної лікарні, що страждає на графоманію (сама вона називає свою недугу шизофренією). "Я мушу все, що почую і що думаю, записувати. Спочатку записувала на руках, потім на інших частинах тіла. Мене забрали сюди, коли я взялася за внутрішні органи" (с. 231), - зізнається оповідачка. Такий фінал мене зворушив найбільше. У ньому поєдналися безжалісна самоіронія авторки й спроба виправдання. Всі претензії щодо стилю, характеристики персонажів і чого там ще - все це переадресовується їй, пацієнтці психлікарні, від якої було б дивним вимагати стилістичної вишуканості. Їй і так вдалося більше, ніж я очікував.