Її вдалося спіймати у Львові під час Форуму видавців. У інтерв’ю IA ZIK Таня Малярчук розповіла, чому не вважає Україну своєю державою, як сприймає свою нову книгу і чому їй соромно зізнаватися, що вона письменник.

Моє коріння – коли я сідаю і пишу

– Таню, Ви зараз продовжуєте жити у Відні?

– Десь приблизно два роки тому так сталося, що мені довелося переїхати до Відня. Але я все одно живу на дві країни: то я у Відні, то в Івано-Франківську. Це не було ніяк пов’язано з якимись політичними подіями в Україні, просто так склалося моє приватне життя.

– Життя в Австрії Ви не розцінюєте як емігрантство?

– Певною мірою це емігрантство, бо я не живу постійно в своїй рідній країні. Але я не відчуваю емігрантства в найгіршому сенсі цього слова. Бо, по-перше, Австрія мені дуже близька. Можливо, тому що мої бабця і прабабця жили в Австро-Угорській імперії і я відчуваю близькість з цією країною. Узагалі я жартувала, що їду не до Відня, а до своєї столиці. Моя баба мені багато чого розповідала про Австро-Угорську імперію. Живучи в одному селі і ніколи з нього не виїжджаючи, вона знала історію імперії досконало. І це при тому, що мала лише два класи освіти. Тобто, це не чужа мені країна.

Інша справа, що між Україною і Австрією зараз взагалі немає ніякого зв’язку: ані культурного, ані будь-якого. Я не знаю, чому так склалося, попри те, що у нас спільна історія. Можливо, я у майбутньому навіть напишу якусь книжку на цю тему, якусь есеїстку на кшталт «Австрія очима українця». А взагалі я давно втратила своє коріння. Моє коріння – це коли я сідаю і пишу.

– А як взагалі атмосфера Відня, запах штруделів і шніцелів впливає на Вашу творчість?

– Насправді цей запах штруделів у Відні мало чим відрізняється від запаху штруделів у Львові. Івано-Франківськ, Львів дуже схожі на Відень. Інколи, блукаючи по Львову, можна собі уявити, що ти насправді у Відні, просто тут усе написано кирилицею.

Процес писання – це вже автобіографія

– Якось Ви зазначили, що перебуваючи за кордоном, в Сибіру, почали писати прозу. То виходить, що в Австрії перекваліфікувалися на романи, а не на короткі оповідання? Бо остання ваша книга це вже щось більше, аніж просто оповідання.

– Мені важко взагалі якось класифікувати те, що я написала. Чи це роман, чи це повість, не знаю. Я не вірю в жанри і не дуже вірю, що можна написати за якимись канонами якийсь роман. Це просто більша історія. Раніше я писала коротші історії, які можна було б назвати оповіданнями. А зараз «Біографія випадкового чуда» – це одна велика історія на 238 сторінок.

– Ви плануєте далі продовжувати писати в такому форматі чи все-таки це забирає більше часу, сил, енергії?

– Цей текст з мене витяг всі соки – мушу визнати щиро. Два роки я працювала над ним майже щодня. Це не те, що написати оповідання, яке сів і за три дні написав. Коли пишеш більший текст: сів, написав кілька сторінок, а потім ти вже порожній і не маєш що далі сказати, мусиш копати глибше. Написати роман, щось таке, щоб трималося купи, значно важче. Зараз, думаю, що повернуся до короткої форми, в якій я вважаю себе королем (посміхається, – авт.), яка мені справді легко і приємно дається. Попри те, що цей текст «Біографія випадкового чуда» мені теж писався з приємністю.

– А що в головної героїні Лєни є від Вас?

– Все і нічого. Звичайно, це якесь моє альтерего, але я вже давно перестала думати, чи це автобіографічне чи ні. Мені ці питання виглядають дивними, тому що все, що людина пише, є автобіографічне. Власне, процес писання – це вже автобіографія. Будь-що написане в моєму тексті – це пережите мною, побачене мною і зафіксоване. Лєна – це я. Зараз можу так сказати, як колись Густав Флобер сказав про Пані Боварі – це я.

Це ненормально так, як ми живемо

– Якось Ви також заявили, що перетворюєтесь на фанатку лузерів. Лєна, на Вашу думку, лузер? Людині, яка намагається зруйнувати цю бюрократичну систему, яка роками засіла в Україні, тут не місце?

– Просто треба визначити, що ми розуміємо під словом лузер. Це людина, яка не розуміє законів, за якими зараз живе українське суспільство чи пострадянське суспільство в цілому. Ми думаємо, що це нормально, так як ми живемо. Насправді це ненормально. Це абсурд, і те суспільство, в якому ми живемо, також. Ми знаємо приблизно якісь засадничі моральні принципи, знаємо, що не можна вбити, не можна вкрасти, не можна порушувати права іншої людини. Але насправді на кожному кроці відбувається протилежне. І ми вже дивуємося, коли хтось приходить і каже: Агов, а може це не дуже нормально? Ми думаємо: він, напевно, якийсь ідіот, або лузер. Людину, яка просто не розуміє, як може існувати подібне суспільство і фізично не може, не вміє, жити за такими законами, ми називаємо лузером.

– «Біографія випадкового чуда» загалом вийшла дуже соціальна. Тут і питання релігії, а точніше атеїзму, і націоналістичних організацій, і знущання над тваринами та інвалідами. Вона від самого початку така задумувалася, чи просто Ви вилили уже все, що накипіло?

– Чесно кажучи, раніше я рідко торкалася подібних тем. Мені здається, що вони насправді були всюди, але якось так конкретніше на соціальні теми я ніколи не писала. Можливо, мене просто це не цікавило. Я людина дуже закрита і не соціальна, іноді навіть асоціальна. Маю 10 знайомих, з якими постійно спілкуюся, а реального світу, в якому живуть всі інші люди, не знаю.

Але десь три роки тому мені довелося працювати журналістом. Це була зовсім не пов’язана з культурою програма: я мусила їздити Україною і зустрічатися зі страшними історіями, вкрай нещасними людьми. Людьми, які не можуть розібратися у своєму житті і нічого не можуть змінити, навіть якби хотіли. Власне,тоді я зустріла багатьох героїв своєї книжки. Я не розумію, чому українське суспільство таке, чому люди такі жорстокі одні до одних.

Можливо, ця книжка є якимось таким криком душі. Вона з одного боку проста і наївна, з іншого боку – дуже мені допомогла за ці два роки якось розібратися в собі і прийняти мою, українську, реальність. І вслід за своєю героїнею скажу: Мені насправді дуже далека ідея рятувати це суспільство. Бо його насправді неможливо врятувати свідомо. Взяти і врятувати. Воно само повинно дати собі раду: кожна людина окремо і всі разом. Але я можу врятувати саму себе – прийняти, зрозуміти і пробачити.

– Ви завжди знаєте, як закінчиться доля Ваших героїв?

– Ні, майже ніколи не знаю. А з Лєною у мене взагалі були якісь майже інтимні стосунки. Я не знала, що маю з нею робити і що вона в кінці зробить зі мною. Так вийшло, як вийшло. Я вижила, вона полетіла.

Я готова відмовитися від громадянства

– Героїня Лєна в кінці твору прагне позбутися українського громадянства. У Вас виникали схожі думки, чи це просто як сигнал українській владі: задумайтеся, що ви робите з країною?

– Я українка за національністю. Але ця країна, яка називається Україна – не є моєю державою. Принаймні тут і тепер. Цей президент – не є моїм президентом, уряд – не є моїм урядом. Це взагалі щось вороже мені як українці.

Десь рік тому була якась чергова показушна історія, коли хотіли відібрати звання Героя України у Василя Стуса. Мотивуючи це тим, що коли він жив і працював, не був громадянином України, а отже не може бути Героєм України. Я вже тепер не злюся насправді ані на Президента, ані на когось іншого, тобто на цю теперішню владу я навіть не маю вже зла. А тоді я була якась така безпорадно розлючена і роздратована, що подумала – відмовлюся від громадянства і буду особою без громадянства. Але це процесуально надто складно зробити. Багато мороки, а що воно дасть? Одним рабом менше?

– У «Біографії випадкового чуда» порушено й мовне питання. Але там, навпаки, стає жаль російськомовної виховательки, яку цькують через незнання державної.

– Єдине, чого я дійсно не можу терпіти – це вузьколобості, впевненості в тому, що те, що ти думаєш і робиш, є єдиноправильним, а все решта – ні. На Західній Україні, коли я ходила у дитсадок, було якесь абсолютне неприйняття всього чужого: от зараз ми нарешті стали незалежними і збудуємо свою Україну. Я не маю нічого проти російської мови. Коли люди починають цькувати іншу людину через те, що вона розмовляє російською чи якоюсь іншою мовою – вже ненормально, це я називаю агресивною вузьколобістю. Єдине правило співжиття з іншою людиною – це повага до її особистих прав. Так само та, інша, людина повинна поважати мої права. Просто, як два додати два.

Я почала писати вірші

– Гори, містика, сюрреалізм Ви плануєте повертатися до цієї тематики?

– А що, скучили? Я не знаю, до чого я буду повертатися. Я ніколи не можу сказати наперед, що і як я буду писати. Текст мною керує, а не я текстом. Я пишу кожного разу те, що мені в цей момент страшенно подобається, те, що я можу в цей момент написати найкраще.

– Тобто, якихось задумів щодо наступних творів наразі немає?

– Зараз я повернулася до своїх коротких форм, оповідань. Це відволікає мене, надихає, додає впевненості в собі. Бо з романом ніколи не можеш бути впевненим. Роман – це твоя вічна поразка. Його завжди можна було би написати краще. Ще почала пописувати вірші, чого за мною ніколи не спостерігалося раніше. Якась така стала пафосна і романтична. Сентиментальна і зла.

– Є якісь плани повернутися в журналістику?

– Ні. Зізнаюся, я була поганим журналістом. Журналістика – це намагання сказати якусь об’єктивну правду, в яку я не вірю.

Я стала сміливіша

– Як виглядає Ваш звичайний будній день?

– Це писання, читання, ходіння, говоріння, зустрічання з друзями, думання, деколи їжа.

– Зміна декорацій навколо ніяким чином не вплинула на Ваш розпорядок дня?

– Ні. Я живу точнісінько так, як жила попередніх сім років у Києві. Єдине, що я за собою помітила, це те, що я стала якась сміливіша, у мені поменшало страху. Я думаю, що це саме через проживання за кордоном. Мені здається, що там я перестала так сильно боятися інших людей. Не знаю чому. Можливо, через те, що я не так добре ще вивчила їхню мову і не знаю насправді, що вони мені кажуть, але ця безпека відчувається всюди. Мені не страшно ходити ночами, не страшно бути одній в квартирі. Це якась фізична безпека, яка породжує відчуття іншої безпеки – метафізичної.

Мені соромно навіть сказати, що я письменник

– Як письменницю Таню Малярчук Вам вдається себе просувати у Відні?

– Я себе ніколи як письменницю не просувала і робити цього не збираюся. Те, що приходить, приходить само. Книга «Біографія випадкового чуда» восени наступного року вийде в Австрії у видавництві Резіденц.

– Це перший переклад Ваших творів за кордоном?

– Ні, у цьому ж видавництві три роки тому чи навіть раніше вийшов переклад книги «Говорити». Вони чекали, коли я напишу щось більше і сказали: так, ми обов’язково це видамо. Тепер мають на свою голову клопіт.

– Ви якось відслідковували, як іноземні читачі сприйняли «Говорити»?

– Якогось божевільного успіху не було.

– А Ви присутні в соцмережах і чи це допомагає Вам, як письменнику?

– Я зареєстрована у Фейсбуці, але дуже рідко там з’являюся. Іноді почитую те, що пишуть мої друзі. Фейсбук, як і всі інші соцмережі, - це свідоме вбивство власного часу. Але коли не хочеться нічого іншого робити, то можна повиснути і там.

Якщо люди не почнуть читати, то цій країні настане гаплик

– Який читач у Тані Малярчук?

– Я провела тур Київ–Вінниця–Івано-Франківськ–Львів. Приходили читачі, десь по 20-40 людей. Я їм всім говорила одне і теж: Я Вам дякую, що Ви прийшли. Бо мені було дуже важливо їх побачити.

Бути українським письменником надзвичайно важко. Бо ти не знаєш своїх тиражів, не знаєш, чи ти взагалі комусь потрібен, чи хтось тебе читає, чи твій читач взагалі існує. І ця постійна невпевненість в собі вже сидить мені в горлі. Мені соромно сказати, що я письменник. Причому всюди в Європі бути письменником – почесно, кожен пишається, коли має одну-дві книжки. А тут ти якийсь такий самотній серед своїх трьох з половиною читачів.

Будьмо чесні, насправді в Україні дуже мало читають. Я не можу сказати, що читають менше, ніж за кордоном, там теж із цим проблеми. Але якщо брати до уваги кількість населення, то, напевно, все-таки менше. Наприклад, німецькомовний читач навчений приходити на вечори, просто годинами слухати, як письменник читає, нічого не розповідаючи. Така культура. Йому не цікаво, що автор думає про його країну, про світ, про життя і його сенс. Він прийшов послухати, що автор написав. У нас більш динамічний варіант: трохи поговорити, трохи почитати, трохи послухати запитання із залу. Але в сенсі читання мені здається, могло би бути краще. Не тому, що в мене тоді більше книг буде продаватися, а тому, що, якщо люди не почнуть нарешті читати, то цій країні настане остаточний гаплик.

– Можливо, у нас і письменники мало йдуть назустріч читачам?

– А що вони мають робити? Роздягатися на сцені догола? Але мені йдеться навіть не про сучасну літературу. Не подобається, бог з тобою, читай класику. Українську, світову, яку-небудь. Їх багато є, тих, хто хоча б трохи може вправити мізки.

– Ви поділяєте якось свого читача на західноукраїнського і східноукраїнського?

– Я насправді не була так багато на сході України з презентаціями книжок і тому не можу сказати, чи там читач чимось відрізняється. Але якщо він – читач, то він вже нормальний. Незалежно від місця проживання. Я їздила як журналіст по околицях Донецької області – серед копанок, убогості і розрухи. Не уявляю, як там люди примудряються виживати, до книг там ще далеко. Подібне твориться скрізь по селах і селищах. Хоча ті, що ближче до заходу України, ще якось тримаються. Хитріші.

– А у Вас залишається час на читання?

– Так, я багато читаю. Зараз в мене німецькомовний період, мушу вчити німецьку мову і читаю багато тутешньої класики, щоб хоч якось інтегруватися в ту землю, на якій я зараз живу. Зараз я читаю репортажі Йозефа Рота. Відкрила для себе дуже доброго австрійського письменника початку минулого століття – Едена фон Горвата. Його повістина «Юність без Бога» – вражаюча річ. Самого Горвата у 38-му році в екзилі в Парижі під час бурі вбило гілкою дерева. Така дивна смерть.

– Коли читаєте чужі тексти, не виникає думки, що в цей час могли б написати щось своє?

– Якийсь текст може в тобі щось пробудити, якесь натхнення: ти біжиш до комп’ютера і щось дописуєш, чи переписуєш. Чи просто з’являється якась ідея. Але читання – це такий самий творчий процес, як і писання. Мені потрібно на все мати час. Вивчити свою чи чужу культуру неможливо, не читаючи.

Розмовляла Олена Янковська