Вона називає свою професію егоїстичною, бо в момент писання думає не про читача, а змагається з вищими силами. Разом із тим її головна мета - зробити людей, які читатимуть її книги, щасливішими. Таня Малярчук - авторка п´яти прозових книг та однієї книги вибраного під назвою «Божественна комедія». Від часу появи її останньої книжки - збірки історій про марґіналів «Звірослов» - минуло два роки. Після від´їзду письменниці до Відня - більше року. Тож недивно, що героями цієї розмови стали Австрія, Україна і книжки.

 «ЩО ЇМ ВЗАГАЛІ ДО УКРАЇНИ, ДАЛЕКОЇ І НЕЩАСНОЇ?»

- Твоє довготривале перебування у Відні, наскільки я розумію, пов´язане з виходом у видавництві Residenz книжки Neunprozentiger Haushaltsessig («Дев´ятивідсотковий оцет»)?

- Ні, це, на щастя, абсолютно не пов´язані речі. Книжка собі книжкою, я собі собою. Книжка живе, де хоче, і як так само. У Відні я опинилася із причин, які прийнято називати «приватними обставинами». Незабаром виповниться рік моєму іммігрантству. Наскільки довготривалим воно буде, покаже час, який, власне, і вирішує долю «приватних обставин». А книжка вийшла німецькою на початку 2009-го.

- Це видання - перемога твого літагента? Чи заплановані ще якісь закордонні видання твоїх книг?

- Видавництво Residenz само мене знайшло. Не знаю, що ними керувало під час прийняття рішення, звідки вони про мене дізналися і на що сподівались. Літагента в мене немає і навряд чи коли-небудь буде. Хіба що я не встигатиму відбиватися від пропозицій іноземних кіностудій та видавництв J От тоді, напевне, найму когось. Поки що такі перспективи доволі туманні і мені в цьому тумані дуже комфортно. За останні роки багато якихось моїх окремих текстів були перекладені для журнальних публікацій. Приміром, російською (що ніколи не сталося б без наполегливої і невтомної перекладачки Олени Марінічевої), польською, англійською.     

- Як книжку сприйняли австрійці?

- Я особисто про якийсь шалений успіх австрійського видання не чула. Може, книжка не зовсім вдала, а може, просто потонула в тисячі інших таких самих. Ажіотаж навколо України й української літератури, спровокований Помаранчевою революцією, потроху стих, а так, без зовнішніх стимулів австрійського, як і будь-якого іншого читача в епоху телевізора та Інтернету, зацікавити тяжко. Що я можу сказати для них нового й цікавого? Що їм взагалі до України, далекої і нещасної, із програною революцією,  президентом, який сидить на діамантовому унітазі й опозицією, яка сидить у тюрмі? Зараз керівник  Residenz говорить про наступне моє видання дуже обережно. Каже, що коротка форма в Австрії і взагалі в німецькомовному світі не проходить. Чекає, коли я напишу роман. Ну, нехай ще почекає трохи J.

- Як узагалі австрійці сприймають книжки? Вони читають більше за українців?

 - Читач тутешній відрізняється від українського тим, що він більше має. Власне, він має все, що хоче. Тільки читай на здоров´я. Про літературу говорять, про неї пишуть у поважних виданнях, дискутують на радіо і на телебаченні. Німецька премія імені Інґеборґ Бахман - це фактично телевізійне шоу. Кілька тижнів поспіль щонеділі критики слухають запрошених письменників, обговорюють тексти і потім у режимі он-лайн присуджують одному з них перемогу. Весь німецькомовний світ за цим спостерігає, з домогосподарками включно. Ти уявляєш собі таке шоу в Україні?

- Можу лише мріяти...

- Український літпроцес тримається на зусиллях підпільних аматорів та ентузіастів, він досі не став повноцінною частиною культури. І не варто дивуватися, що українці мало читають. Вони просто не знають, що читати, де знаходити книги і навіщо це їм взагалі потрібно. Вони нічого не чують про літературу, а якщо про неї не чути, значить, вона не існує, хіба не так?        

«УКРАЇНСЬКІСТЬ У МЕНІ НАРЕШТІ НАБУЛА НОРМАЛЬНОЇ ФОРМИ»

 - Нещодавно ти сказала, що, живучи в Австрії, змогла краще побачити і зрозуміти Україну. Саме це підштовхнуло тебе до написання авторських колонок на «Українській правді»?

- Ну, з колонками я взяла паузу, невідомо, чи буду продовжувати їх писати. Кілька моїх друзів сказали мені: «Боже, що ти робиш?! Припини! Те, що ти пишеш, жахливо!» J А стосовно «краще побачити і зрозуміти», то, без сумніву, так. Принаймні для мене багато запитань (і також комплексів), що стосувалися моєї Батьківщини, відпали самі по собі. Українськість у мені нарешті набула нормальної форми. Я не пишаюся нею і не соромлюся її, а просто приймаю як даність.    

- Побачене і помічене там підтверджує чи спростовує таке глибоко українське - «скрізь краще, ніж у нас»?

- Мені здається, зараз навіть в Гондурасі «краще, ніж у нас»... Я не уявляю, як українці виживають, звідки вони беруть гроші, чесно, не уявляю. Ціни на продукти в Україні такі самі, а подекуди ще й вищі, ніж, приміром, в Австрії. А зарплати 100-200 євро. Як ці люди примудряються в таких умовах виживати, для мене загадка. Мій дід завжди казав «усрамся, але не здамся». Ця фраза, очевидно, зараз пасує багатьом.  

- Тобі доводиться у Відні захищати Україну і виправдовувати українців?

- Навіщо захищати? Ніхто ж не нападає. Переважній більшості тих, кого я зустрічала в Австрії (та й в Німеччині теж, і в Швейцарії), Україна і українці, перепрошую на слові, по барабану. Вони можуть послухати, поцікавитися, що нового (ніби до того знали старе), поспівчувати, якщо мене занесе в розповіді надто далеко. Більш освічені згадають, що було на вечорі Юрія Андруховича чи Оксани Забужко - і на тому кінець. От якби я говорила про турків чи екс-югославів - тут уже інша справа. Їх, можливо, довелося б захищати. У Відні є цілі райони, де почути німецьку немає жодного шансу. А що Україна? Окрім славного габсбурзького минулого та офшорних компаній української олігархії, нас з Австрією зараз нічого не пов´язує. На мій превеликий жаль.    

- Чи сумуєш у Відні за «українськими марґіналами і лузерами» - героями твоєї останньої книжки «Звірослов»?

- Повір, марґінали і лузери не мають національності. Вони є всюди. Важче знайти не-марґіналів і не-лузерів. Це, напевне, симптом доби, в якій ми живемо. «Всім дякую, всі програли». Єдина очевидна різниця між українськими лузерами і західноєвропейськими та, що європейці стають лузерами через небажання і лінь, а українці - через неможливість.

«УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ВЕЛИКОЮ МІРОЮ ЩЕ І НЕ ПОЧИНАЛА ГОВОРИТИ»

- Один знайомий видавець помітив таку тенденцію: найяскравіші письменники 2000-х (Малярчук, Дереш, Софія Андрухович) дозволили собі довгу творчу мовчанку. Що за цим стоїть - успіх закордонних видань, який уможливлює повільне і вдумливе писання? Чи, може, мовчання і письменницькі паузи - це якраз те, чого бракує сучасній українській літературі?

- Про свій «успіх» я говорила раніше. Мовчання? Не впевнена, що це саме те, чого українській літературі бракує. Вона ще великою мірою і говорити не починала. А про знайомого видавця, це ти, очевидно, маєш на увазі Завена Баблояна, який щось подібне був нещодавно написав на «Фейсбуці». Завена я розумію, бо справді якось так збіглося, а от реплік багатьох дописувачів - ні. Від них склалося враження, що якщо «ці троє» більше ніколи нічого не писатимуть і не видаватимуть, то настане щастя всім людям на всій землі і українська література нарешті забуяє пишним цвітом. Цієї логіки я не розумію. Письменник мовчить із трьох причин. Або він нічого не пише, або він не хоче написане видавати, або не може знайти видавця, який би його книжку надрукував. От і все. До мене кілька останніх років підходив варіант номер два.   

- Читач Тані Малярчук під час таких пауз може почувати себе трохи ображеним, а тому він всіляко вистежує у твоїх інтерв´ю хоч якісь підказки про наступну книжку. Але ти його заплутала, бо спочатку говорила про «альтернативний історичний детектив про бароко», а пізніше повідомила, що пишеш про Австрію...

- Мій читач, якщо такий існує, буде на мене ображений ще більше, якщо я видам щось заради галочки, хіба не так? Книжка, що, маю надію, таки з´явиться незабаром, не буде ані альтернативним історичним детективом, ані ще багато чим, про що я говорила раніше. В будь-якому разі це найбільший написаний мною текст. Його робоча назва «Біографія випадкового чуда». Якщо я залишатимусь текстом задоволена і знову його не знищу, як це вже тричі ставалося, то наприкінці осені чи навесні книжка з´явиться у продажу. А «про Австрію» - так, я планую щось таке, позажанрове, написати.

- Ти писатимеш про Австрію для українців, щоби сказати їм щось нове про Європу, невідомі нам традиції, звички, побут?

- Навпаки, я б хотіла написати про те, що нас поєднує. І про те, що мені особисто видалося в Австрії цікавим.  

- У кожній своїй книжці ти намагаєшся писати якомога простіше, щоби «звільнити мову від нічогонеказання». Якою мовою ти пишеш нову книгу?

- Українською. Поки що це єдина притомна дефініція.  

«СВОЮ СУСПІЛЬНУ МІСІЮ Я БАЧУ ЛИШЕ В ПИСАННІ»

- В чому користь і загроза тривалого проживання за межами рідної країни?

- Не бачу ані користі, ані загроз. Хоча ні, брешу. Користь очевидна: я вивчаю, незалежно від власного бажання, іншу мову й іншу культуру. Зізнаюся, це нелегко. Мій 28-річний мозок часом просто відмовляється вчитися, каже, що йому досить, він і так розумний J. А про загрози мені вже встигли повідомити. Мовляв, я забуду українську мову. В мене навіть фобія на цьому ґрунті з´явилася. Що прокинуся одного ранку і все - прощай, рідна мово, не зможу «доброго ранку» сказати. Але поки що пам´ятається. Я - людина мови. Для мене весь світ - Україна, бо я бачу світ українською. Наразі тяжко собі уявити, щоб це змінилося.          

- Знаю, що твоє дозвілля не можна уявити без кіно. Які фільми ти дивишся в Австрії?  Як взагалі минають там твої дні?

- Передивилася багато австрійського і німецького кіно, яким раніше, чесно кажучи, ніколи не захоплювалася. Знала хіба що Тома Тиквера. Тепер, із мінімальним розумінням мови, простіше, ну, і цікавіше. «Шахова новела» (Schachnovelle) за Стефаном Цвейґом, режисер Ґерд Освальд - суперкіно. «Третій чоловік» (The third man) - кіно англійське, але про окупаційний Відень, класика нуару, 49-й рік, шпигунські війни, теж супер. «Життя інших» (Das Leben der Anderen) - німецьке кіно, здається, навіть «Оскара» отримало, про Східний Берлін і агентуру Штазі, яка слідкувала і прослуховувала «ненадійних», мороз по шкірі... Тут ще є одна цікава телевізійна традиція. Щонеділі головний німецький канал транслює детективний серіал «Місце злочину» (Tatort). Його дивиться увесь німецькомовний світ з Австрією і Швейцарією включно. І дивиться - тільки уявити собі - вже сорок років! Я ніколи раніше про цей серіал не чула. Тепер надолужую. За сорок років так порядно набралося, матиму до кінця життя що дивитися J. А дні минають так, як минали б і в Україні. Інтернет, робота, зустрічі із друзями. У вересні Тарас Прохасько жив у Кремсі (це година їзди від Відня), отримав письменницьку стипендію. Тоді ж Юрій Андрухович мав там літературне читання. От ми сиділи всі разом, і в мене було враження, що нічого не змінилося, ніхто нікуди не їхав.        

- В минулі століття більшість українських інтелектуалів, які опинялися за кордоном (за власним бажанням або - частіше - через зовнішні обставини), намагалася навіть звідти якось впливати на ситуацію в Україні - вдосконалювати і змінювати її. Принаймні вони вірили в таку свою місію або в те, що рано чи пізно повернуться на Батьківщину з новими знаннями і новим корисним досвідом. Якою ти бачиш мету свого перебування (проживання, переживання) в Європі?

- А яка мета взагалі в перебуванні? В житті? Це питання онтологічне. Сказати, що я живу заради України, було би надто вузько і врешті нечесно. Свою суспільну місію, назвімо це так, я бачу лише в писанні, і я пишу. Чи зміниться щось у результаті, чи зміниться світ, Україна, ситуації, досвіди - я не знаю. Сумніваюся. Але точно змінююся я. Мені цього достатньо.       

Розмовляла Тетяна ТЕРЕН

Фото з архіву Тані МАЛЯРЧУК