Нова книжка письменника Михайла Бриниха «Хрустальна свиноферма», що вийшла як продовження його роману «Шахмати для дибилів», розкриває нову історію доктора Падлючча та його учня Міші, сповнену загадковостями, часом містикою. Автор знову відмовився від літературної мови й написав «Хрустальну свиноферму», як зазначено в анотації, «густим соковитим... суржиком». Справді «суржик» (ліпше писати цей термін у лапках, оскільки мову твору не зовсім коректно називати суржиком - про це йтиметься далі) «густий»: у тексті поодиноко трапляються слова, взяті зі словникового запасу української літературної мови. Чи влучно називати таку мову «соковитою» - на це питання складно відповісти однозначно. З одного боку, вона в цілому сприймається буденно (чимало українців говорить суржиком у житті, а дехто використовує окремі «суржикові» фрази, так би мовити, для мовного стьобу). З іншого боку, «суржик» не завадив авторові творити мовні викрутаси, оперувати художніми засобами - можливо, якоюсь мірою навіть допоміг. Тож якщо з цього погляду порівнювати «суржик» «Шахмат для дибилів» і «Хрустальної свиноферми», то в новій книжці він соковитіший. Загалом мову повісті коректніше назвати «авторською», оскільки це не той суржик, котрий зустрічається в повсякденному житті. «Я прихильник того, аби скасувати слово «суржик» як таке, бо в нас існує народне мовлення й називати його «суржиком» трохи зверхньо до носіїв цієї мови. Мова циклу "Шахмати для дибілів" має з суржиком небагато спільного. Суржик, можливо, є основою, на якій творилася мова трилогії», - пояснює сам Михайло Бриних. У свіжоспечених рецензіях на «Хрустальну свиноферму» є коментарі щодо гумору в книжці. Мовляв, в анотації пишуть, що «книжка не для всіх, а лише для тих, хто має почуття гумору», а насправді суржик - це вже давно не смішно. Тут важко не погодитися. Однак, здається, тут швидше йшлося про те, що затятим противникам «нечистої» мови «Хрустальну свиноферму» ліпше не брати до рук. Хто ж «наважиться» прочитати таку повість, нехай змириться з її мовою або ж подивиться на неї під новим кутом зору, сприйме невимушено. Що ж до гумору в «Хрустальній свинофермі» у цілому, то, звісно, від кожного рядка читача не пройме сміх, але кумедні епізоди, фрази у виданні вочевидь є. Те, як пише Михайло Бриних, варто сприймати грою автора з мовою, аби остання потім гралася з читачем. Письменник вдало поєднує піднесене й низьке, патетичні за своєю природою фрази приземлено обігруються: «О, шахмати, ваші видіння способні одурманити й накинуть шаль ласкової дрьоми, за руку провести ув ідеальних світ, де білі лебеді п´ють воду з кришталевих водойомів, жар-птиці ходять біля карамелевих курників, а верби звуть і звуть на берег, і дрож оновленого тіла зове до вічних насолод у травах...»[1] При цьому піднесене й низьке поєднується у «Хрустальній свинофермі» не лише на мовному, а на сюжетному рівні. Так, автор ототожнює шахи з людським життям, де співіснують чорні та білі «фігури», а головні герої повісті Міша та доктор Падлюччо стоять в епіцентрі подій, під час котрих «триває безкінечний матч-реванш між силами добра і тим, що дурно пахне». «Шахи можна безкінечно трактувати. Ця гра не схожа на витівку людського розуму. Шахи, як на мане, мають нелюдське походження, і тому я пов´язую з ними метафізичні лінії. Я вважаю, що мовою шахів можна моделювати конфлікт між добром і злом, який відбувається в нашому світі». Таке ототожнення людського життя з грою в шахи плавно перейшло з «Шахмат для дибилів» до «Хрустальної свиноферми». «Шахмати - це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними», - зазначається в «Шахматах для дибилів: цейтноті доктора Падлючча»[2]. Щоправда, у «Шахматах...» йшлося й про відмінність світу сього від гри: «На жаль, в жизні - на відміну од шахмат - ми не маємо впливу на время. Воно шурує по своїм законам і з нами не спішить ділицця намірами, куда і як бистро потече»[3].

Звісно, Бриних не використовує шахи лише метафорично. Герої повісті безпосередньо пов´язані зі світом шахів, часто одержимі цією грою - будь то шахіст-професіонал, початківець чи псевдопрофесіонал (як члени шахового клубу «КСК», який засідає у столичному парку). «Шахмати. Шахмати... Яке шуршаще, нєжне слово! Скільки сладострастного шакалада стікає з цих строгих, зубчастих очіртаній», «Шахмати-шахмати-шахмати-шахмати... Який соняшниковий козінак, яка восточна патока з ізюмом може зрівняцця з вкусом цього зудящого, як обіцянка неба, прекрасного, як захід сонця між холмами, величного і самого волшебного зі слів, які журчанням істини тамують спрагу наших душ?», «Валінтін розставив на шахматному столику фігурки, до блєска от полірувавши повєрхность кожної спиціальною тряпочкою, котору він хранив у кожаному футлярі, обприсканому туалетною водою Хього Босс»[4], - так цінував шахи, утішався ними й оберігав їх один із персонажів повісті Валінтін. Такі рядки творять перед читачем портрет Валінтіна як одержимого шахами чоловіка, який мало не з´їхав із глузду саме через захоплення цією грою. Власне, детальніше знайомство з цим персонажем все більше переконує в божевіллі Валінтіна, бо ж яка здорова, адекватна людина погодиться задля участі в «КСК» на жахливий ритуал - убивання людей для жертвопринесення Священному Коню. Проте автор тримає інтригу майже до закінчення сторінок книжки. Убивцею виявляється не одержимий чоловік, а приваблива, вправна шахістка Віра Кузнєцова, яку, певна річ, ніхто не наважувався запідозрити в таких кривавих злодіяннях. До речі, мова твору згладжує кривавість, тривожність деяких епізодів книжки, тому «Хрустальну свиноферму» можна охрестити «легким трилером», хоча автор в одному з інтерв´ю зазначив: "Хрустальна свиноферма" - це насамперед пригодницька повість, трилер з елементами містики»[5]. Щодо містики, то її все ж таки більше в «Шахматах для дибилів», до того ж там цікаво переплітаються різні часи, території (Куба й Україна), персонажі (як ось українці Микола Лисенко, Михайло Старицький й кубинець Хосе Рауль Касабланка). Натомість події в «Хрустальній свинофермі» відбувається в межах України, та й персонажі в цьому виданні, скажімо, приземленіші. Варто зазначити, що видавництво «Грані-Т» випустило «Хрустальну свиноферму» як книжку для підлітків. Якщо відштовхуватися від цього «нюансу», то юним прихильникам своєї творчості Бриних зробив ласку: хлопчик Міша однозначно стає ближчим до читача, адже він сам переживає «матаморфози» підліткового віку. Як зазначалося вище, у повісті наявні криваві моменти, але «суржик» їх, скажімо, відретушував, тому  підлітки їх мають сприйняти без «травм», а дорослі читачі - тим паче. У руках останніх «Хрустальна свиноферма» швидше стане хорошим способом відлучитися від важкого чтива або ж можливістю вступити в гру «автор - текст - читач».

[1] Бриних М. Хрустальна свиноферма / Михайло Бриних. - К. : Грані-Т, 2012.  - С. 55.

[2] Бриних М. Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча / http://lib.rus.ec/b/258154/read#t2

[3] Бриних М. Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча / http://lib.rus.ec/b/258154/read#t2

[4] Бриних М. Хрустальна свиноферма / Михайло Бриних. - К. : Грані-Т, 2012.  - С. 53, 54.

[5] Михайло Бриних: У сучасній літературі всі голодні, дикі та злі