Феноменальна, по суті, книжка Костя Бондаренка зібрана, здається, всуціль з нарисів, які він публікував в одному з тижневих журналів. Його рубрика, пригадується, так і називалася - «Профиль истории». Тепер ось книжка на 600 сторінок плюс розлога передмова з п´яти розділів. Наче б та сама історія, тільки в профіль, а насправді, будучи зібрана у грубезному томі, та ще й представлена з позицій маскультури - обивателя, чи пак публіки, а не народу, і нації, а не етносу, а також  «сучасного», а не «українського» - констатує вона цікаву тенденцію. Або, якщо вже на ринковий копил, звичайнісіньку популярність, ось побачите.

Як це загалом робиться у малоросійському форматі? Тобто як антиукраїнські, кажуть, книжки того ж Бузини можуть любенько і успішно купуватися українським читачем? По-перше, як у випадку з «Историей в профиль» Костя Бондаренка нам роз´яснюється, що, власне, «малоросійський» - це  не лайка, а лексема, і то з правдивого історичного контексту, і якщо погодитись, наприклад, що, мовляв, «моголи ми, моголи», то й буде усім щастя, а не суцільна міфологія, наче в байках про які-небудь тріумфальні Жовті Води, а насправді - про «мчащихся по степи на конях оборванных, пьяных и немытых казаках», як значить автор збірки. По-друге, в «Истории в профиль» наводиться пара-трійка відповідних аналогій, які так само насправді характеризують донедавна існуючі в історичній науці школи: «офіційну», чи пак «академічну», «державотворчу», чи пак «діяспорну», і ту саму «академічну», але вже за нових «полемічних» часів (Ярослав Грицак, Наталя Яковенко і Ярослав Дашкевич, якщо кому неясно).

Хай там як, але автор книжки даремно переймається малоросійською рутиною, що панує у викладах з історії України академічного зразка, де, наче в політиці (коли президент Кучма називає усіх гетьманів, але уникає прізвища Мазепи, який, тим не менш, присутній на грошовій купюрі) існують подвійні стандарти. Адже така амбівалентна ситуація, погодьмося, можлива лише у герметичних умовах вивчання історії за підручником, з якого завжди було вільно викинути чергового  «ворога народу», натомість аж ніяк не можлива вона у масовій культурі, до якої належить суто публічна - газетна, журнальна, кінематографічна і пісенно-фольклорна - форма викладу історії постмодерного, чи пак посттоталітарного зразка. Для цієї «легкості в голові», як значив поет-футурист Едвард Стріха, вже замало самої лише розгерметизації слова «малоросійський», зате не треба подальшого його роз´яснення у більш серйозних, федералістських термінах, характерних для розмови про розділення наських територій на «Україну» із столицею у Львові та «Малоросію» із столицею в руському місті Київ, як це практикують нинішні наші реформатори з порталу «Ревізор». Тобто складного для читача журналу, до якого Кость Бондаренко писав свої нариси з історії України (звідси «История - в профиль»), не треба, розумієте?

Якщо не дуже ясно, то варто пояснити, що формат легкокрилого журналу сам вивезе вас на криву розуміння історії відповідного зразка. Тут головне, не принижуючи рівню читацької освіти, не писати вкотре про те, що аеропорт Орлі у Франції названий на честь українського гетьмана Пилипа Орлика, оскільки цей топонім існував ще коли ані Франції, ані України на світі не було. Не бажано також про Анну Ярославівну, Трипілля і Києво-Печерський патерик. Про золото Полуботка теж не варто. А як тоді писати про історію в журнальній рубриці щотижневого видання? Правильно, по-журналістському, тобто популярно, авантюрно і ближче до етносу, чи пак народу, а не до ефемерної «нації». Розповісти, скажімо, кілька анекдотів на історичну тематику. Згадати яку-небудь цікаву бувальщину з життя радянських (бажано московських) можновладців, яких хитромудрі українські історики (бажано сільського походження) обводили довкола пальця, аби пізніше, витягши цей самий палець з конформістської дупи  (про яку далі), потрапити ним у небо, чи пак зловити облизня у пізнішому, вже національному контексті.

Можливо, навіть варто поставити питання не в профіль чи анфас, а зовсім руба, як в «Енциклопедії нашого українознавства» Сашка Кривенка і Володимира Павліва, або в брошурі «Покоління оксамитової революції» Олеся Донія, де про Запорізьку Січ мовлено як про «ареал нетрадиційної орієнтації». Автор «Истории в профиль», наприклад, обрав собі тему про бандитів, авантюристів, самозванців і решту космонавтів землі руської. А чим, скажіть, не ноу-хау для основ структуризації історико-культурного процесу? І це, панове, не смішно. «Грустная шутка, - значить автор збірки, - рустикальный характер нашей истории приводит к тому, что мы до сих пор с уважением относимся к «сельским» бандитам (Довбуш, Яносик, Кармалюк) и отрицательно относимся к бандитам «городским» - многочисленным криминальным авторитетам периода первичного накопления капитала. Я не призываю их канонизировать и не восхищаюсь многочисленными представителями криминального мира, я просто указываю на историческую несправедливость - отсутствие объективной информации и отдаление от событий во времени приводит к обрастанию того или иного образа легендами. Я не удивлюсь, если через сто лет об «Алике Греке» в Донецке или о «Завине» во Львове бандуристы будут петь песни - как о Кармалюке или Довбуше».

Утім, якщо лише на бандитах городити шаблони і профілі історичної думки-українки, то чи не мілка вийде філософія на глибоко постмодерних місцях? Чи варто компілювати півтисячі сторінок власних журнальних статей у несподівано струнку проекцію історії? Точніше, її сприйняття пострадянським автором і ще більш легковажним читачем. Мабуть, таки варто. Навіть якщо усі жахи нинішньої русифікації перекриє чергова історична казка, виконана незамуленим нашим суржиком. До речі, щодо української мови, а також того, чи варто щось там взагалі видавати, ну і обіцяний вище анекдот з «Истории в профиль». Якось, значить, приходить до товариша Сталіна делегація українських діячів культури, і каже: «Товарищ Сталин, мы хотим издать словарь украинского языка». - «А что, есть такой язык?» - «Да, есть». - «Интересно... А как же по-украински будет рука?» - «Рука, товарищ Сталин». - «А нога?» - «Нога». - «А голова?» - «Голова...» - «Хм, а как же по-украински будет жопа?» - «Дупа!», - радісно пожвавилися представники ініціативної групи. - «Дупа? Интересно... Но стоит ли из-за одного слова целый словарь издавать?» У даному випадку, як цитував товариш Сталін товариша Берію, «попытка не пытка», тому профільну історію Костя Бондаренка таки видали, і на це нема жодної наукової ради.