Видана «Старим Левом» та проілюстрована Мариною Михайлошиною, книга розкриває незнані до того аспекти життя бродячих котів, ворон, львівських автобусів, їжаків, білих ведмедів, що опинилися на чужині, взаємин між мишами й книгами, а також розповідає про способи порятунку грибів від грибників.

Донедавна Скиба був широко знаний як «поет в законі», або «той, що живе в телефонній буді», тобто, лаврів зазнав він як поет «дорослий». Проте кілька років поспіль визнання (і, не виключено, хліб) йому приносить саме поезія для найменших. Починаючи з «Зайчика й дощика», «Кожному до скибці», «Зачіски для їжака», «Кольорованок» тощо, справа доросла до дитячої книжки аж ніяк не «дитячого» формату.

Перше, що приємно вражає в «Баламутинках» – це ілюстрації, адже малеча як ніхто тісно пов’язує контент із візуальною складовою. Малюнки, що «грішать» надмірною абстракцією та перебільшеннями, як то було в «Кожному по скибці», хоч і представляють собою художню цінність, але не для дітей: як правило, їм важко впізнати надто гіперболізованих персонажів. Водночас надто «реалістичні» та примітивні малюнки навряд сприятимуть розвитку естетичного сприйняття у юних читачів. Роботи Марини Михайлошиної представляють «золоту середину» - вишукані, не позбавлені авторського художнього почерку, але водночас зображені істоти цілком впізнавані.

За словами автора, свій перший поетичний витвір він подарував цьому світові, коли йому було п’ять: «Хоч-не-хоч, а дитячий – у всіх сенсах слова, - говорить Роман Скиба, - а що генії дітьми лишаються назавжди – я не винен».

Мелодика скибівських текстів (в рівній мірі, дитячих та дорослих) легко лягає на слух і «чіпляється» до пам’яті – чого ще потрібно для дитячого сприйняття..? Додати до цього завуальовану іронію, афористичність та – головне – непередбачуваність сюжету. Світи цих текстів прості, але, водночас, далекі від накатаних, звичних схем дитячих фабул, де їжаки колються, коти полюють на мишей, а черепахи вражають своєю неквапливістю. Схеми ламаються, чи то пак, безжально «баламутяться», і від того персонажі набувають більшої справжності і привабливості:

«Хто гарцює по степах?

Стадо диких черепах!...»;

Або:

«Ви своє довкілля

Любите мабуть,

А ведмеді білі

В Африці живуть...»

Цю ж традицію підтримує і «правдивий баламут», така собі казкова реінкарнація Олє-Лукойє:

«...Голуби, ворони й горобці

Дуже люблять плавати в ріці.

А як десь побачите барліг,

Знайте – там зимує... носоріг...»

«Поза всім «дорослим» досвідом, творчість у такій інфантильній версії для мене цілком природна, - розмірковує Скиба. – Передусім я орієнтуюся на дитяче в собі».

Донедавна ніша української дитячої літератури, зокрема поезії, була відносно незайманою. Але з певного моменту різко зросла як кількість, так і якість відповідної книжкової продукції. Чи вплинула на цей бум поява низки конкурсів дитячого чтива на кшталт «Золотого Лелеки» чи того ж «Їжака», чи далося взнаки досить масове батьківсьтво-кумівство в письменницьких колах, чи не останню справу зіграли вигідні умови видання подібних речей – історія мовчить. Певно, свою роль відіграли усі фактори потроху. Але якісно виданих дитячих книжок із хорошими ілюстраціями на достойним контентом на ятках дійсно більшає. «Феншуйні», приємні на доторк книги, що хочеться гортати, нюхати, цитувати і передавати з покоління в покоління, як то робилося свого часу із виданнями Чуковського чи Маршака. Аби тільки традиція занурення у світ сторінок і літер та розучування віршів не стала архаїчним пережитком – але то уже тема для іншої розмови.