«Ця книга містить різножанрові літературознавчі тексти - від перших підступів до проблеми (статті про В. Шкляра й О. Ірванця) до найновіших рецензій, які попередньо були оприлюднені на літературному сайті «Буквоїд», у журналах та фахових наукових збірниках. Це особистий погляд, який має на меті розширити уявлення читача про різні шляхи розвитку сучасної української літератури». Таким пасажем завершує своє «Замість вступного слова» авторка книги статей, рецензій та есеїв «Мистецтво складати пазли» Людмила Скорина (наперед визначивши найвагоміші критерії вибору матеріалу), власне необхідного в цьому текстику дослівно для безпосередньої вказівки на, по-перше, тип видання й, по-друге, об´єкт осмислення й оцінки критиком. І водночас у ньому, пасажі, міститься цілком доречне попередження про вже існування статей, рецензій та есеїв у різноформатних літературно-критичних, наукових органах. (Хоча, на жаль, Людмила Скорина не подає інформації - паспортів, бібліографії - про попередні оприлюднення. На мою думку, думку нечастого, проте наявного критика-жінки, в існування якої не вірить, приміром, д. Базилевський, звертаючись як до особи чоловічого роду, що ховається під псевдонімом, це було б не зайвим.)

Тож, цілком логічно виникає питання, а чи існує потреба у подібному (книжковому) виданні, й, у такому разі, якою є його функціональна спрямованість. Відповідь, зрештою, бачиться ствердною вже тому, що подібний формат літературно-критичного й літературознавчого матеріалу здатен долучатися до простору вивчення сучасної української літератури, який у науковому ракурсі не відзначається ані кількісним, ані якісним показником (наявністю праць монографічного типу), і досить вправно його поповнювати влучними баченнями фахівця. (Цьогорічного видання «Мистецтво складати пазли» це стосується безпосередньо, адже для Людмили Скориної характерно провадити оцінку художнього твору (роман, повість, новела) через докладний аналіз на кількох домінантних рівнях - сюжету, фабули, композиції, образності, міжтекстової взаємодії тощо.) З іншого боку, такий формат (об´єднані в книзі критичні й літературознавчі праці одного автора) дає можливість сформувати цілісну думку про критика й водночас науковця: побачити його робочий інструментарій і комплексну методологію в підході до оцінки сучасних літературних явищ. І це, підозрюю, не маловажно.

Так, приміром, стає зрозумілим, що Людмила Скорина - одна з тих авторів, що цілеспрямовано працюють на подолання спроб у літературно-критичному просторі витворювати вже тепер письменницький іконостас. Недаремне вона зазначає, що «Той, хто візьме до рук пропоновану книгу, буде, напевне, заскочений: у ній немає статей чи рецензій про Оксану Забужко, Марію Матіос, Юрка Іздрика, Тараса Прохаська і багатьох інших... Тому погляд на сучасний літпроцес виглядає надто однобоким», і далі: «Але - випереджаючи подібні закиди - зауважу, що я не ставила перед собою глобальне завдання презентувати його у всій повноті і цілісності. Всього лиш хотіла привернути увагу читачів до окремих творів [...]».

І справді, серед рецензованих книжок нема тих письменників й есеїстів (крім, хіба, Ю. Андруховича й І. Роздобудько), які видаються значними накладами й так само хвацько розкуповуються. Утім, є такі, що заслуговують, на думку Людмили Скориної, на своєчасне прочитання читачем, а читач у критика позначений неоднозначно - «здивований», «уважний», «прискіпливий», «цікавий», «освічений», «інтелігентний», «допитливий» тощо. Саме для такого - різновекторного - читача, судячи з усього, працює критик-науковець наразі в кількох напрямках, позначених у книзі окремими п´ятьма структурними компонентами (розділами): «"Екзистенційно-психологічна" проза», «Грані сучасної української біографістики», «Елітарне і масове письменство: спроба синтезу», «Література мандрів», «На завершення: скалки», скомпонованими досить чітко з відповідного матеріалу.

Але, попри авторську спробу бути об´єктивною в оцінці літературного факту-книги (а такою вона є в ракурсі іманентного розгляду, виступаючи як вимогливий фаховий читач): «Століття Якова» В. Лиса, «Вічник» М. Дочинця, «Шарітка з Рунгу» В. Врублевської, «Твого ім´я не вимовлю ніколи» Р. Горака, «Кров кажана» В. Шкляра, «Хронос» Т. Антиповича, «Сині води» В. Рутківського, «Гербарій коханців» Н. Сняданко, «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича, «Мандрівки без сенсу і моралі» І. Роздобудько, «Анабазис» Н. Степули, «Метаморфози» С. Грабара, «Навіжені в Мексиці» М. Кідрука, «Дерево навколо птаха» Т. Девдюка, виникає враження, що Людмила Скорина як читач не лише фаховий має свого «улюбленця». Зокрема, ним насамперед бачиться плідний (у ліпших сенсах) івано-франківський письменник Степан Процюк, про романи «Руйнування ляльки», «Троянда ритуального болю» і повість «Бийся головою до стіни» якого критик висловлює чимало доцільних міркувань.

Людмилі Скориній ідеться про письменника, що - не такий, як усі: «...він - не Артур Конан Дойль і не Жорж Сіменон... Він - Степан Процюк і воліє залишатися собою... І з цим фактом варто рахуватися». Приємно відзначити, наскільки авторці критичних праць імпонують окремі компоненти поетики творів Степана Процюка, які, думаю, в сумі можна вже назвати типовими Процюковими маркерами: це й експресіоністична образність, і письменницький психоаналітизм у вибудові художнього світу творів, і надмірна емоція: «...найбільше вражає [...] вміння автора передавати різні емоції, настрої і стани. У сучасній українській літературі не так багато письменників, чиї тексти за рівнем сугестії дорівнялися б до Процюкового письма. Читач «інфікується» авторськими емоціями, страждає разом із персонажами і так само разом із ними переживає катарсис, усвідомлюючи очищаючу силу всепрощення».

Чи не єдиним компонентом книжки, який трохи виламується з загального задуму  критика-науковця своєю надмірною дидактичністю (зайвою повчальністю), видається остання річ - есе «Вижити: (не)серйозні нотатки літературознавця, адресовані письменникам-початківцям». Думаю, авторка й сама це розуміє (звернімо увагу на останні рядки цього тексту: «Хтось може закинути автору цих рефлексій романтичний пафос. Хтось - надмірну претензійність. / Вільному - воля...», і хтось, без сумніву, закине), але, з певних міркувань, усе ж подала його у виданні. Навряд чи молодий письменник, чи як воліє Людмила Скорина - початківець, потребує в подібних нотатках, адже смисл висловлення, на зразок, «Займатися літературою варто лише тому, хто щиро переконаний, що це є його справою, за висловом Г. Сковороди, - його «сродною працею»», на сьогодні погодьмося, мало актуальний.