Якщо дослідникові хочеться вловити бодай контури цілісного образу поета, через сукупність його внутрішніх тембрів увійти в приватний поетичний етер, цьому шукачеві слід побувати на поетовій малій землі / батьківщині. Це хрестоматійна істина, яку вже не промовляють, але її обличчя проглядає у питомій вазі досліджень, в іпостасі біографічного методу. Його і спробую уживати в цій розмові як одного з формуючих її центральні сюжетно-композиційні вузли. Поетичне тіло проб Сергія Жадана поза сумнівом надиктоване місцем його перебування. Місцем, а ще часом. За збіркою поета можна вивчати специфіку нашого часу, а в майбутньому виловлювати звідтам історизми, але попри цей «обʼєктивний світ» лірики тут існують енергії, які пронизують всю книжку поета: «Наука за допомогою своїх методик може багато взяти від твору мистецтва, але не те, що складає єдине й ціле її «висловлювання» [Ганс-Ґеорґ Ґадамер Про істинність слова // Ганс-Ґеорґ Ґадамер Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. ‒ К.: «Юніверс», 2001. ‒ С. 43]. Отож про ці єднальні смисли нам слід також поговорити.

Сергій Жадан відбувався у літературі задрикувато, серед потоку голосів його ‒ був прикметний своєю саркастичною інтонацією, іронічним посміхом та агресивною нечутливістю до культурних авторитетів доби 60-х. Свої позиції автор не раз висловлював у поетичній формі, безнастанно шпигаючи шістдесятників, які застигали у формах «нацреалістичного пафосу віршописання», що вбивчо діяв на відчуття щирості (Віра Агеєва). Поет писав: «Продажні поети 60-х мали б тішитись, / що все закінчилось так успішно; / адже стільки було небезпек / а бач ‒ вижили, повернули кредити, / хіба що бойові рани нитимуть під час циклонів, ніби під час місячних.» («Продажні поети 60-х»). Зловживання старшого покоління наказовим способом у поезії, а власне тут слід говорити про крайню вичерпальність цього прийому, який звучав свіжо ще в часи Івана Франка, викликає у тоді молодого поета опірність: «Поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене». Тепер наказовий спосіб подекуди повертається знову, але вже в іншій, розкутій формі іронії, яка в такий спосіб провітрюється від застояного пафосу (Юрій Винничук «Вбий підараса»). Слід уточнити, що ця дієслівна форма, яка означує імперативність, змушує поезію ставати утилітарною, що навантажує на себе окрім естетичного завдання ще інші функції. Ці короткі екскурси в початок 2000-их наведено тут з метою показати коротко етимологію Сергія Жадана, траєкторію його пошуку, що викшталтовувалась у процесі заперечення старшого зразка поетики, його аперкоти «соловʼїній мові», натугу говорити «проти», насміхатись і блазнювати (останнє також як своєрідна форма протесту проти фальшивого пафосного спічу).

Літературний процес схожий на хвилі. Подібну поведінку вже фіксували історики літератури. Так було на початку ХХ-го ст., коли Винниченко виразно насміхався з когорти старших епіків: Нечуя, Мирного, інших. Поетичну поведінку Сергія Жадана почасти можна порівняти і з деструктивним дискурсом Еллана-Блакитного: «Вогню ж! / Динаміту! / Хай зникне Минуле в імʼя Будучини. / Церкви старовинні ‒ в повітря! / Вишневі садки ‒ під сокиру!» («Україні»). Звісно, не йдеться про паралелі деструкцій релігійного первня у поетичному континуумі обидвох поетів. Тут слід поставити акцент на деструктивній природі певної частини поезії Жадана як такій. Не можна тут не згадати також поетичні проби Михайля Семенка. Отож виклична риторика, проба нищення канону, насмішка з попередників ‒ це вже все було. Інша річ ‒ час постійно вимагає оцього перекрикування, конфлікту, і у такий спосіб сам шукає і знаходить персон, які незгодні. Задля справедливості слід зауважити, що поезія Сергія Жадана в останні кілька років стає тематично менш конфліктною, цей контекст поволі зникає у збірці «Ефіопія», хоча фрагментами, як рудимент Жадана колишнього, зʼявляються подібні поетичні проби (вірш «Хороші молоді поети»), у якому автор показує специфіку літературних тусовок, де є «поети, які поспішають перебігти / на сонячний бік».

Збірка «Ефіопія» укладена в такій конфігурації, що тут можна говорити про своєрідні інтертекстуальні дилогії, коли прозовий текст пояснює, розглиблює або уводить принаймні настроєвий регістр для перечитання поетичних проб. «Ефіопія» складається з трьох частин. Перші дві «Кочегари» і «Поети» ‒ це поетичні тексти, остання «Коментарі» ‒ є частина прози, в яку автор вклав варіант продовження певних тематичних імпульсів, що розпочались у попередніх поетичних розмовах. Подібна спроба подавати смисли у розмаїтій ритміці (віршованій та прозовій) дає ефект обʼємного бачення «картини життя» творів поета. Проза тут не є переказом віршованого тексту, додатком, автор у назві намагається сам навʼязати жанр ‒ «Коментарі», вони ‒ своєрідна прозова філія смислів, промовлених у поетичній формі. Їх справді можна інтерпретувати тут як художній автокоментар.

Поетові Сергієві Жадану, анархістові, сповідникові лівої ідеології, абсолютно чужа рустикальна тематика. Місто зі своїми передмістями опиняється в центрі художнього обʼєктиву автора. Поетична урбанізація призводить до певних змін в метафорі. Ці зміщення вже зафіксовані критиками поезії Сергія Жадана: «Сто років тому потенційному читачеві ще можна було розказувати, що паротяг ‒ це залізний кінь. Натомість урбанізований читач Жадана не потребує таких пояснень: у камʼяних джунглях цивілізації він почувається значно впевненіше, ніж «на лоні первісної природи», цьому читачеві радше варто пояснити, що таке кінь» [Олександр Бойченко. Груповий портрет з Марадоною // Українські літературні школи та групи 60-90-х рр.: Антологія вибраної поезії та есеїстки. ‒ Львів: ЛА «Піраміда», 2009. ‒ С. 522‒523]. Місто в українській літературі активно привертало увагу вже на початку століття. Одним із перших, хто пробував оминати топос села у своїх романах, був Володимир Винниченко, згодом Валер´ян Підмогильний розставив відповідні акценти. Микола Хвильовий намагався концептуальніше заявити про наміри вужчої групи письменників (група всередині Гарту ‒ Урбіно) шукати в урбанізації свіжий поетичний образ, іманентний йому ритм, бачити красу динаміки, чари бетону і заліза. У такий спосіб бачимо, що Сергій Жадан намагається доєднатись своїм голосом до обірваної пострілом Хвильового в скроню традиції, продовжити її своїм виконанням («Один із них працював на ливарному», «Фабрики в дощі ніби в жалобі» та ін.). Тому тим, кому хочеться виставити цього поета в іпостасі нівелятора національних традицій, слід сказати, що подібний ракурс помилковий. Сергій Жадан є своєрідним продовжувачем і виразником певної ланки письменників покоління 20-х р. ХХ-го ст. Для увиразнення цієї тези слід сказати, що поняття традиції в сучасному літературному контексті сприймається часто викривлено, як щось старе, зужите, відпрацьоване. У книзі «Київська школа та її оточення» Тарас Пастух робить зжату референцію цього поняття: «Традиція не означає щось старе і віджиле, що існувало колись і тепер втратило своє значення. Навпаки, вона якраз і постулює звʼязок минулого та сучасного» [Київська школа поетів та її оточення: (модерні стильові течії української поезії 1960-90-х років): монографія / Тарас Пастух. ‒ Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2010. ‒ С. 57]. Ґанс-Ґеорґ Гадамер у своїй праці «Актуальність прекрасного (1974)», говорячи про традицію, наголошує на приналежності нас-тепер до минулого. Власне цією зʼєднувальною ланкою і є також поетичний простір Сергія Жадана, який продуктивно використовує досвід одних попередників, заперечуючи досвід інших. Традиція конфліктів триває. Володимир Винниченко у романі «Сонячна машина» через художній образ спробував показати тривання традиції, її диктат навіть попри голосні заяви про її ламання: «Крик революціонерів у мистецтвах чи наукових дисциплінах про радикальний розрив із своїми попередниками подібний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своєї матері. Не більше» [Винниченко В.К. Сонячна машина // Винниченко Володимир. Твори в двох томах: Том другий. ‒ К.: Дніпро, 2000. ‒ С. 26].

Про поезію Сергія Жадана можна говорити як про явище контркультури до «офіційного голосу», голосу диктора з СПУ, а можна і як про такого, хто плекає в контексті української літератури досвід американських бітників, який у свою чергу влився в контекст його творчості не без посередництва поетичного континууму Юрія Андруховича. Це виявляється у багатьох фрагментах збірки «Ефіопія», у якій децентралізовані культурні форми тлумачаться не як секундарні в контексті культури, а навпаки, мають значно багатше наповнення, ніж централізовані. Але насамперед слід омовити головні риси поезії бітників, які дають можливість говорити про подібність до них поезії Сергія Жадана. Деніел Белград у книзі «Культура спонтанності» розкриває світоглядні закони бітників: «Бітники намагались виробити літературні форми, які могли втілити пережиту ними реальність та емоційну енергію, що супроводжувала це переживання. Вони сподівались, що результатом стане висловлювання, яке буде, не більше і не менше, самою дією: мотивуючою, сповненою енергії силою з потенційними соціальними наслідками. Вони засновували свою творчість на власних діалогах і просодії бібоп-джазу; її кульмінацією була практика усних виступів-читань поетичних творів» [Белград Деніел Культура спонтанності: Імпровізація і мистецтво в повоєнній Америці. ‒ К.: Факт, 2008. ‒ С. 278], і далі: «У відповідь на академічну ситуацію письменники-бітники виробили логіку, за якою маргінальний статус був не недоліком, а перевагою. Стратегії виживання незаможних цінувались у їхніх творах більше, ніж витонченість чи навіть здатність холоднокровно мати справу із соціальним світом» [Там само. ‒ С. 279]. Творчість Сергія Жадана своїми формами протесту проти диктату централізованої вертикалі збігається з культурою бітників. Вірш зі збірки «Ефіопія» «Я завжди з повагою ставився до професійного спорту» виказує інтенції автора проговорити соціальну проблематику через представлення передмістя з законами цього топосу, прикметними образами («пустирі», «чорні теплотраси», «китайські адідаси»), хлопцями, які носять мрію за пазухою стати чемпіонами, але як показує автор, життя американського боксера-чемпіона нічим не краще від їхнього, оскільки він має свої депресивні стани, відчуження і відчай, який вихлюпується в агресивну поведінку, вживання морфію, безладний секс та інше. Людська екзистенція незмінна, незалежно від перебування на тих чи тих соціальних щаблях. Периферія в такий спосіб отримує свою автономію значень, стає важливою, бо про неї ще, окрім усього, говорять у творі.

У збірці «Ефіопія» читач зустрічає насамперед збірний образ людини, яка опиняється в дикій атмосфері ліберальної політичної системи, тотальної глобалізації, яка розʼїдає все створене до неї. І в цьому розжиженні колись важливих смислів любові, доброти, вірності, вона залишається на самоті, втративши ціль, мапу доріг і ледь не загубивши себе, живе фрагментами втіхи, «закидаючись трамалами», покурюючи травку і в такому трибі прагне знайти своє хвилинне щастя. Ці зміни чутливо ловить автор, представляючи нам світ своїх творів також через модифіковану під саме таку «картину життя» метафору: «І сонце соком із цитрин / розмащувалось по одежі, / випалюючись, як бензин, / ховалось за вокзальні вежі.» («Я памʼятаю голоси»). Звертає на себе окрему увагу знівельований тут традиційно важкий образ смерті, яка представлена в творі поза метафізикою, майже побутовою: «Смерть твоя ‒ невелика втрата, / просто змінюється оператор, / й повільно зникають вхідні дзвінки» («Він був листоношею в Амстердамі»). Автор показує тут зміну в культурних формах глобалізованого світу, де смерть перестає бути таємницею, головною загадкою життя. Оксана Забужко у романі «Музей покинутих секретів» у кількох фрагментах фіксувала цю редукцію образу смерті у сучасному техногенному світі. Подібна тематична повторюваність говорить про те, що тема лежить на поверхні.

Окремо слід сказати про тип мови поета. Зрозуміло, що говорити про дотримання лексичних нормативів у текстах збірки «Ефіопія» не доводиться. Поет не приховує слів, і це дає йому можливість бути справжнім, формуючи життя сучасного міста у своїх творах, де «проституток гарячі серця / розігрівають туман», де героями є пияки-радикали, де син говорить мамі, що він дебіл. Тип поетичної артикуляції Сергія Жадана ‒ це розмовна течія мовлення, саме вона не дає можливості поетові збрехати, а читачеві гукнути: «Не вірю!». Тут все, як в житті, без масок, прикрас і надії. Вірш «Мінздрав» ‒ один з найдепресивніших у цій збірці, де соціальна тема загорнена у сумну іронію, подана у формі верлібру, що підсилює відчуття спонтанності: «Є невимовна стійкість в чоловіках, / які виходять на лікарняні подвірʼя, / все життя працювати на свою країну / і отримати врешті від неї / холодний сірий халат: / з твоїх рук, батьківщино, смерть хоч / і гірка, проте бажана, / наче хліб у війну» («Мінздрав»). І знову тут тема смерті представлена через цікаву метафору згасаючої цигарки, яку чоловіки залишають жінкам, і йдуть виносити черговий труп з лікарні: «Тоді чоловіки йшли, / а жінки тримали в пальцях / їхні цигарки, / які тьмянішали, / тьмянішали / і поступово / гасли» («Мінздрав»). Ці кілька рядків можуть спровокувати довгу розмову, але обмежусь кількома міркуваннями. Ця остання у вірші верліброва строфа починається тим, що чоловіки йдуть, а завершується одним словом ‒ «гасли». Погашене життя, яке представлено в неозначених власним іменем особах, як своєрідний символ часу, у якому вони, ці чоловіки, нікому не потрібні.

У збірці «Ефіопія» привертає увагу також певна афористичність вислову автора та низка нетипових порівнянь. Представлю кілька: «І в їхній чіпкій повільній розмові, / в їхніх жорстоких дитячих серцях / стільки злості й стільки любові, / ніби спокою у мерцях» («В серпні тепло витікає з кварталів»), або афоризм: «Час ‒ це лиш те, що кожен із вас / вмістив у своїх очах. / Смерть ‒ це такий, як і ви торчок, у неї свої гріхи, / і заяче серце її щокрок / стискають нічні страхи» («Той, хто говорить про смерть і час»). І знову виринає образ смерті, яка має вади, тлумачиться мешканцям міста (читачам збірки) через доступну для них образну систему, яка перепрофільовується на специфіку урбанізованого мовного потоку. Але є і відхилення від цієї образної системи: «і вечір диким вростав часником / у золото молодої пшениці» («Я добре домовився з провідником»), де подібні імпресивні пасажі кличуть нас до досвіду класика раннього українського модернізму Михайла Коцюбинського.

Окремим сюжетом хотілось би прокласти думку про своєрідне субтильне відчуття автора у збірці «Ефіопія» міста, дзвінків заводу, що сигналять про початок зміни, «проізростання» з цього ритму образів. Сергій Жадан народився у шахтарському регіоні (м. Старобільськ Луганської обл.) ‒ це край, у якому шахта, завод, терикон є звичайним краєвидом. Сумним взимку і не веселішим влітку: «Тривожно світилися терикони, / на Україну ішли циклони, / й душі тонули в глибоких снігах» («Він був листоношею в Амстердамі»). Ця земля формує також особливий типаж людини. Виринає тут місто Стаханов Луганської області, яке отримує свій образ землі обітованої: «Їдьмо в Стаханов, там стільки плану, / що вистачить на весь Амстердам». Подібна топосна привʼязка додає поезії Сергія Жадана глибших смислів і відчуття соціальних моментів сучасного життя. Річ у тім, що Луганська область вважається економічно найбільш депресивною, а також крайньо криміногенною в Україні. Відповідно ця тематика не могла опинитись поза увагою автора, який часто скеровує свою поетичну оптику на розмаїті соціальні конфігурації. На окрему увагу щодо розмови про цю тему заслуговує вірш «Один із них працював на ливарному», де серед вулиці (спального району) відбувається діалог двох робітників. Чимось ця поетична проба нагадує монумент робітникам. Тут спостерігаємо цікаву мовну гру автора, який робить стилістичні імітації у мовних потоках ліричних героїв, де один звертається до іншого: «Страйкуймо, товаришу. / Цехи наповнені сонячним пилом. / Паровози на сортувальному / пахнуть соняшниками і мастилом». Навряд чи той, хто відбув дві ходки, звертатиметься через «товариш» до того, хто звільнився «по президентській амністії», як це видно з тексту. Мовна штучність тут викликає підозру. Яка мета цієї імітації, що робить твір схожим на соцреалістичну пробу модної в ті часи виробничої тематики? Ця стилізація, як можна лишень здогадуватись, потрібна авторові задля насамперед самої гри, в якій він зводить в одній точці різні часи, і в такий спосіб іронізує над стилістикою соцреалізму, і яка у даному тексті виглядає, немов зайвий пазл, ріже вухо фальшивою інтонацією.

Попри образ іронічного гравця, який навʼязав публіці Сергій Жадан, трохи буфонадного, колись сленгового, автора, що має легку руку, у текстах «Ефіопії» попри весь цей психотипний антураж проглядає важка, трагічна оптика поета. Ці згустки сумного звучання мають здатність промовляти через образ самотньої жінки, яку поет пробує збирати як у поетичному, так і прозовому текстах. У вірші «Смерть моряка річкового флоту» зустрічаємо образ, який найкраще скаже сам про себе:

«вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,

Із серцем зі слонової кістки,

Настоюється на своєму горі,

Не дочекавшись від тебе звістки,

кинула все, що тримала досі,

ховаєш дощі глибоко в тілі.

Чуєш, за міддю в її волоссі

Плачуть риболовецькі артілі?.»

Порівнюючи цей образ жінки, яка ховає в собі дощі, (тут дощ як символ смутку, прихованого нею), жінки, яка у власній печалі розкривається красою печали, не можна не зауважити її схожість до образу вдови бойового офіцера із оповідання «Паспорт моряка» (розділ «Коментарі»). Обʼєктивні риси подібності образу у цих творах відсутні, натомість настроєвий пласт текстів обʼєднує двох героїнь у єдине ціле, показуючи у прозі фрагмент життя жінки з поетичного твору, коли вона прагне розбавити свою самотність розмовою з двома підлітками, які навряд її зрозуміли. Ці прозові рефлексії ‒ як сповідь перед собою: «Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера, ви не знаєте, що таке флот, говорила, цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, вона закинула ногу на ногу, і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання [...] потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млость нерозділеної жаги, знаєте що це таке?» («Паспорт моряка»).

Загалом слід сказати, що Сергій Жадан вміє добирати відповідне слово, не розтягувати процес формування образу, не зволікає з зайвими поетичними оздобами, в кількома штрихами видає рафінад почуття: «Все, що він бачив, ‒ нічні міста, / портові крани і вантажні, / тривога, яка вночі вироста / і топчеться тобі по душі» («Море дихає чорним теплом»). У такий спосіб фрагментування життя як сукупності певних почувань сформована лірична рефлексія збірки «Ефіопія». Тут читач може знайти безліч розмаїтих тем сучасного життя, яке насправді недалеко відійшло своїм звучанням від тем вічності.